ВОНИ ЗРОДИЛИСЯ ВЕЛИКОЇ ГОДИНИ

Автор: ВОЛОДИМИР СВЯТНЕНКО

Коваль Роман. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. Кн. 10).

Любов до Матірнього Краю —
Найперша це моя Любов:
За нього радо я страждаю,
За нього й смерть прийнять готов,
Готов за Рідний Край вмирати,
Бо тут мене зродила мати!…

Ці слова з автобіографічної поеми «На Голготі» видатного українця, одного з очільників УНР, уродженця Брусилова Івана Огієнка (митрополита Іларіона) якнайкраще пасують на епіграф до нової книжки відомого письменника, дослідника історії Визвольної боротьби українського народу першої половини XX століття Романа Коваля «Житомирщина в боротьбі». У ній автор повертає із столітнього забуття славні імена синів і дочок нашого козацького краю, представляє їх як Український Національний Легіон, який своєю жертовною боротьбою проти московсько-більшовицького агресора не тільки відстоював незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Батьківщини, але й передавав наступним поколінням незгасимий вогонь сили людського духу і військової звитяги. Завдяки тому, в «енергійному і талановитому організаторові» отаманові Дмитрові Соколовському автор відкриває ще й просвітителя, який безкорисливо опікувався шкільництвом і щиросердно переймався проблемами української культури. Образ Олександри Солоколовської для нього з одного боку є світлим, чистим і непорочним, як дитя, таким собі уособленням жіночої краси, благородства, шляхетності, а з другого — по-чоловічому сильним, вольовим, хоробрим, безжалісним до ворогів. Так при освячені в отаманшу Маруся дівча-гімназистка набрала в кубанку жорстви, пішла на Дівич-гору і промовила: «Нехай кожний камінь цей впаде на голову ворогам». Олесь Козир-Зірка постає в його оповіді як справжній український козак: чорнявий красень із смуглявим обличчям і блискучими очима, від якого мліють жінки; освічений чоловік і полум’яний оратор; поборник української мови, а ще й людина з неабиякою харизмою, через що навіть євреї вітають повстанського ватажка словами: «Слава отаману, слава Україні!» Загартований фронтами Першої світової війни, молодший старшина Дикої дивізії Петро-Євстафій Филоненко бачиться авторові досвідченим військовим і глибоко ідейною людиною з високими духовними пориваннями віддати всього себе на службу Україні. Він один із небагатьох знакових учасників Української революції 1917—1921 рр. із Житомирщини, хто вцілів у страшній «совєтській м’ясорубці» і продовжував боротьбу з ворогом до 1945 року.

Я розпочав огляд книжки із побіжного ознайомлення читача з кількома дійовими особами, щоб показати, що геройство цих непересічних особистостей носило не спонтанний, декларативний і популістський характер, а було обумовлено їхньою свідомою громадянською позицією і щирою любов’ю до рідної землі.

Прикметно, що саме Житомирщина, яка вважається колискою визвольних змагань, однією з перших серед регіонів України отримала ґрунтовне історико-публіцистичне видання про героїв Української революції 19171921 рр. Хоча така книжка авторства місцевих істориків мала зявитися значно раніше. На жаль, більшість із дослідників свідомо чи несвідомо намагається уникати цієї болісної теми, посилаючись на суперечливість джерельної бази та побоювання образити почуття людей з іншою точкою зору, а тому навіть часто не включає цей драматичний період українського минулого у свої твори або ж просто перецитовує радянських істориків. Одним із перших, хто звернув увагу на проблематику Перших визвольних змагань у контексті регіональної історіографії, був відомий житомирський історик Геннадій Махорін. У 2017 році вийшла друком його розвідка «Українська національна революція 1917–1922 рр. та її перебіг на Житомирщині». У ній автор на основі численних архівних документів відслідковує перебіг Української національної революції на теренах нашого краю. Книжка Романа Коваля «Житомирщина в боротьбі» не тільки значно розширює грані пізнання подій тієї бурхоплинної доби, але, що найголовніше, близько знайомить нас із її безпосередніми учасниками.

