Відлуння первісного збиральництва-мисливства в українській мові

Автор: СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК

За однією із наукових версій, людська мова з’явилась як результат трудової діяльності людей (Л. Нуаре, В. Вунд і ін.). Вважається (В. Нікольський, Н. Яковлєв та ін.), що людська праця позитивно вплинула на розвиток мови первісних людських колективів, спонукавши спілкуватися не окремими криками-повідомленнями, а вже цілими реченнями. Найранішим етапом трудової діяльності людей було збиральництво-мисливство. Про цей етап утвердилася думка як про привласнюючий спосіб господарки, коли людина лише брала у природи, а сама нічого не відтворювала. Є всі підстави припускати, що якась дещиця первісних мовних пракоренів, пов’язаних із технологіями і продуктами збирачів-мисливців, могла потрапити із палеолітичної доби до сучасних живих мов.

Первісні збирачі, мисливці і рибалки, як засвідчує археологія, створили певні знаряддя для підвищення продуктивності своїх потуг. Одним із методів мовознавства є розроблений західними ученими так званий метод «слів і речей» чи то метод «лінгвістичної палеонтології», згідно з яким між історією слова та історією означуваної тим словом річчю є певна залежність. Один із прихильників такого методу О. Шрадер наголошував: «Мовознавство має іти пліч-о-пліч із предметознавством. Слова і позначувані ними речі — нероздільні». Дехто із українських мовознавців вважає, що вивчення історії слова разом із історією позначуваної ним речі, себто застосування методу «слів і речей», може принести певні результати при з’ясуванні передісторії української мови, вивчення архаїчної української лексики. Що ж, є всі підстави і потреба уважно придивитися до об’єктів уваги, знарядь і виробничих технологій наших подніпровських прапредків збирачів-мисливців, по можливості реконструювати доісторичні корені назв тих об’єктів, знарядь і технологій та й простежити їхній шлях в українську мову.

Тоді з’ясуймо, які продукти, знаряддя, технології уже знали первісні збирачі-мисливці. Сучасний англійський історик Н. Дейвіс пише про період збиральництва-мисливства таке: «Окрім мисливців-воїнів, які ходили на далекі виправи,.. деякі групи спеціалізувались… на рибальстві, збиранні морських продуктів, диких трав, горіхів». Українські археологи І. Винокур і Д. Тєлєгін також стверджують, що «основним заняттям людей раннього палеоліту було збиральництво (плоди, ягоди, їстівні корені, гриби), а також полювання на тварин». Згідно даних згаданих щойно українських археологів, за часів збирачів-мисливців на українських землях було чимало заселених місць: «Територія сучасної України багата на знахідки періоду раннього палеоліту: досліджено стоянки поблизу сіл Лука-Врублівецька і Сокіл на Дністрі, в печері Кіїк-Коба в Криму, біля Житомира, а також поблизу сіл Королеве, Рокосів на Закарпатті,.. поблизу міст Амвросіївка на річці Кринка та Ізюм на Сіверському Дінці».

Отже, наші українські землі ще в добу первісних збирачів-мисливців були густо заселені діяльними, працьовитими людьми, які, звісно, творили нові мовні одиниці, удосконалювали, розвивали свою мову. А багато коренів витворених ними слів, правдоподібно, дійшло до наших днів. Адже те, чим займалися первісні збирачі-мисливці на сучасних українських землях — збиранням, збільшенням, накопиченням продуктів, себто — працювали, діяли, у санскриті позначається однокореневими термінами: праці — збирати, збільшувати; працаяна — збирання; праціта — накопичення; працарія — діяльність і ін. Та й санскритське слово дія і за звучанням, і за значенням тотожне українському — дія, а санскритська лексема пгала — поле є однокореневою із нашою — полювати. Он скільки вже тисячоліть живуть і примножують свої кореневі гнізда пракорені українських лексем праця, дія, полювання.

