Відлуння первісного збиральництва-мисливства в українській мові (продовження)

Автор: СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК

Уявлення про рослин як оберегів, тотемів дійшло до наших днів — згадаймо прибирання українцями домівок різними травами і квітами (маювання) та вітами дерев (клечання) на Трійцю. А за даними етнографів, українці здавна мали звичай обтикати двері хлівів гілками осики для захисту худоби від нечистих сил. Та й аби буцімто уберегтися від русалок українці, за Номисом, використовували полин. У назві цієї рослини саме й заклали наші предки значення захист, адже мовний корінь па/пал зустрічається у санскритських термінах зі значенням захист, захисник. Уява наших предків відводила якусь особливу роль рослинам із назвою тройзілля — недаремно воно опоетизоване в народних піснях: «Ой хто мені тройзілля достане, Той зо мною на рушничку стане». Із коренем трой нам дісталося від предків кілька назв рослин: тройчак, трой­ноголов’як, тройняг, тройнячок, а хронологічну давнину їх­­нього мовного кореня засвідчує санскрит своїми лексемами: трі — три; трая — троякий; трідіва — тройнебо; трішула — тризуб; тріншат — тридцять і ін.

Згадане українське тройзілля уявлялось як чар-зілля, га­­дай-зілля. Ці вислови стосовно рослин ввійшли в український фольклор. Є в нас і реальна цілюща рослина із коренем чар — чарник, за якою закріпилася ще одна назва арніка. Сам же термін чар-зілля має прадавнє походження, як і його санскритський відповідник чару — чарівничий, жертовна їжа. І згадане вище гадай-зілля у першій складовій назви має виразну санскритську паралель: гад — гадати, ворожити. Використання «чарівничих» особливостей певних трав для привернення уваги коханої особи оспіване в українських на­­родних піснях: «на вечорницях дівки-чарівниці солому па­­лять, зілля варять»; «Дівоча громада зіллє пізнала… А то зіллє — бедринец… загнати парубка у сивинець, А то зіллє — кокота… На парубки сухота». Факти використання чар-зілля зустрічаються і в давніх судових справах. За даними А. Си­­лецького, у 1731 році Барський магістрат розглядав справу про наміри одного шляхтича відбити дружину в іншого шляхтича за допомогою відвару чемериці та інших спецій.

Про використання предками українців як ритуальних, сак­раль­­них багатьох рослин свідчить їхнє пошанування нашим народом з давніх-давен і закріплення за ними глибокого символізму, важливої емблематики. С. Килимник наводить список таких 50 рослин. З-поміж них варто виділити ласкавці, материнку, рожу, зірочки, маруну, руту, розмай, любисток, полин, ряст, трилич, братки, ірний корінь, м’яту, калину. За цими рослинами не тільки прадавні вірування, а й прадавнє походження їхніх назв, себто свідчення прадавності української мови. Адже мовні корені назв цих рослин успадкувалися санскритом, як успадкувався і їхній символізм санскритськими лексемами, але уже у вигляді семантики. Так, мовний корінь нашої назви квітів ласкавці, що в нас символізують згідливість, зближення, дружбу, відгукнувся у санскритському слові лас — ласка, пестити, обнімати. А вкладений українцями символізм материнської любові та дитячого здоров’я у квітку материнка зустрічаємо і в санскритському слові ма­­тар — мати, матір. Українське символічне значення квітки рожі — дівоча краса, любов — віднаходимо у санскритських однокореневих чи близьких із її назвою лексемах рогіта — рожевий; раджа — червоний; рак-та— закоханий, гарний, червоний; раґа — любов, пристрасть, червонуватість. Символ спокою, закріплений нашими предками за квітами зірочки/зірки, можна уявити і в санскритській лексемі Джар’я — Зірка, адже Зорі на Небі у нашому фольклорі пов’язуються зі спокоєм. Українська емблема гіркого життя, туги — квітка рута своєю назвою один до одного збігається із санскритським словом рута, у якому теж закладений отой негативний зміст: наздужання, хвороба. До того ж рута, за І.Носалем, є отруйною, себто викликає нездужання, хворобу. Наша назва квітки маруна як емблеми родинних клопотів і в санскриті має відповідники у кількох словах зі значенням смутку: мар — умирати, гинути; мара — смерть; марака — мор, чума. Виділена С. Килимником квітка розмай вважається в нас приворотною, що підтверджує така пісня: «Біжи, дівко, до гаю, Вкопай зілля розмаю… Іще корінь не вкипів, А вже козак прилетів». Отже розмай для дівчини приносить радість. Оцей зміст радість віднаходимо у санскритських словах мая, майо, що є співзвучними основі май — назви квітки розмай.

