Байдужим вхід заборонено

Автори: БОГДАН МЕЛЬНИЧУК, ІГОР ФАРИНА

Яцканин І. Ю. Гіркий присмак пищавки; оповідання, — Ужгород. ТІМРАНІ. 2021. — 548 с.

Твори кожного прозаїка є цікавими по-своєму. І перш за все тим, що відкривають читальникам неповторність людських доль. (Дехто, прочитавши це твердження, манірно скривить уста: мовляв, відгукувачі повторили прописну істину, не сказавши нічого нового. Але чи варто поспішати з таким висновковуванням, коли ми мали на увазі не лише зображення цікавих характерів з гущі життя, а й неординарність висвітлення теми?)

Себто мова йде про оцінювання чогось одного, але через двобічне взорування. Саме такий підхід ми обрали після прочитання книжки оповідань «Гіркий присмак пищавки» Івана Яцканина — українського письменника зі Словаччини.

Чому? Бо переконані в тому, що книжці прози не допоможуть і найдивовижніші сюжети, якщо в ній не буде лексичних цікавинок. Зрештою, так вважає й Іван Яцканин. Бо у друці словацького українця таки є чимало несподіванок.

Але про них поговоримо дещо пізніше. А зараз доторкнемося до найменувальної проблеми. І тут, мабуть, почнемо з констатації очевидного: автор обрав за назву цілого видання імення одного твору, звична практика. Навіть для нього. Згадаймо хоча б про його останні книжки «Мить блискавки», «Мед і сіль», «Стороннім вхід заборонено»…

Шлях, яким пішли українські письменники Словаччини: «Коли йдуть дощі» Ілля Галайда, «Годинник не зупиняється» Федір Іванчов, «Повний мішок правди» Юліус Панько… Але це традиція, яка має і материкове підґрунтя: «Чи залишається таємницею?» Василь Полтавчук, «Косіння трави» Петро Ходанич, «Зрушений алювій» Григорій Цимбалюк… (Кожен може продовжити цей перелік своїми прикладами).

Тепер трішки поговоримо про оповідання, яке дало назву книжці. Отже, «Гіркий присмак пищавки». Заглиблюємося у літеросплетення. З оповіді перед нами постає непроста доля людини. Старий Вільхань, пасучи корів, грає на пищавці, купленій ним, але він хоче, аби хтось дізнався про це. Примха? Можна так сказати. Але гадкуємо, що це було б поверховим судженням. Адже у творі йдеться про самотність особистості у цьому оскаженілому світі, ліків од якої не віднайти найліпшому ескулапові. Й здається, що оті маленькі дивацтва стають хоча б маленькою втіхою на тлі життєвої непростості. (Принаймні нам думається тільки про це).

І в такому підсумковому твердженні ми не є одинокими. У передмові до «Гіркого присмаку пищавки» письменниця Олександра Ігнатович теж наголошує на важливості цього питання. Оця катастрофічна свідомість, прищеплена спостереженням втрати гніздов’я, забирає в них сили для активної життєвої позиції… Але водномить варто сказати, що оте почуття утрати через письменницькі окуляри зі збільшувальними скельцями допомагає краще роздивитися живинки характерів дійових осіб, що надає написаному більшої приваби.

Проілюструємо це на прикладі кількох творів. Приміром, в оповіданні «Душа в маленькому каштані» йдеться про старого Зубаля, який, живучи одинцем, не хоче, аби влада зрізала каштани біля сільського клубу, і по-своєму агітує людей за це. В творі описується атмосфера дрібного вчинку, яка зачудовано є гнітючою, але напрочуд точною у слововиявах. І лише одним реченням згадано про «злочин влади», який пошрамував душу каштанозахисника. І знову доводиться робити наголос на точності деталі через образне осмислення… (Зрештою, це можна спостерігати і на описуванні похорону старого на сільському цвинтарі, хоча цьому епізодові автор приділив чимало уваги).

Із тексту оповідання «Душа в маленькому каштані» стає зрозуміло, що за старим Зубалем невідчіпно ходять спогади. Не дають вони спокою і Фецеві з «Діри». Між героями цих двох творів є вікова різниця. Звісно, що значною мірою це впливає на хід мислення людини. Але не думаємо, що це має значення в конкретному випадкові, оскільки йдеться про пам’ять особистості на генному рівні. Тобто душа людини завжди зберігає те, що трапилося з нею, і те, що чула від інших.

Про щось таке мислиться й тоді, коли читаємо оповідання «Нерухомість». Головний герой цього тексту Степан сумовито озирає батькову дачу, і в його душу несподівано приходять різні спомини. І якось логічно вплітається у цю спогадальність телефонний дзвінок від його студентського кохання Люби, яка повідомляє про смерть чоловіка Петра. Зауважимо, що хід оповіді обмежується перебуванням на дачі. Але уява читальника може малювати всілякі картини, бо перо письменника кличе до фантазійної співтворчості.

Таке можна говорити й про інші тексти, адже в товстезному фоліанті їх є понад 70. Оскільки в одній публікації не можемо згадати про тематику всіх творів, то порушимо декілька питань, які говорять і про тематику написаного, і про стиль вираження думки літератором.

Зрозуміло, що головний акцент Іван Яцканин робить на сільській тематиці. Чи не тому, що досконало знає те, про що пише. (Коли виходити з того, що автор сам народився у селі, то нічого дивного тут немає). Але його «пам’яттєве пірнання» у вир ріднизни не затуляє доторків до інших тем. Своєрідна блуканина почувань між містом і селом. Це «зависання душі» бачимо в оповіданнях «У ліщину блискавки не б’ють», «Ковбой, пудель і кілька мертвих»…

Письмовець ніби й оповідає про буденності. Але крізь призму екстремальної ситуації, бо над текстами літає птаха смерті, саме ті чорнокрилля помічаємо у творах «Остання зустріч», «У ліжку небіжчика».