Можливо, що десь у добі первісних збирачів були витворені корені таких українських синонімів, як збирати, згромаджувати, купчити, кучити стосовно заготівлі горіхів, ягід, їстівних коренів і трав. Звернення до санскриту підтверджує доісторичне походження згаданих українських висловів. Так, санскритське барг перекладається — виривати, а санскритське бгара означає робота, маса, вантаж. Щось у цих лексемах та нагадує українські бери, брати. У санскриті є термін грама — громада, себто згромадження людей (громадити), а також — куч у значенні скучувати. Українські терміни, пов’язані зі збиральництвом: шукати, помічати, бачити у санскриті позначаються лексемами вічі, вічакс. Без сумніву, у цих санскритських лексемах зберігся пракорінь українських слів вічі (очі), вічко (зіниця ока), повіки. Зі збиральництвом в’яжеться санскритський термін від, що перекладається як знаходити, відшукувати. Оце від маємо в близькому до слів знаходити, відшукувати нашому ж слові довідуватися. Тут оте від уже обросло префіксом до- і суфіксом –уват. Українське слово грабкатися (у землі та листі), аби видобути корінці і гриби теж має початки десь у доісторичних часах, можливо і в добі первісного збиральництва: у санскриті законсервувалася лексема удграбг — вигрібати. Власне, й наш термін гриби походить від того ж таки мовного пракореня граб. У назві гриби взяло гору українське говіркове поплутування звуків -е- та -и-, то ж і вийшло гриби замість греби (від — гребти). Українці ще називають гриби словом губ’яки/губи за асоціацією із людськими губами. А саме слово губи наші прапредки витворили від пракореня гу, який зустрічаємо і в санскриті: ґгу — кричати; ґгука — гукати, кликати і ін.

Із українських назв грибів прадавність української мови засвідчують: боровик, головач, вовнянка, маслюк, мухомор, красноголовець, сироїжка, свинушка та ін. Жодних сумнівів немає, що назву боровик наші предки витворили від слова бір — старий сосновий ліс, де чи не найкраще місце для популяцій цих грибів. Кожен грибник може пригадати, як ідучи по гриби ще затемно, намагався обійти місця, де чути мичання і шарудіння, викликане паруванням лосів або, де кувікають поросята диких свиней — лосі і вепри при таких обставинах дуже небезпечні. До чого це все? Справа в тім, що бір десь у неоліті, правдоподібно, звучало як бгір, що й зафіксував санскрит: там бгір означає те, що навіює страх. Отже боровик назва, очевидно, має ще неолітичне походження.

Великий гриб головач (він же дощовик) нагадує своєю формою людську голову, звідси і його назва. А наше голова простежується теж у неоліті, бо в санскриті є слово галава. У тому ж таки санскриті знаходимо термін вала, одне зі значень якого — волосся. Хто бачив гриб вовнянку, добре знає, що його головка — волосата, ніби вкрита вовною. От вам і назва — вовнянка. І навпаки, гриб маслюк покритий зверху масним слизом. Звідси й назва того гриба, яка знаходить виразну паралель у санскриті: мас/манса — м’ясо, жир. У обох основах назви гриба красноголовець заховалися неолітичні мовні корені: слову красний/гарний у санскриті відповідає термін крішна, а про давність нашого голова йшлося вище. З отруйного гриба мухомора українці ще недавно робили масу, якою труїли мух. Певно, це робили й наші далекі предки. А запорукою прадавності назви мухомор є спорідненість коренів обох її основ із санскритськими словами: макхі — муха; мара —смерть; марака — мор; марта — смертний. На противагу мухомору українці визнають з-поміж грибів такого, що придатний для їжі у сирому виді — сироїжку. Закладене у другій основі слово їжа має виразну паралель у тому ж таки санскриті, де є терміни ада/адана — їда (процес поїдання); яджна-дакшіна — жертвопідношення та ін. Один із напівїстівних грибів наші предки назвали — свинушка, очевидно, пов’язавши цю назву зі словом свиня. А санскрит знає термін паясвін —молочний скот, у другій основі якого (свін), правдоподібно, і законсервувалося наше свиня. Можна, отже, заявляти, що розглянуті українські назви грибів постали ще десь у неоліті, в усякому випадку, корені їхні простежуються саме в тій добі.

У наших висловах викопувати, вигрібати (пальцями, паличкою) гриби і корінці із землі — слова копати, земля, корінь простежуються у доісторичних часах: українське говіркове купати (копати) має той же мовний корінь, що й санскритське купа — яма, криниця (викопані!), а наші земля, земний у санскриті, відповідно, передані термінами кзам, кзем і кзам’я. Українське слово корінь відповідає санскритському крін (згадаймо наше — хрін). Звичайно ж, первісні збирачі збирали під деревами різні плоди — себто падалиці. А санскрит дає підстави віднести корені слів дерево і падалиця до неолітичних часів: санскритське дарава — то наше дерево, а санскритські пад — падати; паданка — відпадати якраз і є однокореневими із нашим падалиця. Серед українських назв плодів, певно, доісторичне походження мають груша і горіх. Наше груша, правдоподібно, виникло від праслова гура (гуруша?), яке маєвідповідник у лексиконах індоаріїв та шумерів: гуру — верхній, вищий (плід на верху). Та ж семантика і походження про стежуються і в назві горіх: плід, що росте гóрі (вгорі). А в санскриті слово гірі означає гора. Наші предки-збирачі не могли, звичайно, байдуже обминути місця із запашними медами. Назва цього продукту десь і виникла у прадавній минувшині, адже санскрит знає терміни мід, мадга. Пер ший варіант назви зберігся в нас у другій основі слова ведмідь і в галичанській говірці — мід. Із медами як супермедонос пов’язана й рослина осот, назва якої складається із праукраїнського прийменника о та слова соти (о+сот). Предки вважали, що це рослина, яка росте побіля місць, де рояться бджоли й джмелі із їхніми медовими сотами-вощинами. Прадавність слова соти засвідчує санскрит своїм терміном сата — рій, зграя, численність. У первісному ведійському санскриті літера -а- часто передавала звук -о-, тож сата можна читати як сота.