Відомий український лікар-травник І. Носаль пише: «Дивосил і барвінок, рута і любисток, калина і хміль — це рослини, які широко ввійшли в стару українську поезію і зв’язуються з чарами і любовними приворожуваннями». Оці, згадані Носа­лем, назви рослин мають прадавні мовні корені. Так, у назві дивосил перша основа див є однокореневою із санскритським терміном дів’я — чудовий, дивовижний, божественний. Цей же дивосил, за М. Максимовичем, розцінюється в народі як приворотне зілля під іншою назвою — оман/воман. Мовний корінь ман також простежується у доісторичних часах — у санскриті цей корінь зберігає з-поміж інших значень ще й значення манити/приваблювати, про що свідчить санскритське слово маніка — коштовність (приваблює ж!). Власне, у санскриті є тотожний нашому термін оман, що означає прихильність, допомога, захист, друг — усе якраз і розкриває семантику приворотного зілля. Згадана Носалем назва барвінок, цілком можливо, є однокореневою із санскритськими словами: баргіс — підстилка зі священної трави; барг — рвати, рости. Себто, нашими предками отой вічнозелений первоцвіт-барві­нок розцінювався як ритуальна рослина. А ще барвінок у нас— емблема добрих духів. Щодо любистку, то і його мовний корінь віднаходимо у санскриті: любг/любг’яті — любити. Цей же прадавній мовний корінь заклали наші предки у назву «чарівної» рослини нічна любка/нічниця. А наше ніч, що тут зустрічаємо, знаходить виразний відповідник у тому ж таки санскриті: ніча/накта — ніч. Від цього пракореня наші предки вивели й назву цілющої рослини — нічна свічка, у другій складовій якої (свічка) простежується мовний корінь трипільських часів: санскрит знає термін швіт — світло, білизна.

Розглянуті щойно рослини в народі називали приворотніми. До таких належав наприклад, зозулинець, інша назва якого — дурець. Очевидно, наші предки назвали так цю рослину (дурець), бо вона «задурювала» особу, давала імпульс до любощів. Корінь цієї назви тотожний санскритському дур, що крім інших значень, ще й має значення дурість, дурний, поганий. Якщо приворотні зілля мали допомогти привернути ува­гу певної особи, то відвернути увагу небажаної особи мали зілля відворотні. Про прадавнє походження мовного кореня ворот обох наших термінів можна судити, порівнюючи його із близькими санскритськими коренями варт/врат у словах паріварт — повертатися; парівартай — повертати; віварта— водоворот; врата — повернення; віварт — вертітися, повертатися; апаварт — відвертатися. Із цим пракоренем ворот в українській мові є назва трави приворотень. А до відворотних трав наші предки зараховували рослину із назвою шанта, про відворотну дію якої співається в наших народних піснях: «Я старого з давніх літ не любила… Єго слідище шантою обсадила… Єму за шапище шантище натикала»; «Дівонь­ка плаче, за старого не хоче, Бо за старого ідучи, З шанти вінки в’ючи». Ця наша назва шанта і за звучанням, і за значенням повторюється у санскритських словах: шанта — душевний спокій; шанті — тиша, смерть. Поширенність лексеми шанта на українських землях засвідчують чимале число закарпатських прізвищ Шанта, назва потоку Шантин у басейні Тиси, назва полонини Шанта/Шантя.

