Відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку

З виступу до 900-річчя Брусилова (вересень 1997 року) та відкриття в містечку пам'ятника Тарасові Шевченку

Автор: ОЛЕКСІЙ ОПАНАСЮК

Шановна громадо Брусилова! Земляки дорогі, гості містечка!

Для тих, хто вперше побачив сонце у Брусилові, на схресті його най­ближчих доріг чи в прилеглім околі, спинався до його обріїв з попелу, полишеного фронтами, які прокочувалися тут чотирижди, – рідність йому, нашому районовому престолові, – це доля, що завжди з нами.
Нас у матері з дев’яти зосталося п’ятеро, літа йшли щавльові, пасльонні, козельські – всуціль голодні й після пекуче сутужних 1946 – 47 років. Щозасвіту – і не скрипнувши дверима – мати залишала хату, однак до пори, коли ми прокидалися, вже була дома. Встигала роздобути й при­нести поживи. А це – змотатися од Дубрівки до Брусилова (казала, що батько любить ранню господарку, то я, мовляв, до нього збігала), продати на “ранньому базарчику” щавлю чи кропу, розсаду помідорів чи капусти, повернутися й нагодувати сяк-так дітвору, й тут же – за сапку та на ланку.

Брусилів з його по неділях ярмарковою душею, – щоранку в пишній смушковій папасі, котра в закрутнях із коминів, – тихими вербами, Здвиж­рікою і з довгим, вікнастим автобусом (звався “калимом”, рушав на Київ зранку, а в по обіді вже повертався з бубликами) справді був нам у дитинстві за рідного, за батька.

До нього вели нас матері “у світ ширший і кращий”, до нього ми пішли в науку, як для мене, то – після Дубрівської початкової та Хомутецької семирічної шкіл. У Брусилові – школа найближча й чи не найкраща з де­сятирічок в Україні. Вставали ми з першими півнями, з вранішньою зорею, аби не спізнитися. З’являлися за півгодини, а то й за годину до початку занять, бо годинників не мали, а повоєнні півні обганяли один одного, як відомі маршали у недавніх битвах: якщо не багатократною більшістю, то випередженням у часі.

Що вражало – так це те, що у класах вже були школярі з самого містечка, котрі жили від школи всього за якусь сотню-дві метрів. Впродовж часу, що до початку уроків, ми “прокручували” у сінях (коридорах) або й у класах усілякі КСМ-збіжки та КСМ-гульки (їх не полюбляв директор Федір Вишняк), засідання літературного та драматичного гуртків, навіть цк ЗУПДК (за оцей цк директор червонів, як рак, і сварив пальцем), тут же, хто не підготував домашніх завдань, доготовлював сам чи ж списував, як я в Зіни Кушніренко.

Неабияк подивувався, коли про щось подібне прочитав у спогадах брусилівського вчителя минулого століття Івана Сливки. Прочитав улітку 1997 року, хоч уперше довідався про цього вчителя ще влітку 1957 року, це вже сорок літ тому. Тоді в газеті “Колгоспна правда”, в кількох її номерах друкувалася стаття “Освіта в давньому і радянському Брусилові”, її автори – вчителі: шанований у простонародді Яків Галайчук і орденоносець Лука Макаренко. Стаття зацікавила багатьох, була нестандартна на ті часи, навіть смілива: “Брусилівські старожили згадують учителів парафіяльної школи від 80-х років – учителя без правої руки і який писав лівою, вчительку Ритищеву О.О., яка носила шлейф, знала німецьку і французьку мови, декого з учнів навчала цих мов і діставала подвійну плату за обрусіння, учителів Томашевського, Сливку І.Г., Уманського В.І., Кушніренка П.Т.”.

Якогось дня по цьому редактор Іван Охріменко повернувся з Житомира темніший від хмари: перепало за “подвійну плату за обрусіння”*, за “буржуазний націоналізм”. Гірко сумував і тихий, незлобивий, інтелігентний Яків Галайчук: навіть орден Леніна в Луки Павловича, кумпаньйона по статті, не заступив од нападок! …