Ми якось і не задумуємося, вимовляючи такі звичайнісінькі слова, як верба, туман, урожай, ураган і т. п., що вони складаються з двох основ, кожна з яких приховує в собі прадавні короткі форми лексем. Так і наше слово ягода — назва плоду, що належав до основних продуктів первісних збирачів, також складається із двох архаїзмів: ягу+да. Ці архаїзми десь у ІV–ІІ тис. до н. е. занесли наші подніпровські предки до витоків Інду і в санскриті вони законсервувалися у значеннях: ягу— живий, бадьорий, веселий; да — те, що дає, наділяє, постачає. Себто, ягоди наші прапредки розцінювали як плоди, що забезпечують життєдіяльність, силу-бадьорість. Чим вони і є в реальності. Про етимології та прадавність українських назв ягід малина, калина, ожина, бузина, боровиця (чорниця) мож­на судити, звернувшись до того ж санскриту. Скажімо, санскритський термін мала, окрім інших значень, ще й має значення ліс, а малина якраз і є лісовою ягодою. Українська назва калина, вірогідно, походить від спільного мовного пракореня із санскритськими словами кала — ніжний; кальяна— гарний, добрий, свято; калья — здоров’я, сила; кала-кала — пісня та ін. А оспівана в українських народних піснях і авторських поезіях калина дійсно виступає як ніжна, гарна, святкового вигляду рослина і цвітом, і ягодами. Згадаймо Шевченкове: «Зацвіла в долині червона калина, Ніби засміялась дівчина-дитина».

У тібетському санскриті є лексема жінка у значенні засіяне, оброблене поле. Правдоподібно, наші прапредки саме й витворили такі слова, як жнива, женці, жінка від того пракореня жін/жин, який був занесений до Індії. А звідси й назва яго­ди— ожина, себто ягода о жині (обробленому, вижатому полі), а й чи ягода о жнивах. Тут у ролі о-переднього виступає український архаїчний прийменник о зі значенням біля, при, що часто фігурує в українських обрядових піснях сонцепоклонницького доісторичного походження. Про прадавні почат­ки назви ще однієї популярної в українців ягоди бузини можна судити, порівнюючи її мовний корінь із санскритською лексемою буса, одним зі значень якої є значення темний, що пасує до чорних, темних ягід бузини. Правда, у нашій назві звук -с- (засвідчений у санскриті) перейшов у звук -з-. Що таке відбувалося, бачимо на прикладі українських слів бусел (у Середньому Подніпров’ї) та бузько (у Галичині). Щодо назви боровиця, вона ж — і чорниця, то, звісно, її наші предки витворили від слова бір, про неолітичне походження якого йшлося вище.

Ведійські писемні джерела та й наші українські обрядові пісні сонцепоклонницького походження свідчать, що наші предки використовували чимало різновидів трав у якості їстівних, лікувальних і ритуальних. Зрозуміло, це спричинилося до виокремлення цих трав з-поміж інших через надання їм тих чи інших назв. А дані про властивості певних трав накопичувалися шляхом проб цілими тисячоліттями і передавалися від покоління до покоління, а так передавалися, успадковувалися й назви отих трав. Сучасні українські терміни трава, бур’ян, кущ, трина (січка) дійшли до нас із доісторичних часів, що засвідчує санскрит. Наприклад, наш архаїзм трина кілька тисяч років тому здолав шлях від Дніпра до Інду із нашими предками-колоністами Північно-Західної Індії: у санскриті законсервувалося слово тріна ще як багатозначне — трава, стебло, солома.