Окрім розглянутих українських назв рослин у нашій мові ще є чимало інших назв, корені яких кілька тисяч років тому здолали шлях від Дніпра до Інду і там законсервувалися у санскриті. Себто корені ті зайвий раз засвідчують прадавність української мови. Наприклад, поширена під хатами українців дивовижна ранкова квітка кручені паничі і в першій, і в другій складовій назви має спільний корінь із санскритськими термінами крунча — кручений; пан — дивовижний, чудовий. Від останнього прадавнього мовного кореня наші предки витворили й назви рослин панва і панова. У доісторичних часах губляться українські назви таких рослин, як балабан, талабан, талій, тала. Корінь бан перших двох назв є спільним і для санскритських слів бан — швидкий, сила; бана — очерет, стріла. А корінь бала має відповідник у санскритських словах бала — сила; баладаван — бик; бала-джа — купа зерна та ін. У санскриті збереглися первісні значення кореня тала (наші назви — талій, талабан, тала) — санскритське тала означає поверхня, рівнина, долина. Виразні мовні паралелі мають у санскриті українські назви рослин самостій та сідач, адже їхні корені не тільки продуктивні, а спільні і в українській мові, і в санскриті. В останньому, зокрема, є лексеми стійя — стояча вода; стга — стояти; сад — сидіти; садас — сидіння; садін — той, хто сидить на коні (вершник); садман — місце сидіння та ін. Українські назви рослин шарай, шарило, певно, пов’язані з болотистою місцевістю, адже санскрит знає однокореневе слово шара у значенні очерет, вода. Дещо затуманений мовний корінь таких українських назв рослин, як сваривець і сварник. Але звернення до санскриту допомагає простежити і значення, і хронологічну глибину кореня свар, який у санскриті є багатозначним: то й Сонце, Небо, блиск, то й голос, звук, то й придиратися, лаяти. Очевидно, наші рослини сварник, сваринець отримали свої назви за їхню сонцелюбивість.

Прадавнє повір’я збереглося в українців про життєдайну силу рослини-первоцвіту із назвою ряст. За С. Килимником, ряст в українців є символом довголіття. І М. Максимович записав повір’я із народних вуст, що для того, аби довго жити, українці топчуть ряст. Про це співається і в народній пісні: «Топчу, топчу ряст, ряст, Через рік Бог дасть, дасть». «Топчи, топчи ряст!» — виголошується і в українській приказці. Ко­­рінь назви цієї рослини маємо у наших словах ряса — волоть певних рослин; рясно, рясити — густо вродити. Значення цих висловів відтворюють природу самого рясту — рослина із великими волотями квітів, що густо покриває землю. Але, може бути, що до виникнення назви ряст спричинилися оті високі почуття замилування, а ще прихильності, які викликає в душах людей весняна краса та й життєдайна символіка рясту. Адже у санскриті є слова ряса, яке окрім інших значень ще й зберігає значення замилування, прихильність. До того ж, ряст був у наших предків-сонцепоклон­ників рослиною-тотемом. Недаремно ще в добу Русі-України на українських землях було поселення Рястовець.

Улюбленою квіткою українців здавна є й інша рослина-первоцвіт із назвою горицвіт. Дехто припускає, що назва горицвіт постала від слова горіти, хоч, якщо врахувати, що ці квіти зацвітають весною на пригірках, з яких тільки но зійшов сніг, то, можливо, назва підказує, що то цвіт гори. Тоді назва ця має прадавній, спільний мовний корінь із санскритським терміном гірі — гора. Популярною в українців є квітка із дещо затуманеною назвою мальва. Та назву цю можна легко вияснити завдяки санскриту, де є терміни мала — поле та ва — поширення. Себто мальви — то квіти, що поширені в полях, чим вони й були в дикому стані. Популярна в нас рослина м’ята теж отримала свою назву від прадавнього мовного кореня. Назва ця, без сумніву, походить від спільного українсько-санскритського кореня матг із дієслівним значенням м’яти.

