Автографи сучасників Великих князів київських

Автор: СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК

Історія української писемності нараховує 7-8 тисяч літ. Віднайдена археологом В. Даниленком на Волині глиняна таб­личка зі знаково-малюнковим письмом датується VI-V тис. до н. є. Нині відомі ще кілька подібних табличок та написи на кераміці Трипільської культури. Кінцем V тис. до н. є. датуються і протошумерські написи, виявлені під Мелітополем в урочищі-заповіднику Кам´яна Могила. Хоч дослідник написів Кам´яної Могили, російський шумеролог А. Кифішин стверджує, що там є й написи, які датуються 11582-м роком до н. є. Нам, українцям, ті протошумерські написи не чужі, бо шумери виводили самі себе із “країни хліборобів Аратти”, центр якої в часи їхнього виходу із Подніпров’я у Месопотамію був на теренах України. Та й мова шумерів має певні дотикання із мовою українців.

Із пізніших часів дійшли до нас написи на так званих Медвинських стовпах, які московські дослідники датують II—І тис. до н. є. У роки нашої незалежності в Україні опублікована частина ще однієї пам´ятки української писемності та мови VII-VI ст. до н. є. – “Рукопису Ора”, відомого в науці як «Рукопис Войнича». Ще у 70-х роках минулого століття В. Даниленко нагадував українству про деякі прадавні написи, віднайдені в Україні: “Дивує байдужість до варварських систем письма І тис. до н. є. – І тис. н. є. Серед реалій цього типу слід на­звати напис на “скіфській” урні з Немирівського городища (VI ст. до н. є.), чотири короткі написи на глиняних виробах Зарубинецької культури (II ст. до н. є. – III—IV ст. н. є.), близько трьох десятків написів на виробах так званої Черняхівської культури і, нарешті, кілька десятків руських написів дохри­стиянського періоду”.

Отже, за даними В. Даниленка, виходить багато десятків написів, писаних не церковнослов´янським письмом. Тож у них не було домішок македонської, болгарської, моравської мов, і ми могли б сподіватися побачити там свою українську мову. Одначе В. Даниленко обурюється байдужістю української офіційної науки до тих написів. Тобто їх просто ніде не публікували і не досліджували, а точніше – приховували від українства. І в умовах української незалежності наша офіційна наука не змінила свого ставлення до праукраїнських писемних пам´яток, ще гірше – твердить, що ніяких джерел для підтвердження прадавності української мови не існує.

На нинішні часи на території України уже знайдено понад півтора десятка абеток, окремі з яких використовувалися праукраїнцями не тільки задовго до часів Русі-України, але й за­довго до нової ери. Ті абетки оприлюднені у збірці “Космос древньої України”. Кваліфікував їх В. Хитрук. Серед них є й кілька абеток Трипільської доби. Пізніші абетки оріїв та сколотів-скіфів датуються II—І тис. до н. є. Перед часами Русі-України, у І тис. н. є. в нас існували так звані Іванове письмо та Влес-буквиця. Християнізація, проте, обірвала в Україні, як пише Ю, Шилов, багатотисячолітню писемну традицію, що тяглася від Трипільської доби.

Що ж, пращури наші задовго до початку літописання в Русі-Україні (XI ст.) вже мали прадавні писемні традиції, вміли й любили викладати на письмі свої думки, занотовувати свої побутові та державні події. Не дивно, що після насадження слідом за християнством і офіційного церковнослов’янського письма руси-укри із найнижчих прошарків населення швидко пристосували його для своїх написів на побутових речах, на бересті і навіть на штукатурці стін будівель, особливо – церковних. Тож маємо нині чимало написів русів-укрів із ХІ-ХІІІ ст. на пряслицях, кілька берестяних грамот, віднайдених на Волині, та кілька сот видряпаних написів по сирій штукатурці київських храмів (графіті), як і інших побутових написів.