Песимізм? Чого там гріха таїти, коли такі розмисли іноді навідуються у наші голови? Але це був би лише однобічний погляд і тільки частково відображає ситуацію. Коли порозмірковуємо, то бачимо несподіване: автор пише про сумноту, а починаєш міркувати, що за її тінню ховається невмирущість нашого життя.

Ще про таке. У тоталітарні часи пересічний читач не мав змоги заглибитися у творчість українських письменників зі Словаччини. Нерідко він навіть не підозрював, що там такі є. І ті кілька збірників чи антологій, які вряди-годи з’являлися, не могли виправити становища. Прикро стверджувати, але й нині шлях до пізнання вкритий терняччям. І не думаємо, що тут ми вдалися до перебільшення. Поміркуйте самі, книжок ніби і з’явилося більше. Та… Більшість видань має мізерні наклади. Помітно кульгає і система книгорозповсюдження. І ця ситуація зберігається. Скажімо, вищезгадана книжка вийшла тиражем у 150 примірників.

Гадаємо, що тут варто бити на сполох. Уже через те, що такі книжки (принаймні так вважаємо) допомогли б в євроінтеграційних процесах. Навіть більше, ніж перекладні (іноді й білінгвові) видання письмаків Західної і Східної Європи, бо часто-густо такі твори замішані на показі ментальності людей з нематерикової України, до якої доплюсовуються європейські традиції. А це є саме тим, що дуже потрібно нам нині.

Коли дивитися на нову книжку Івана Яцканина з цієї верховини думання, то вона виявилася дуже потрібною, бо пересічні читачі ліпше реагують на них, ніж на найдокладніші брошурки-інструкції з описами того, як слід чинити за кордоном у тій чи іншій ситуації, щоб не опинитися у ролі людини, котра не знає про найелементарніше.

Та не тільки це агітує за книгу. Не можуть не зацікавити виражальні засоби, до яких вдається автор. І тут, безсумнівно, чи не найпомітнішими стають літературні тропи та слововияви. Заслуговують також похвали випадки живописання словами і діалогічності. (Розуміємо, звісно, що наголос на цих питаннях не вельми подобається деяким поціновувачам прози, але ці висловлювання так багато говорять про творчий індивідуалізм письменника, без якого ніхто і ніколи не балакатиме про його потрібність).

Тому й поговоримо про літературні тропи з арсеналу Івана Яцканина, серед яких варто відзначити метафори, порівняння та епітети. Взірців першого виду цього виражального засобу надибуємо чимало: «…сліди старих черевиків замітала біла хустка» («Вечори навколо старого більярда»), «Весна своїм гострим оком заглядає в яруги» («Втеча»), «День повільно тулився до ще теплого попелу» («Нерухомість»).

Образність мислення прозаїка є очевидною, коли вчитатися у ці метафоричні зблиски. Та це стосується і порівнянь. «Маргарита ніби викинула ці слова подалі від себе, вони покотилися, мов цунамі, не залишивши нікого байдужим» («Це не віщує нічого доброго»), «…запах суниць — солодкуватий спогад дитинства» («Продавали Олю»). Іноді трапляються й складні порівняння, в яких поєднуються сполучниковість і безсполучниковість: «Стара сільська школа — як лагідна віщунка» («У ліжку небіжчика»).

Літературнотропну триєдність допомагають створювати й епітети, з-поміж яких хочемо назвати «затемнення серця», «заблуканий птах», «дерев’яний смуток», «широка возарня», «боязнь висоти», «мить блискавки»…

До речі, в попередньому абзаці можна знайти одне рідковживане слово. Бо ми вже звикли до буквосполук типу «зброярня», «винарня», «карбівня», а ось «возарня» на їхньому тлі познакована несподіваністю. Та не тільки вона створює такий ефект. Адже у книжці є чимало неординарних літеросплетень, познакованих рідковживаністю та діалектичністю: «сипанець», «виблідлий», «чадатко», «хаморідь», «студня». Тут, як нам здається, є важливим підкреслення однієї деталі, і доречність таких словотворів виграє за рахунок точного вживання окремих слів із лексики української спільноти у Словаччині.

Гарнота! Думаємо, що з цим ніхто сперечатися не буде. Як і з нашим розмірковуванням про те, що прозотекстам конче необхідні пейзажні малюнки, бо без них вони втрачають своєрідність. А в написаннях Івана Яцканина їх уздріваємо чимало: «Стерня вже не виблискувала — потемніла від осінніх дощів, а над кущами розливався туман, нагадуючи пташине молоко» («Остання зустріч»); «Вітер дедалі сильнішав. Під його поривами дощ кидало на всі боки. Зі старих горіхів, які росли неподалік дороги, ламав гілляки і кидав їх дивній парочці під ноги» («Сухе гілля»), «Вітер у кронах каштанів бавився в примхливого парубка, перескакував з одного дерева на друге, аж поки не зникав десь за містом, де міг по-справжньому погасати» («Кришталики морозива у місячному сяйві»).

Помітною у виражальності є й діалогічність. Це, між іншим, є питання, яке потребує деяких акцентів. По-перше, автор чітко розграничує мову автора і мову героїв, що увиразнює кожен текст. По-друге, із діалогів помітно різність лексики дійових осіб, що надає написаному шарму.

…Отже, тематичність і виражальність. Дві складові письменницького успіху. Сподіваємося, що ця пара ще не раз порадує нас у наступних книгах.

Leave a Comment