Про прадавність українських назв рослин салата, снігурка, свистуля, жовтогарячка свідчить все той же санскрит своїми термінами: шалата — недозрілий (зелений); сніг — бути липким, клейким; швас — свист; гарі — жовтий, бурий. У ведійській мові законсервувався й мовний корінь українських назв рослин псинка, псячка, псяга, псячий язик: санскритське пса— це те саме, що й наше пес. І українська назва рослини мишій зелений (мишача трава) знаходить виразну паралель у санскритському слові муша — миша. Серед українських назв рослин є й калюжниця болотна, у якій перша складова тотожна санскритському терміну калюша — калюжа. Рослини приземок, відземок своїми назвами, звичайно ж, пов’язані з на­­шими словом земля, а українські земля, земний мають відповідники у санскриті кзем, кзам, кзам’я. Оригінальні українські назви трав сестрики та братки, звісно, походять від слів сестра і брат, яким віднаходяться тотожні терміни у санскриті— свастрі і бграта.

Напрошується висновок: уже в найранішу епоху людської діяльності наші подніпровські предки-збирачі, займаючись збиранням плодів, ягід, грибів, різних трав, витворили на означення усього того відповідні терміни, чимало коренів яких успадкувалося українською мовою. Що зайвий раз підтверджує прадавність української мови.
За даними археологів для людей кам’яного віку основним джерелом життєзабезпечення окрім збиральництва було й полювання на тварин. Мисливство як продуктивний спосіб здобування засобів для існування збереглося ще і в неоліті, коли на наших землях процвітала Трипільська цивілізація (VI–III тис. до н. е.). Про значне поширення у трипільські часи полювання на дичину свідчать цифри, що їх наводить археолог О. Журавльов: у окремих поселеннях трипільців кістки диких тварин становлять майже 60% від загальної кількості кісток ссавців. За Журавльовим, серед впольованої мис­ливцями-трипільця­ми звірини олень становив у окремих поселеннях від 18% до 47%, сарна — від 4% до 37%, тур — від 2% до 13%, вепр — до 29%, ведмідь — до 1,7%, бобер — від 1% до 25%, куниця — від 1% до 6%.

Оця «любов» неолітичних мисливців до певних видів звірини надовго закарбувалася у пам’яті їхніх нащадків. Бо, мабуть, цим можна пояснити те, що в сюжетах полювання українських обрядових пісень сонцепоклонницького походження найчастіше виступають саме перераховані щойно тварини: «Поїдемо ж ми в чистеє поле… За чорним туром»; «Ой крикнула вна на свої слуги… Чей спіймайте дивнеє звіря тура-оленя»; «А в том дубові… у корені чорни бобри на шубоньку». Цей збіг найчастіших неолітичних мисливських тварин і оспіваних тварин в наших обрядових піснях засвідчує дуже давнє походження назв тієї звірини та й самих обрядових пісень із мотивом полювання.

Збираючись на свій промисел неолітичні мисливці могли називати той захід словами, що були однокореневими із нашими лови, облава та їхнім санскритським відповідником лава. Великий гурт мисливців, звісно, мав свого ватажка, називаючи його, можливо, словом, яке мало корінь вод, бо такий спільний корінь є в нашому терміні провідник та санскритському терміні водгар — провідник; той, хто веде. За М. Максимовичем, українські косарі називали того, кого обирали з-поміж себе за старшого, отаманом. Тож і ватажок первісних мисливців міг називатися — отаман, тим більше, що таке слово отаман маємо у санскриті, яке витлумачується як ватажок. А може неолітичні мисливці називали свого ватажка кий, киятата, адже у санскриті ці слова вживаються на означення понять провідник, провідний тато, старшина роду. Міг мисливський ватажок і мати назву однокореневу із українським гетьман та санскритськими гетуман — той, хто спонукає і гатіман — хто обдумує наступ. Врешті, як би не називали свого ватажка неолітичні мисливці, але він, зрозуміло, мусив виділятися досвідом, си­­лою, доблестю. Таку людину індоарії величали балвіра(бал — сила, вір — герой). Оце балвіра є словом праукраїнським, можливо, й говірковим якогось нашого регіону трипільських часів. Бо, за С. Наливайком, лексема балвір збереглася в українських прізвищах: Балвір, Бальвір, Балбир, Балбиренко.