Тепер ось кілька цікавинок зі спогаду брусилівського вчителя Івана Сливки про школу, подаю за публікацією першого тому “Студій з архівної справи та документознавства” (Київ, 1996), редагованих Володимиром Ляхоцьким, який у рубриці “Огляд архівних фактів” подав нотатки згаданого Івана Сливки, вчителя брусилівського, залишені ним воєнно-революційного 1918 року, тоді він візьми та й згадай, як 28 років тому розпочав своє вчительство у Брусилові: “Треба зазначити, що брусилівські школярі збиралися до школи завше дуже рано. Аби тільки починало світати, як школярі біжать вже до школи. Поки почнуться уроки, вони в сінях шко­ли та в класах вигадують всякі виграшки”. Й далі: “Один школяр приніс собі на сніданок невеликий хлібний витрибок. Товариші, побачивши в нього цей хлібчик, надумали таку штуку. А давайте, хлопці, пограємо в “Петреченка”. Як женити, так женити. Зараз же обрали старостів. Стар­ший староста хліб приносить наяву за молодого та в перший клас, де зна­ходилася школярка, котра була до сподоби молодому**. Є посаженні батько й мати, музики, піп і все інше. За яких 15 – 20 хвилин скоїлося весілля. Музики грали, хлопці, дівчата, батьки і гості танцювали, замість горілки частували квартою води з діжки, яка стояла в сінях”.

Словом, весілля встигли зіграти до початку занять. До “виграшки” такого масштабу в наші 50-ті роки ми не дотягали. Хоча була і в нас неабияка штука, навіть щось на зразок альтернативи шкільній владі. Створили й довели до випуску 1955 року цк ЗУПДК (задніх учнівських парт десятого класу, генеральний секретар цк Лесь Рашпіль), Раду Міністрів ЗУПДК (голова Микола Шило), війська ДК (головнокомандуючий Олег Минка-Огородник), інші “структури” й “служби”. Видавалися накази, постанови, своя газета, проводилися закриті зібрання, на яких усе зголошyвалося для загалу. Документи ЦК довго зберігав Анатолій Лаврінчук, що лікарює в Черкасах, аж поки в Дзержинську-Романові КДБ не накрив подібну самодіяльну групу – “банду”, – тоді його дружина заховала той архів так, що й досі не згадає, де саме.

Через Брусилів ми йшли і їхали у світи. Матері не перечили, але сумували і просили: посадіть по дереву, а тоді їдьте.

Один із культурних центрів Києво-Волинської землі, Брусилів, як “град Руси”, знаний з часів Ярослава Мудрого, землями й духом належав до ключа Києво-Печерської Лаври, “прописаний” у верхоріччі Здвижа, че­рез який тут пробігає гомінкий колись шлях із Києва до Волині, де нинішня Білогородка з княжими палатами часів Київської Руси, де Бишів, а за ним і Брусилів, це ж сюдою везли осліпленого Василька Теребовлянського, і на мосту через Здвиждень брусилівські дівчата йому рани перев’язували, а в пізніші часи – через пів-України і знов-таки через Брусилів на Здвиждені – прах легендарного козацького лицаря Івана Підкови, страченого у Львові, аби віддати землі біля Канева над Дніпром, на Чернечій горі.

За козаччини Брусилів – сотенне місто Білоцерківського полку, за гай­дамаччини – сторона, де діяв мужній ватаг боротьби за незалежну Україну Іван Бондаренко … Прихід його загону до Брусилова радо вітався й Божою службою “при брамі града”. Полонений ляхами й переданий москалям, Іван був страчений останнім в Чорнобилі … 3 інших гайдамацьких одчайдухів тут згадуються фастівський ватаг Шелест, отаман Дейнека, що стояв заставою на Здвиждені.

Один із перших літописців Брусилова – Іван Огієнко, великий син нашої землі, подвижник українського відродження, вчений, письменник, історик культури, педагог, перекладач Біблії, міністр часів УНР, український православний митрополит Іларіон. Його молодшим братом можна вважати брусилівського вчителя, вже згаданого Якова Галайчука, який знав цю людину, свято беріг пам’ять про неї в часи заборон та обгавкувань патріотів України. Він написав історію містечка (на жаль, статус Брусилова, що мав колись і Магдебурзьке право, з дивовижною спрямованістю знижувався: град-місто за княжої та козацької доби -: містечко наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя – позбавлення його титулу райцентру за хрущовських часів – і, нарешті, таке недолуге “селище міського типу” в незалежній Україні, щоправда, з поверненням після чорнобильського лиха райцентрівського рангу). Історичні праці Якова Галайчука – добрі й глибокі, непіддатні впливам відомих радянських “виправлень”, “ідеологічних уточнень”. Це саме за документами, віднайденими Яковом Галайчуком, сього року Брусилів відзначає свої поважні 900 літ.

Про те, що Брусилів прадавній, я довідався від Якова Галайчука, з яким дружив, часто стрічався, ми листувалися, хоч був він під “ковпаком”, його нерідко обминали, аби не мати халеп. Це велика людина Брусилова, славний краєзнавець, педагог і патріот України в усі роки життя; такими стали і його діти, внуки.