Мені дуже приємно, що меценатами цього знакового для Житомирщини видання стали мої земляки — голова Брусилівської об’єднаної територіальної громади Володимир Габенець та Громадська організація «Рідний дім — Брусилівщина» (голова Олександр Нікітчин). Завдяки цим людям пам’ять про борців за національне визволення Рідного Краю буде увіковічена в друкованому слові. Серед великої кількості прізвищ, походженням майже з кожного куточка сучасної льоноцвітної Житомирщини, читачі мають змогу відшукати своїх рідних, про долю яких чи їхній героїчний чин вони досі нічого не відали. Так, наприклад, трапилося з моїм добрим приятелем, редактором брусилівської районки Сергієм Мазуренком, який завдяки цій дослідницькій праці дізнався, що його двоюрідний дід Антін Павлович Мазуренко «після навчання в Житомирській юнацькій школі служив поручником 4-ї Сірої бригади, а затим 2-ї Волинської дивізії Армії УНР. У бою під Малими Миньками був поранений в обидві ноги».

Напевно, варто трохи зупинитися на змістово-структурній моделі книжки Романа Коваля «Житомирщина в боротьбі», а також її сюжетності та жанрових особливостях, позаяк саме в цих літературних фокусах (звичайно, разом із іменем автора) збирається цільовий сегмент книголюбів.

Дане видання складається із дванадцяти головних частин, кожна з яких має свій предметно-логічний зміст. Скажімо в розділі «Біографії» представлені відомості про знакових отаманів Житомирського краю. В «Історичних новелах про боротьбу на Житомирщині» розповідається про ключові епізоди війни з ворогом. Зокрема, читач знайде тут розлогі описи боїв за Овруч («Звільнення Овруча»), оборону Бердичева («Бої за Бердичів»), відступ з Житомира («Кривава драма в Житомирі»), визволення Брусилова («Звільнення Брусилова») тощо. В розділі «Учасники Визвольної боротьби із Житомирщини, які навчалися в Українській господарській академії в Подєбрадах» досить ґрунтовно представлені біографії наших земляків, які волею долі опинилися в цьому вищому навчальному закладі. Тут зустрічаємо вихідців ледь не з усіх куточків області: Олексу Бакала із Звягельщини, Йосипа Барцала із Малинщини, Миколу Білошицького із Житомира, Григорія Гришка із Хорошівщини, Петра Іванченка та Юлія Мордалевича з Радомишльщини, Лавра Панасенка з Базара, Дмитра Солов’я із Коростишева, Марка Тарасуна з Брусилова та багатьох інших.

Звичайно, я не буде переповідати кожний розділ, як і не акцентуватиму увагу на його текстовому наповнені. Проте, хотів би сказати кілька слів про матеріал, який викликав у мене найбільшу хвилю щемкого трепету і почуття гордості за своїх земляків. Мова йде про рейд розвідчого відділу сотника Василя Падалки під час Другого зимового походу, нарис про який автор помістив у розділі «Спогади, щоденники, свідчення». Чи не вперше в сучасній вітчизняній історичній літературі представляється такий деталізований опис маршруту чоти Волинської повстанської групи у більшовицькому запіллі, який, окрім іншого, переконливо демонструє настрій населення нашого краю: вороже і ненависне ставлення до більшовиків та гостинність і повагу до вояків Армії УНР.        

Видавець Марко Мельник зазначає, що за літературною формою книжка «Житомирщина в боротьбі» є науково-популярним виданням. Але на моє глибоке переконання, вона відноситься до творива науково-художнього. Розуміючи важливість живого слова у формуванні питомо національного світогляду, автор залучає до своєї об’ємистої наукової розвідки з численними архівними справами, історико-біографічними нарисами і документальними свідченнями, ще й оповідки, образки, новели, спогади, щоденники, вірші, пісні, використовуючи при цьому повний арсенал літературних засобів. Наведу кілька прикладів. «Мерзли в очікуванні боїв гармати», «засніжене поле знову захвилювалося» (алегорії); «ніч розгорнула чорні крила», «червона анархія» (епітети); «ми живемо, як птиці небесні», «дівчата були гарненькі, як квіточки», розплакався, як мала дитина» (порівняння); «вся сіль була в нетвердій владі», «ще будуть ламати історики наші в дискусіях гострі списи», «накрили нападників рясним свинцевим дощем» (метафори); «Бач, госпидові душі, а ще прикриваються гаслом усіх свобод» (іронія); «О Жанна Д’Арк!» (метонімія).

Таке поєднання красного письменства з документалістикою надає читачеві творчий імпульс до пізнання, спонукає до роздумів, впливає на формування власної життєвої позиції і нарешті дозволяє легко засвоювати непросту фактологічну історичну інформацію. Отже, книжка «Житомирщина в боротьбі» має не лише публіцистичну цінність, а й художню вартість.