Вважається, що одним зі способів полювання первісних мисливців був спосіб заманювання звірів найближче до засідки на імітовані звуки тих звірів. Мисливці, звісно, робили засідку, затаївшись у кущах, а чи й у схованках із віток дерев. Така схованка могла називатися однокореневим словом із нашим затаїтися, бо у санскриті знаходимо термін утайя — хижина із листя. Викрикування-імітація звуків тварин, себто крик, має виразний відповідник у санскриті — кріка. Що то за викрикування? У наших говірках знаходимо вигуки-звернен­ня до корів — мань-мань, маня-маня, балай-балай, ґгу-ґгу, му-му, а давність їхню засвідчує санскрит, у якому ман-ман означає прохання; самані — збиратися; бала — балакати; ґгу— гукати, кликати. Коней, кіз, овечок первісні мисливці, можливо, підкликали вигуками, якими й нині українці кличуть цих тварин: маш-маш, бе-бе. Близькі до цих вигуків слова віднаходимо у санскриті: макш — швидко; бекура — голос, звук. Очевидно, саме первісні мисливці вигадали вигуки для кликання качок (тась-тась) і курей, тетеруків, куріпок і журавлів (кура-кура) адже санскритські слова таса — плигання (плигайте сюди!), кур — курликати і за звучанням, і за значенням дуже підходять для вияснення прадавності згадуваних українських вигуків. Можна й припустити, що первісні мисливці витворили для підкликування тварин і такі звуконаслідування їхніх голосів: му-у, рику-рику (корова), ме-ке-ке (коза), ба-ба-ба (баран), рох-рох, хрю-хрю (свиня), га-га-га, гел-гел, ге-ге-ге (гуска), ко-ко-ко, кво-кво, тю-ун-тю-ун (курка) тощо. Такі вигуки саме й зафіксовані українськими народними казками про тварин, а казки ті, припускають, мають початки в епосі первісного мисливства.

Первісні миливці, як гадають, вдавалися до таких хитрощів, як імітація голосів тварин спеціальним вабиком-інстру­ментом у вигляді лука із натягнутою струною-жилкою. Той вабик ще й донедавна в українських мисливців називався бандурка. Саме про таку бандурку, як вважає В. Давидюк, мо­­виться у нашій казці «Котик і півник», якою котик виманив увесь лисячий виводок, аби знищити. Слово бандурка — неолітичного походження: перша його основа бан у санскриті означає швидкість, а друга — дур має кілька значень, в тім числі й дурити. Серед хитрощів первісних мисливців було ще й правило — не називати справжньої назви звіра, аби звір не підслухав, що збираються вполювати саме його і не насторожився. Така підміна називається ефемізмом. Припускають, що мисливці вживали ефемізми: щодо вовка — «старий», вепра — «дик», лисиці — «довгомуд». Та й ведмідь/медвідь, очевидно, то не справжня назва того звіра, а ефемізм — той, що відає/знає, де є мед. Обидві основи цієї назви є неолітичними, бо санскрит має слова веда — знання; відья — відьма; мадга/мід — мед. До речі, слово мід є говірковим у Галичині. Можливо й назва білка — то лише вигадана первісними мисливцями підміна реальної колись назви того звірка. У санскриті є слово біла — дупло, а білка якраз і живе у дуплі (та, що живе у дуплі).

Іншим видом полювання у первісних мисливців була облава на звіра. Картини такого полювання зустрічаються у наскельних малюнках ще кам’яного віку. А запорукою прадавності нашого — облава слугує санскритський вислів лава, що перекладається як лови. Пересування первісних мисливців, можливо, означалося словом іти, адже у санскриті є його відповідник— іті (рухатися), а в мові індійських ораонів є термін дзіба— іти(чим не дибати?) Пересування первісних мисливців могло ще називатися галити, адже в українській мові є саме такий архаїзм у значенні поспішати, а в санскриті віднаходимо термін гал — іти. Принудити звіра вискочити із лігва, нори, може, означалося словом, близьким нашому принуджувати, бо санскрит приберіг лексему нуд — виганяти. Та й наше потурити/погнати має виразну паралель у санскритському слові тур— гнати. Санскрит знає й терміни дра — тікати і драпі — той, хто спонукає тікати. Тут згадаймо наші — драпати, дати драпака, що можна віднести до тварини, яка тікає. А наше тікати має однокореневий відповідник у санскриті — тік. Первісні мисливці мали уже собі й помічника — прирученого ще 20–25 тисяч років дотепер пса. Назва того помічника, вірогідно, звучала так, як і в нас нині — у санскриті є слово пса— пес.

