ГРИГОРІЙ МАРТИНОВИЧ МОСКАЛЬЧУК

Кулеметник бронетранспортера 2-ої гвардійської механізованої бригади 1-го гвардійського ордена Леніна механізованого корпуса 4-ої гвардійської армії 3-го Українського фронту, гвардії молодший сержант.

Москальчук Григорій Мартинович народився 20 травня 1920 року в селі Осівці Коростишівського району Житомирської області (нині село Брусилівського району Житомирської області). Після закінчення семирічної школи в рідному селі, працював в колгоспі “Червоний партизан” пастухом, конюхом, а потім робітником на заводі “Більшовик” в Києві.

В 1940 году був призваний в ряди Червоної армії. В боях Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Воював на Західному, Південно-Західному, Донському, 3-ому Українському фронтах. 3 квітня 1945 року гвардії рядовий Г.М. Москальчук в бою за столицю Австрії, місто Відень, з групою із шести добровольців проникнув в тил ворога та вийшов до віденського Імперського мосту через Дунай, маючи задачу розмінувати його. Незважаючи на сильну охорону, воїни прорвались до фермів мосту, добрались до проводів, що були підведені до зарядів, і перерізали їх. Мост був врятований.

Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року за сміливість, відвагу та мужність, які були проявлені в операції із захвату Імперського моту через Дунай у Відні, його розмінуванні та утриманні гвардії рядовому Григорію Москальчуку присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна та медалі “Золота Зірка” (№ 8746).
Після закінчення Великої Вітчизняної війни був демобілізований в званні молодший сержант. Проживав в рідному селі Осівці, працював в м. Коростишів.

Помер 9 січня 1957 року. Похований в с. Осівці.

Нагороджений орденом Леніна, орденом Слави 3-го ступеня, багатьма медалями.

Син Григорія Мартиновича Москальчука Валентин із своєю сім´єю мешкає в селі Хомутець Брусилівського району.

Доля Героя

Автор: Микола Каплаушенко

Братська могила обіч сільської дороги в Осівцях. Будь-якої пори року тут якось по-особливому затишно. Могутні в´язи постали гордовитим і надійним шатром над останнім прихистком убієнних, а прохолодна небесна глибочінь низько нахилилась до землі.
Зовсім близенько, лишень за кілька кроків від цього святого місця, – могила Героя Радянського Союзу осівчанина Григорія Мартиновича Москальчука. Вже далеко по війні, вирваний жорстокою долею із життєвої круговерті, він прийшов до своїх побратимів по зброї і ліг поруч з ними на вічний спочинок.

Про мого уславленого земляка написано багато. Не оминали його увагою письменники, журналісти. Погруддя цієї людини різьбили з мармуру та граніту. І заслужено! Бо високим званням Героя в усі часи удостоювали лише тих, хто, дивлячись смерті у вічі, творив подвиг. Якщо вимагали обставини – то й ціною власного життя.

Та все ж, перечитуючи друковані доробки про мого земляка, постійно ловив себе на думці: “Чому ж написано лише про подвиг? Звичайно, це теж потрібно. Але ж за вчинком, у тому числі й за геройським, завжди стоїть людина, яка його сотворила. З її долею, вдачею, характером”.

Тож, узявшись за перо, аби й собі розповісти про земляка–героя, втішаюся надією, що зроблю більше. Тому, що ще з дитинства й до юнацьких років знав, часто бачив свого кумира, слухав його розповіді про війну. Й усім своїм дитячим єством був захоплений ним.
Доля людська… У кожного з нас, сущих, своя вона, неповторна. Одного, дивись, мов ніжна, турботлива матінка, проведе по життєвій дорозі, убереже від злого та лукавого, захистить важкої години. Іншому ж, мов зла мачуха: такий тернистий шлях вистеле або ж заведе у таку життєву дрімучість, що, навіть виборсавшись, припадеш, тяжко відсапуючись, до землі й довго-довго відходиш душею.

Непростою, а почасти й досить тяжкою, була вона й у героя цієї розповіді.
Ледве виповнилося Григорію шість років, як підступна доля завдала багатодітній сім´ї Москальчуків першого жорстокого удару – забрала у потойбічний світ неньку. Тобто, забрала людину, без якої дитинство втрачає свою сутність, захищеність.

Слпивав за роками час. Зростали, міцніш спиналися на власні ноги брати і сестри Григорія. Й коли втрата рідної неньки почала потроху забуватися, зла доля, мов жорстокий демон, знову зависла над їхнім обійстям: рівно через шість років по смерті матері, помер і батько.
Ось тоді шестеро круглих сиріт повною мірою відчули і беззахисність свою, і непотрібність. Людям. Державі. А трапилося це напередодні жахного 1933-го, голодного року. Діти тоді й при живих батьках пухли з голоду і мерли, мов мухи, а тут ні батька, ні матері.