У слово трава, правдоподібно, наші предки первісно заклали дві основи тра+ва. Хронологічну глибину цих праслів прояснює санскрит, де лексема тра означає захищати, рятувати, а лексема ва — поширюватися, плести, зв’язувати. Ці санскритські значення підходять і до нашого трава: та, що захищає (можна заховатися в ній), поширюється по землі і заплітає (ноги). У Ведах доволі часто фігурує назва ритуальної трави куштга, яка співзвучна нашому — кущ. А мовний корінь українського бур’ян (те, що покриває землю, ґрунт), можливо, є той же самий, що й санскритського терміну бгур — земля, ґрунт. Від цього пракореня бгур, правдоподібно, наші предки витворили й назву лікувальної рослини буркун. Друга основа нашої назви — кун співзвучна із санскритськими лексемами куна — частина лісу, узлісся, гай; кун-джа — кущі. Семанти­ка цих санскритських слів збігається з природою назви нашого буркуну — бур’ян, що росте на узліссі кущем. Спостерігаючи, як тварини щипають певні трави, кущі, а чи й вигрібають із землі корінці, людина й собі пробувала дещо з того на смак і виділяла з-поміж нього смачне й несмачне, соковите й несоковите, солоне, солодке і т. п. Уже тоді й мусили з’явитися відповідні слова на означення всього того, в тім числі й для називання певних трав, як наприклад, сировоїдка. Саме таку назву дали наші предки одній із їстівних рослин, а хронологічну давнину її мовного кореня засвідчує санскрит, де є терміни ада/адана — їда (як процес), яджна-дакшіна — жертвоприношення та яджна-пакша — охорона жертовної їжі. Тут корені ада, яджна близькі до наших слів їда, їжа.
Хто виріс у селі, той пам’ятає, як діти в голодні роки споживали пасльони, калачики, лопуцьки та ін. Використання в їжі таких трав, певно, має тяглість ще з первісних часів та й назви тих трав, віриться, постали десь у доісторичних часах. Адже така, скажімо, назва, як лопуцьки має спільний корінь із кількома санскритськими лексемами, пов’язаними саме з їжею: лопана — рот (згадаймо українське лопати/їсти); лоптра — здобич. Цей же пракорінь лоп дав життя ще одній українській назві рослини — лопатина. Кореневища цієї рослини надзвичайно товсті і соковиті, а висушені підвищують чоловічу силу. І назва нашої їстівної рослини калачики має спільний мовний корінь із санскритськими лексемами калья — здоро­в’я, сила; кальяна — добрий, щастя і ін. Зрозуміло, аби виділити з-поміж трав придатні для їжі і непридатні, соковиті й несоковиті, витворити й поширити їхні назви потрібні були тисячі й тисячі літ. Ось у нас є назва несоковитої трави — осока, що дуже вже в’яжеться із санскритським терміном асока(у санскриті а — то заперечна частка, а слово сока — сік). Кілька назв трав витворили наші предки від слова солоний: солоней, солинець, солянка. Мовний корінь цих назв кілька тисяч років тому здолав шлях від Дніпра до Інду і дав життя санскритському слову сола — солоний. А їстівна рослина сачовиця, можна припустити, пов’язувалася нашими подніпровськими предками-збирачами із поняттям — насолода, а в такому випадку санскритське слово сач — насолоджуватися засвідчує прадавність кореня назви цієї рослини. Як цінну траву мали наші предки у своєму раціоні і щавель, інша українська назва якого — шева, а санскрит дає підстави припускати прадавні початки мовного кореня останньої назви: у санскриті шева означає цінний, милий, дорогий.

Первісні збирачі не могли обійти увагою колоски чи то волоті диких рослин, скажімо, проса, вівса, ласуючи, захоплюючись ними. В українській мові є архаїзм ряса на означення волоті вівса, проса. Це наше ряса має прозорий відповідник у санскриті — раса, який окрім інших значень має значення смак, захоплення, чудовий, серцевина. Були в раціоні наших предків-збирачів і різні їстівні корінці. Запорукою прадавності терміну корінь слугує його санскритський відповідник — крін (згадаймо наше — хрін). Деякі, округлої форми, корені українці називають — бульба, а слово це, за В. Кобилюхом, тотожне і за змістом, і за звучанням санскритському — бульба, та, що видніється із землі. Серед їстівних коренів-бульб наші предки-збирачі, очевидно, знали бараболю, ірницю, любку. Лексикон індоаріїв уможливлює припущення, що українська мова успадкувала мовні корені цих назв із доісторичних часів: санскритські лексеми барг — виривати, викорінювати; любг— любити; іра — вода напрочуд в’яжуться із коренями назв згаданих рослин бараболя, любка, ірниця.
Вживаючи як їстівні певні рослини первісні люди, звичайно ж, не могли не зауважити і оздоровчу дію окремих із них при недугах. Про давнє використання нашими подніпровськими предками окремих рослин у якості цілющих свідчать рукописи Русі-України, що містять дані про наявність у волхвів-сонцепоклонників рукописних книг «Зільників». Про дуже давні традиції застосування трав з метою зцілення є, наприклад, чимало даних у судових справах ХVIII ст. Так, Дубенсь­кий магістрат у 1742 році розглядав справу однієї міщанки, яка успішно виліковувала цілющими травами ревматизм, туберкульоз, кольки, трясцю, головні болі. А в 1710 році Кам’янець-Подільський магістрат розглядав скаргу міщанина про викрадення із його дому горщика із завареними зіллями, які призначалися для хворої дитини. Недаремно в українській мові деякі рослини, наприклад, називаються: гойниця, гойове листя (загоювали щось), ранник (від ран), дивосил, бождерево.