Неолітичні мисливці могли вигнати тура, оленя, вепра, сарну та ін. У неолітичних назвах цих тварин, найвірогідніше, були ті ж мовні корені, що і в сучасних їхніх українських назвах. Адже наші предки винесли до Індії, на Перське На­­гір’я та Апенніни слова однокореневі із сучасними нашими назвами тих тварин. Так, назва дикого бика-тура у індоаріїв звучала тор, у аріїв Перського Нагір’я — тур (у них були й географічні назви Тура, Туран). Було, очевидно, слово тур і в пелазгів, бо одну зі своїх річок вони називали Турія, а місто— Туріос. Назву потужної тварини тура можна вивести із санскритського слова тур’я — потужність, сила. У індоаріїв олень із гарною, приємною шерстю називався пріяка, від їхнього ж прія — приємний. А корінь тут — праукраїнський. У індоарійському терміні паясвін — молочний скот, здається, зберігся корінь нашого слова свиня. У Галичині є річка Бібр­ка, назва якої, звичайно ж, пов’язана із бобром-тотемом. На походження назви бобра може пролити світло санскритське слово бабгру — коричневий. Себто назва походить від кольору хутра того звірка, як, скажімо, назва голуба — від голубий/сизий.

Для первісних мисливців бажаною здобиччю була сарна/коза. Відповідник нашому сарна законсервувався у санскриті: там сарна — те, що і в нас. Слово коза вважається в українській мові недавнім, а санскрит приховав, правдоподібно, наші найдавніші назви тієї тварини: цапра, мека, букка, адже корені цих санскритських термінів є в українській мові: цапурка — говіркова назва кози; мекати (коза мекає); буцатися (битися рогами, лобом). Відлуння пошуків мезолітичними мисливцями куни/куниці знаходимо в українському обряді сватання, коли свати заявляють про пошуки слідів куниці. А українська назва куниці, можливо, має спільний корінь із санскритськими словами: куна — частина лісу, узлісся, гай; кун-джа — кущі. Все ж таки — лісове звірятко. Із птаства первісні мисливці могли не оминати гусей, качок, тетеруків, куликів, куріпок та й, певно, називали цих пернатих термінами однокореневими із сучасними українськими їхніми назвами. Адже у санскриті є слова: гусья — те, що видає звуки; ганса — гуска; тітіра — тетерук, куріпка; куліка — кулик; плава — качка (чим не наше — плаваюча птиця?). Окрім того санскрит знає термін качха — болотна місцина, а качка якраз і є болотною птахою. Взагалі ж усе, що стосується дичини, у санскриті називається марга, а мисливець — маргаган (дослівно — дичини убивця). Тут згадаймо українське говіркове марга/маржина у значенні худоба. Санскрит зберіг слово дічья — чужий, корінь якого, правдоподібно, закладений і в українському терміні дичина.