Жив Григорій спочатку у найстаршого брата, а згодом, коли зрозумів, що у того й своїх голодних ротів достоту, разом із сестрою Марією, прибився до найменшенької Просі, аж у Водотиї. Її о тій порі прихистили у себе добрі люди.
Важкий то був час. Та життя брало своє: зрештою і голод, полишивши по собі тяжкий спомин, теж відступив.

Наперекір усім негараздам зростав, ставнішав статурою хлопчина. Був він русокосим, з розумними очима, сміливим, проникливим поглядом. З дитинства привчений до всякої роботи, сільський юнак невдовзі став кращим конюхом у колгоспі.
Йому тоді, як і його ровесникам, хотілося подобатись дівчатам, пристойно одягатись. А ще здійснити в житті щось неординарне. Отой, цілком природній поклик юної душі й привів Григорія у Київ, на завод Більшовик”. Невдовзі, повчившись, він став слюсарем, отримав за роботу перші гроші. І хоч не такими й великими були вони, оті сирітські заробітки, але ж свої, кровні. А це вже неабищо.

Простий у стосунках, щирий на вдачу та беручкий до роботи, він без труднощів влився у робітничий колектив. Тут же, при заводі, вечорами почав відвідувати школу снайперів.
Та хоча життя юнака нарешті почало входити в надійну колію, він все-таки… марив селом. До нього у снах поверталися рідні урочища довкола Осівець, де він у нічному випасав коней, блакить волошок на польовім обніжку, жайворонкова мелодія у сонячнім піднебессі, перепелиний переспів у стиглім житі. А ще – друзі: хлопці, дівчата. Спочатку сільський хлопчина боровся з цим, а згодом не втримався: розрахувався з роботи, повернувся в рідне село, до близьких і таких милих серцю берегів.

А невдовзі покликали юнака у військкомат на медичну комісію. Пора настала йти в армію. Та виявилося, що у нього не все гаразд із зором. Усього на якісь там піввідсотка ліве око не дотягувало до суворих медичних вимог. Це було для Григорія, мов сніг на голову. На той час він уже марив військовою службою.

І ось тут суворий з виду воєнком змушений був переконатися, які характер та воля в цього новобранця.

– Якщо ви не вірите мені, – гнівно звернувся хлопець до членів комісії, – то перевірте мій зір у ділі: дайте пістолета чи гвинтівку, і я доведу вам, чого варті мої очі!
Звичайно, дві-три кулі, покладені в центр мішені, були б найпереконливішим аргументом у сумнівах про придатність юнака до військової служби, та пістолета, ясна річ, йому ніхто не дав. Натомість, ще раз уважно переглянувши документи, сивочолий воєнком раптом спохмурнів обличчям ще більше..

– Вийди-но, хлопче, на хвилину у коридор, почекай там. Покличемо.

Подальшу розмову військовика з лікарем неважко відтворити. Дорослі, мудрі люди побачили у паперах, що сміливий за вдачею хлопчина з Осівець – круглий сирота. Якщо ж він і вижив у тридцяті, великим людським горем пам´ятні роки, то натерпівся доволі. Йому, видать по всьому, ще й нині нелегко. Кому сирота потрібний!

А ще вони, батьки, розуміли, що армія для молодого організму – то добре збалансована в калоріях і постійна в режимі їжа. Та й лазня, здоровий сон і військовий, теплий одяг чогось варті. Тобто юнак в армії, зрештою, матиме те, чого був позбавлений майже все життя.
Тут, вважаю, буде доречним додати таке: за роки служби і пізніше, ставши фронтовим розвідником–асом, Григорій Москальчук, якщо того вимагали обставини, без підготовки, з будь-якого виду зброї, вдень чи вночі, на звук чи на світло, стріляв миттєво і без промаху. Окрім того, він досконало оволодів прийомами рукопашного бою та цілим набором прийомів, напрацьованих на тренуваннях та при виконання бойових завдань.

Звістка про війну застала Григорія у Спаську, що на Далекому Сході. А потім пішло-поїхало, повело по фронтових дрогах. Жорстоке горнило війни, мов велетенські жорна, перемелювало мільйони людських життів, калічило, вбивало, нищило, палило.
Чотири довгих роки, щодень дивлячись смерті у вічі, воював боєць з України. Доля, хоча інколи й завдавала йому відчутних ударів, та все ж оберігала. Він важко обморозився – за місяць лікарі вилікували. Був поранений – його знову ставлять на ноги і повертають у стрій. Й коли війна вже, здавалося, відрахувала свій жахливий ужинок, юнаку з Осівець судилося стати Героєм.

До 11 квітня 1945 року радянські війська оволоділи майже всією східною частиною Відня. У ворога залишалась західна, розташована по той бік закованого в граніт Дунаю. Перейти ріку можна було лише по Імперському мосту. А він замінований. Якщо ж фашисти відступатимуть, то обов´язково його підірвуть. Це змусило б радянські війська форсувати глибоководну ріку вплав під ворожими кулями. Скільки б то крові пролилося!
Це розуміли й фашисти, а тому міст пильно охороняли бронетранспортери, три танки та спеціально дібрана частина.