Провідна сюжетна лінія цього громіздкого твору випливає із його назви — це боротьба за національне визволення України на території Житомирщини, що закладено в історичному контексті подій з великим колом дійових осіб. Автор хоч і представляє своїх героїв в певному ідеологічному образі, але кожного вимальовує по-різному, з притаманним лише йому характером, життєвим досвідом, рівнем грамотності тощо. Ось кілька цитат із книжки.

«Козак Сичук, старий вояка, зморений, нездібний до дальшого походу, кулею з власної рушниці розчерепив собі голову на очах селян. Не хотів попадати до полону, а рушати за своїми не стало сили”, — засвідчив трагедію полковник Роман Сушко». («І хліб, і біль»).

«Найбільше вражали в ньому  якась особлива внутрішня замкненість і маломовність. Про себе не любив нічого оповідати навіть найближчим людям. Його зосередженість і задуманість часом не подобалися приятелям — хоч Щербак і не цурався товариства, а іноді й сам любив забавитись у веселій компанії і навіть добре посміятися з добрих дотепів, але сам ніколи не пробував своїх сил у гуморі». («Вічний повстанець Степан Щербак»).

«Дуже цікаву групу людей уявляв собою штаб отамана, тай сам він був дуже цікавий! Високого зросту, в якомусь темно-синьому жупані, в чорній киреї, наопаш надітій, у величезній шапці з сернячого хутра, він здавався справжнім забутком якогось 17 століття, коли стояв перед нами на ґанку господи. Тепер же, сидячи у кімнаті на стільці, спершись руками на стіл і лагідно дивлячись на нас своїми сірими очима, з кучерявим довгим волоссям, що спускалося йому на чоло, він робив вражіння хорошого парубка-студента чи навіть гімназиста старшого класу, що на світ ще дивиться як на щось ясне, хороше, який до всього іде з щирою душею, без жадної захованої думки». (очевидно, мова йде про отаманшу Марусю (Олександру Соколовську); дія відбувається в колишньому панському маєтку Синельникова в Брусилові. Л. Чикаленко «Осінь 1919 року. Уривок із споминів»).

Ці уривки наочно свідчать, що автор не хоче, аби його герої вмерли (в прямому і переносному значенні цього слова), тому для кращого збереження образів описує їхню зовнішність, поведінку, манери спілкування. Але з другого боку він розуміє, що тільки героїчна образність, яка випливає із драматичної жертовності лицарів визвольних змагань, зможе відобразити їхнє справжнє призначення боротися за щасливе майбутнє України до останнього подиху.  Такі почуття власної гідності героїв книжки мотивують на вчинки, що виходять за межі звичайного, загальноприйнятого, і викликають у читачів щире захоплення, подив і бажання наслідувати.

Напевно, було б неправильно, якби я обмежився розповіддю про книгу «Житомирщина в іменах» і окремо не згадав її творця. І хоч він є добре знаним письменником, істориком, громадським діячем, який не потребує представлення широкому читацькому загалу, мені все ж хотілося б відмітити деякі професійні якості автора.   

Письменник Роман Коваль має свій унікальний і неповторний стиль мовлення, що за висловом Гете вважається найвищим ступенем художньої довершеності, якого можуть досягати лише найталановитіші митці. Він пише легкоперо і водночас емоційно-виразно й оклично-ритмічно, а мелодика його письма відлунює передзвоном козацьких шабель, віддає порохом отаманських наганів, променіє світлими, навіть інтимними, почуттями до своїх героїв і палає лютою ненавистю до ворогів. Слова його текстів ніби самі собою сплітаються в гарну сув’язь рядків, що промовляють голосами славних українських патріотів минулого; в них вчуваються сповнена трагічними подіями журба і проникнута вірою в краще життя сила і велич. Автор «Житомирщини в боротьбі» як вправний садівник ретельно виполюю шкідливі бур’яни ідеологічних спотворень, брехні та містифікацій радянської історичної науки, дбайливо обрізає сухі гілочки видумок і нав’язливих штампів сучасних дослідників, щоб український вишневий садок пишно заквітував історичною справедливістю. Тільки в такому садку вродить багатий урожай національних, духовних та художньо-естетичних цінностей, витворених нашим народом упродовж складного періоду його історії. Тож побажаємо славному Прометея Духу Української визвольної боротьби початку XX століття нових цікавих історичних відкриттів і книжок.

Leave a Comment