Переслідуючи тварину, яка бігла скачками, виляла, плутаючи сліди, первісні мисливці, зрозуміло, метали, шпурляли у неї стріли, списи. Прикметно, що санскрит приберіг слова плутава — рух скачками; вілі — розходитися, зникати (чим не— виляти?); спгур — метати (чим не — шпурляти?); шула— стріла, спис; шріка — стріла. Ще одна санскритська назва стріли бан і санскритський вираз банапхар — пронизуючострілий мають однакові корені із українською назвою яструба балабан (у другій основі) та українськими прізвищами Банбир, Банбиренко. Повністю назва балабан, якщо врахувати санскритські відповідники, звучить як сильно (дуже) швидка птиця, бо санскритські бала — то сила; бан — швидкість. Українські мисливські терміни, пов’язані із добиванням пораненої тварини, її кров’ю, смертю, розділенням її трупу на шматки м’яса та ін., простежуються чи не в тій же добі первісного мисливства, а що в IV–ІІ тис. до н. е. — то це незаперечно. Адже саме тоді наші подніпровські предки винесли мовні корені таких термінів до витоків Інду, де вони й законсервувалися у санскриті: труп — убивати; шур — бити (у нас — шуркати, шурнути); руш — ранити, убивати (у нас — порушити, не руш!); врана — рана; рава — рев, ревіння; нірава — беззвучний; марана, мрітью — смерть; луп — лупити (здирати шку­ру); сік-гала – гострий, лезо (чим — не сікти?); меша — хутро; мока — зідрана шкура (мокра?); крав’я/кравас — кров; ман­са— м’ясо та ін. Відомо, що мисливці північних народів Росії п’ють кров деяких упольованих тварин. Очевидно, це робили і подніпровські первісні мисливці, адже в українській мові є архаїзм паюха — кров. А прадавність цього архаїзму засвідчують однокореневі санскритські слова па — пити; пая— пійло, напій. Цікаве слово руда — кров законсервувалось у мові шумерів, а в українській мові теж є архаїзм руда— кров. На подніпровській прабатьківщині індоаріїв живе їхній мовний корінь ган (знищувати, убивати) в українських словах салган— бойня для скота; ураган — Сонця убивця (дослівно); ганити — паплюжити, зневажати.

Окрім мисливства і збиральництва найдавнішими засобами підтримування життєдіяльності у первісних людей була і риболовля. У терміні риболовля корінь лов має доісторичне походження, адже нашому лови відповідає санскритське лава. Той же санскрит на означення поняття риба знає термін міна, семантика якого звузилась в українській мові, залишившись у назві єдиної породи риб — минь. Звісно, первісні рибалки, затіваючи довготривалу риболовлю, облаштовували місце своєї стоянки. В українській мові, за Б. Грінченком, місце стоянки рибалок та їхнє тимчасове житло мають назву домаха. Термін цей, зрозуміло, походить від нашого ж таки слова до­­ма, дім, які простежуються у доісторичних часах. Адже у ведійській мові віднаходимо лексеми дам — дім; дама — дома, житло. Та й наше стоянка має спільний мовний корінь із санскритськими термінами стгана — стоянка; стга — стояти.

Первісним рибалкам, звичайно ж, було зручніше ловити рибу у мілководних водоймах, а найкраще — у стоячій воді. Хронологічну глибину українського слова вода засвідчує санскрит, де законсервувалися терміни уда — вода і вада — річ/мова. Стосовно останнього санскритського терміну, то українське річка/вода має цупкий зв’язок із тим санскритським вада— річ/мова, бо наші предки уявляли, що вода рече/говорить. Щодо стоячої води, то цьому українському вислову відповідає зрозуміле нам санскритське слово стійя — стояча вода. Український термін потік також виник у доісторичні часи, адже він однокореневий із санскритським тік — утікати. І що прикметно, співзвучне слово нашому терміну потік зустрічається у лексиконі аріїв Перського Нагір’я: пуітік — первовічний потік. Запорукою прадавності нашого слова джерело є санскритські терміни, що і за звучанням, і за значенням збігаються з ним: джера — потік, водопад, річка; джірі — во­­да, що ллється. І вода, що спливає самопливом, виражена у санскриті зрозумілим для українців терміном — самплава. Тут бачимо корінь плав, який в’яжеться із українським плавати (риба плаває). Та й знає санскрит терміни плавана — плавання; плаваті — плавати.