Можна гадати, чи Брусилову 900 років, а чи й більше або менше. Як град, як застава він іде, як уже зазначалося, від часів Ярослава Мудрого. Київська Русь – тоді могутня й багата імперія, знана у світах, як держава високої культури, освіти. Брусилів, пов’язаний з Києво-Печерською Лаврою, що мала печатню, був значним центром Києво-Волинської землі.
Пізніше брусилівці внесли свою дещицю в Шевченкіану: Іван Огієнко уклав двохтомний “Словник Шевченкової мови”; Яків Галайчук простежив перебування 1846 року Тараса Шевченка на Волині й відвідини ним Брусилова, де, вважають, Тарас записав пісню про вже згадуваного Івaнa Бондаренка:
Ой, вивели Бондаренка на високу могилу.
Тепер дивись, Бондаренку, на всю Україну!

Тарас Шевченко був прихильний до роду Чацьких, симпатизував гра­фові Т.Чацькому (йому належав і Брусилів), а Іван Огієнко так писав 1913 року в листі до міністра народної освіти: “Граф Чацкий был пламенным патриотом, любил просвещение и не жалел никаких средств … Дай Бог, чтобы мы так же любили свою родину, как он свою”.

Цим шляхом у ближчі до нас часи вдерлися погромники з більшовицької армії Муравйова, в підмогу їм у Коростені висадилися балтійські матроси, дісталися Брусилова з боку Кочерова. Воїни УНР, місцеві козаки залишили Брусилів, відступаючи, попросили зберегти портрет Шевченка. Цей портрет зберегли брусилівці (внизу на фото). Його історію описав Михайло Прилуцький, це одна з гарних шевченківських сторінок Брусилова.

Портрет Тараса Шевченка, який нині зберігається в Брусилівському історичному музеї імені Івана Огієнка

Газета “Колгоспна правда” друкувала щороку до 9 березня сторінку, а то й розворот на відзнаку народин Тараса Шевченка; її ліквідували 1961 року, коли відібрали в Брусилова титул райцентру. Редакція містилася в будиночку, який знесли з десяток літ тому, а сьогодні на цьому місці оце відкрили погруддя Тараса Шевченка. Стежечка до Тарасового погруддя “прорізала” кабінет редактора й велику кімнату, де відбувалися наші “летючки” й збори, де за одним столом засідали тодішні літературні світила району Йосип Зима, Василь Ткаченко, Дмитро Тюрменко …

Отже, через 151 рік наш рідний пророк, наш Кобзар повернувся на береги Здвижа пам’ятником. Це – подія значна, це – перший пам’ятник Тарасові Шевченку у верхоріччі Здвижа, взагалі перший путній і рідний тут пам’ятник, бо в районі досі здебільшого увічнювали тільки чужаків. Серед перших пам’ятників – цареві Олександру II, “освободителю од кріпацтва”, – його звалили більшовики, а постамент обліпили портретами Троцького й Леніна; в тридцяті й особливо сорокові з’явилися з півдюжини зображень Йосифа Сталіна на мурованих із цегли постаментах – їх за наказом Москви поскидали потім за якусь ніч; вже статуї Володимира Ульянова-Леніна возвишали на постаментах міцніших – із каменю … До речі, перша з них ще в донезалежницькі часи зникла – також серед ночі, правда, без відома місцевих владців. А решта в деяких селах бовваніє й подосі …

Через весь район по лінії Радомишль – Брусилів – Корнин тягнеться рубіж мужності: восени 1943 року тут зупинено армади Гітлера, який хотів удруге заволодіти Києвом; на згадку про ті дні споруджено пам’ятний знак біля села Осівці (скульптор Віктор Таранченко). Навдокіл майже всі села були знищені, їх відбудовували заново. Досі зустрічаються хижки, зведені відразу після бойовищ, звести щось краще не всім удавалося.

… А тут іще розвал Чорнобильської АЕС ім. Леніна 1986 року. Прябрусилівські села вже в незалежницькі роки прийняли понад сім тисяч переселенців, мічених чорнобильським “мирним» атомом”, за останній час для них споруджено 2150 помешкань. Життя триває. Ледачих, як і скорих до сльози, в Брусилові не люблять.

* Подвійну плату за обрусіння поновлять не скоро, майже через 70 літ, у 70-х – 80-х роках XX століття.

** “Молодим” був учень Іванко Огієнко, за “молоду” його майбутня дpyжина Домця Литвинчукова – авт.

Leave a Comment