Ще у 20-30-х роках минулого століття стали відомими в Україні оригінальні пам’ятки писемності XI-XIII ст. – видряпані на штукатурці церковних будівель (Софії Київської) написи-графіті. Особливо багато таких написів було виявлено у 50-х роках минулого століття, причому в кількох церквах та інших будівлях часів Русі-України. їхні автори користувалися тодішнім офіційним письмом княжої держави і церкви – так званим церковнослов’янським, що позначилося на мові тих пам’яток. Ґрунтовні дослідження графіті здійснив український археолог С. Висоцький, видавши кілька книг. Правда, на мові графіті він зупинився лише побіжно у своїх історичних та графологічних розвідках. Учений зарахував графіті до Київської писемної школи і присвоїв кожному із них порядковий номер.

За своїм характером, за своєю інформацією графіті є різно­плановими. То і звичайнісінька відмітка про відвідини церкви (“Тут се діїл Остапко”), і висловлення своїх емоцій з якогось приводу (“Марія бисть зла”), і повідомлення про якусь виконану роботу у церкві (“Жадкопсал хрест”) і коментар до фрески (“Мати не хотячи дитичя біжа геть”) та ін. Велика частина графіті є зверненням прихожан до Бога з проханням простити гріхи (“Святи Пантелеймоне помилю раба своєго”) чи посприяти у житті (“Господи помози рабу своєму Георгієві мечнику княжу Васильєві”). Цікавими є графіті, в яких засвідчується якась історична подія (“Приде князь Святополк”) або торгові стосунки державців (“Місяця єнарав Л святого Іполіта крила землю княгині Бояню…”).

Наведені вище приклади подаються так, як вони звучать у церковнослов´янському написанні, але для зручності передані сучасними українськими літерами. Подібне робив при передачі церковнослов´янських текстів І. Огієнко. А взагалі, знайомлячись із графіті та й іншими пам´ятками Київської писемної школи ХІ-ХIII ст., треба мати на увазі, що та школа по-своєму використовувала церковнослов´янську абетку, на чому наголошували такі авторитети, як А. Кримський, І. Огієнко та ін. Як правило, писарі Русі-України передавали через церковнослов’янську літеру “Б (ять) звук -І-, тоді як церковнослов´янське -И- (-І-) часто поплутували з українським -И-, пишучи риба і рьіба, милостиня і милостьіня. А церковно­слов´янське -Е- (-Є-) наші писарі використовували для передачі українського звуку -Е-, саме тому в київських церквах виголошували: Небо, а не Нєбо.

Наявність у графіті мовних штампів типу “господи помози”, “псал” (писав) та ін. підказує, що в тодішніх школах нав´язували певні норми написання. Могло бути, що рекомендувалося обминати деякі риси українського усного мовлення, яких не було у мовах македонській, болгарській, моравській. Очевидно, тому так важко віднайти у церковнослов´янських текстах, писаних в Русі-Україні, такі риси нашої мови, як перехід (перегласовка) -І- в -О- (кінь – коня) та закінчення -IB у іменниках.

Якщо в назвах географічних об’єктів та у язичницьких іменах, зафіксованих літописами, відбилося усне мовлення русів-українців, то у графіті руси-українці власноруч закарбували на письмі свою живу народну мову. Хоч у графіті жива народна мова часто записана впереміжку із церковнослов’янським письмом, але досить часто ті написи – то всуціль українська мова. Впадає в око, що у написах, залишених простолюдина­ми, тими, хто, як сказано в одному з графіті, “в дьяк ходив виучеником”, більше українізмів, аніж у написах, авторами яких були попи, воєводи, князі. Воно й зрозуміло: представ­ники еліти були грамотії, з вищою тодішньою освітою (така була в Русі-Україні, за С. Висоцьким), тому і знали назубок церковнослов´янські абетку та лексикон. Простолюдини ж, правдоподібно, так-сяк знали тільки абетку та ще деякі штампи церковнослов´янської казуїстики, тому й висловлювали свої думки на штукатурці по-своєму, по-українському. Тобто розглядувані графіті певною мірою відображають історію роз­витку тодішньої живої народної мови – української.

Leave a Comment