Дуже архаїчні мовні корені можна простежити в українських назвах деяких риб — їх подибуємо і в мові Вед, і в мові «Авести». Скажімо, українська назва невеличкої мілководної рибки — пічкур є однокореневою із нашими піч, пічурка та санскритськими пач — пекти; пачана — приготовлена (у печі) їжа; паква — печений, жарений; пакті — варена їжа. Слова піч, печера, пічурка, пекти є одного пракореня, хоч семантично віддалені з причини їхньої прадавності. Там же у мові індоаріїв віднаходимо слово піс — пісок, що збігається своїм коренем із коренями українських назв рибок піскоглід, піскозоба. Вірогідно, доісторичне походження має і українська назва риби талавірка, про що можна судити із санскритської лексеми тал, що перекладається як поверхня, глибина. І друга основа назви талавірка (вір), можливо, є однокореневою із санскритськими віруч — сяяти; вірока — світло, блиск; вірадж— блистіти. Із поняттями блискучий, швидкий, певно, пов’язані українські назви риб тараня і таранник, бо санскритське тарана по-українськи означає Сонце, швидкий. Очевидно, можна заявляти про доісторичне походження наших назв риб головатиця і головач (він же — глюч), які є однокореневими із санскритськими лексемами галава — голова і ґлюч — ключ. Цікавою і прадавньою можна вважати українську назву риби виз. Ця риба іноді виступає як світотворча сила в українських обрядових піснях, буває і в парі із соколом: «Гой у тих кудрях сив сокіл сидит, В Дунай ся дивит, там виза видит, з визом говорит. Гой ци тепер так, як зпервовіку?». Така ж риба-світотворча сила із близькою до нашої назвою ваз фігурує у міфології аріїв Перського Нагір’я.

Як і чим могли ловити рибу первісні рибалки? Най­прос­тіше— руками, як це роблять і нині сільські дітлахи. Для того перегачується потік, а коли вода спливає з другого боку гатки, то в ямах, калюжах зовсім легенько вибирати рибу руками. Пов’язані із такою технологією мовні корені термінів могли успадкуватися українською мовою із первісних часів, що за­свідчує санскрит, де є слова гадга — брід, мілина (чим не гатка?); яма — яма; калюша — калюжа. Могли первісні рибалки ловити рибу і з допомогою лозових вмістилищ на зразок наших кошіля, кошолки. І нині в обігу рибалок вживається термін півкошик, себто плетений пристрій для вилову риби. Прадавність назв таких наших вмістилищ засвідчує санскрит, бо в ньому існує слово коша — вмістилище. Аби загнати рибу у кошик первісні рибалки могли використовувати щось на зразок бовта, яким били, збовтували воду. Такий бовт і нині у рибалок називається ганька. Мовний корінь цієї назви має відповідник у санскриті: ган — бити, убивати. Впійману рибу, звісно, скидали у якесь вмістилище, а й чи викопану і наповнену водою ямку. Українські рибалки дали назву саж лозовій корзинці, у яку кидають (саджають) спійману рибу. А назва сажалка стосується невеликої водойми, в яку запускають рибу, для нагулювання маси. Ці наші слова саж, сажалка мають прадавній корінь, що засвідчують санскритські лексеми сад — той, хто сидить; садана, садас — сидіння; садман— місце сидіння.

Із початками металовиробництва (а було те ще в неоліті) рибалки могли здобувати рибу з допомогою металевих зубців, закріплених на довгих жердинках. Українські рибалки назвали такий тризубий пристрій сандоля, двозубий — сандова. Мовні корені цих назв, очевидно, давні, адже санскрит знає слово сан, яке зокрема, має значення досягати і здобуток, а наше слово тризубець є співзвучним санскритському трішула (шула — то наші шило, стріла, спис). Поза сумнівом, первісні рибалки заготовляли рибу і прозапас, отже її сушили. Мож­ливо, у мовленні первісних рибалок уже був мовний корінь, що дав життя слову сушити. Адже у санскриті надибуємо лексеми шус — сушити і вішушка — сухий, висушений. Здавна у нас пристрій, на якому сушать рибу, називають богун. Віро­гідно, ця лексема така ж прадавня за походженням, що й санскритське бгага — багатство. Адже риба, звісно, була багатством для первісних людей.

Отже довготривала трудова діяльність первісних мисливців та рибалок спричинилася до витворення спеціальних назв об’єктів мисливства та риболовлі і термінів на означення відповідних знарядь і технологій. А ті назви і терміни були однокореневі чи й тотожні із розглянутими вище українськими архаїзмами та санскритськими лексемами, які мають свої відповідники у сучасній українській мові. Себто значна частина нашої мисливської і риболовецької лексики сягає доісторичних часів.

 

Leave a Comment