Чимало українських назв цілющих рослин приховує глибокі мовні корені, прадавність яких можна збагнути завдяки санскриту. Скажімо, у нашій назві бождерево обидві основи і за звучанням, і за значенням мають виразні паралелі у санскриті: Бог — Бгага; дерево — дарава. А в назві дивосил перша основа див є однокореневою із санскритським словом дів’я — дивовижний. Цей же праукраїнсько-санскритський корінь бачимо і в українській назві іншої рослини — дивина. Згадана вище назва рослини ранник має той же мовний корінь, що й санскритський термін врана — рана. Ще одна українська назва рослини відкасник, правдоподібно, витворена нашими предками від того ж мовного кореня, що й санскритська лексема кас — кашель, а наші назви лікувальних трав материнка, мати-й-мачуха, маточник, поза сумнівом, постали від того ж мовного кореня, що й українське мати і санскритське матар— мати, матір.

Санскрит проливає світло на прадавність українських назв цілющих рослин кровавник та заяча крівця: там крав’я означає кров. За останньою зі згаданих трав закріпилися в нас і назви веснівка та ключики, а назви ці є однокореневими із санскритськими васанта — весна та ґлюч — ключ. А санскритські терміни мадга/мід у значенні мед; лепа — ліплення; анкха/акші — око; родга — родити уможливлюють вис­новок про доісторичне походження таких українських назв рослин, як медунка, липа, очанка, вороняче око, курячі очка, родовик. Кілька назв лікувальних рослин пов’язали наші предки із водою, вологою, росою, а інші, навпаки — із засухою: ірниця/ірний корінь, росянка, росичка, сухоцвіт, суховершки, сушниця, сухарики, суходревник. Мовні корені цих назв тисячі років тому здолали шлях від Дніпра до Інду і законсервувалися у санскриті: іра — вода; раса — роса; шус— сушити, вішуска — висушений. Той же шлях пройшли і корені українських назв цілющих трав стоголов, болиголов, тарка, тарник, таралишник, тарлабан, тарапунька, бо є спільними із коренями санскритських слів галава — голова; тарна — трав’яний; Тара — Зірка. Санскритсько-українські мовні паралелі віднаходимо і в українських наз­вах лікувальних рослин кульбаба, калган, галган. У санскриті є слово кулі — сім’я, рій, множинність, себто щось зібране докупи, а квіти кульбаби якраз і є зібрані докупи багато пелюсточок. Щодо мовних коренів кал/кала і ган, то вони дуже поширені у санскриті і є багатозначними.

Ще й у наш час у деяких українських хатах можна побачити пучки різних трав, що розміщені на покуті. В українській мові є архаїзм (за Б. Грінченком) пакут, що по-сучасному означає пучок трави. А от хронологічну глибину цього терміну та й сакральне його значення можна збагнути, звернувшись до санскриту, де слово па означає захист, а слово кута — це те, що і в нас куток. А українці у святому кутку зроду-віку ставлять ритуальну кутю і сніп жита. Отже, в нашому архаїзмі пакут заховався якийсь прадавній сакральний звичай наших предків. А про те, що наші подніпровські пращури використовували різні трави не лише для їжі та лікування, а й для принесення пожертвувань сонцепоклонницьким Богам, для ритуальних ватр, чарувань, гадань можна судити, знайомлячись із українськими доісторичними обрядовими піснями сонцепоклонницького походження та й із ведійською літературою. Ще в добу Трипільської цивілізації деякі рослини розглядалися як тотеми, обереги, адже в оздобленні трипільського посуду доволі частими є знаки дерева, колоска тощо.

Leave a Comment