Перед невеличкою групою розвідників, до складу якої входив і Григорій Москальчук, було поставлено завдання: вночі непомітно проникнути на міст, розмінувати, а потім утримувати його до підходу наших військ.

Досвідчені воїни, які пройшли всю війну, навіть й думки не допускали про те, що завдання – надважке, що виконати його буде майже неможливо.

Вирушили, коли добряче засутеніло. По дорозі без жодного пострілу довелося знешкодити ворожу кулеметну обслугу; прикриваючи обличчя від нестерпної спеки, пройти біля палаючого піротехнічного заводу, здолати ще безліч інших перешкод.
Зрештою, всі шестеро проникли до берега. Напилися прохолодної води, перевели подих і, поскладавши зброю та радіостанцію на надувний човник, попливли до мосту, що бовванів у сутінках.

Під мостом перевели подих й один за одним піднялись нагору. За наказом командира групи розвідників старшого сержанта Кульнєва, Григорій Москальчук та Микола Борисов швидко й безшумно знищили вартових.

На середині мосту, у двох місцях розвідники виявили ящики з вибухівкою та електропровід. Перерубавши його та поскидавши у воду смертоносні заряди, воїни тут же по рації подали сигнал нашим військам. Й аж до їх підходу утримували міст, вступивши в нерівний бій з оскаженілим ворогом, для якого ота споруда над рікою була єдиним порятунком.

І все-таки групі гітлерівців вдалося увірватися на міст. Настав критичний момент операції. Шальки терезів захитались: хто ж перший не витримає, здригнеться? Та й сили нерівні. Жменька радянських воїнів супроти набагато переважаючої військової частини ворога.
І ось тут, на піку ситуації, проявився характер нашого земляка. Миттю зорієнтувавшись, він разом із побратимом по зброї Борисовим снайперськими пострілами за якусь мить знищили близько десятка фашистів. Решта кинулась навтікача.

Невдовзі по Імперському мосту пішли червонозоряні тридцятьчетвірки.
За мужність і відвагу, виявлені в цій операції, гвардії рядовий кулеметник-розвідник бронетранспортера 2-ї механізованої бригади Г.М.Москальчук був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.

Літо 1945-го… Лише кілька тижнів тому закінчилася війна, залишивши по собі десятки мільйонів убитих, зранених, осиротілих. А ще й руйновище. Важке. Гнітюче. Здавалося, безмежне.

Якраз о тій порі, теплим літнім надвечір’ям, фронтовий розвідник прийшов до свого села. Повернувся до рідних порогів стомленим, виснаженим безперервними багаторічними боями. Йому остогидло жити війною, нищити, вбивати. Нехай і ворога, але ж із людською подобою.
Після багаторічної постійної напруги тіло прагнуло розслаблення, а душа –спокою. Мріялося про власну сім´ю, про домашній затишок, якого йому так бракувало впродовж усього життя.
Не одна тоді вдова-солдатка задивлялась на ставного розвідника й у глибині душі бачила його надійною опорою для себе та захисником для осиротілої дитини. Та вподобав солдат чорнявку Катрю.

На посаг молодятам її батьки віддали стару хатину, що стояла тоді (та й нині ще стоїть) біля колгоспного дворища.

Засукавши рукава вигорілої на сонці, побілілої від солоного поту гімнастерки, молодий господар зробив в оселі капітальний ремонт, обшалював її тесом, перекрив дах, пофарбував у блакитний колір стіни. І стала колишня халупина-пустка схожою на казковий теремок. А ще з збудував хліва, викопав криницю.

Тоді, пам´ятаю, всі осівчани задивлялись на подвір´я Москальчуків. А воно, справді, вабило око затишком, облаштованістю, навіть вишуканістю.
Цього ж таки літа, у вільний від роботи час, довкола садиби господар почав копати глибоку канаву. Дивувалися з того люди. Мовляв, це ж який титанічний труд вкладала людина! І навіщо? Невже не стомився на війні?

А він, будучи собі на розумі, копав і копав. Трохи вищий середнього росту, засмаглий на сонці, з налитими молодою силою руками, дядько Герой – так ми, дітлахи, називали його – був тоді для нас немов казковий велет. І десь там, у глибоких потаєминах сирітських душ, кожен із нас бачив у ньому свого батька, який ось-ось повернеться з фронту. Тоді про це мріяли всі сироти.

А вчинок молодого господаря пояснювався просто: зголодніла колгоспна худоба, ледве її випускали з хліва, притьмом кидалася до ближнього (лише кілька десятків метрів) городу Москальчуків й завдавала великої шкоди. Загородитися ж було нічим.
Того року, восени, подружжя зробило ще одну, досить важливу для майбутнього справу: посадили молодий фруктовий садок.

Дружна сім´я, посильна і до душі робота (о тій порі Григорій Мартинович був колгоспним комірником), постійний шматок хліба на столі, а ще дітки, якими молода дружина щедро, одне за одним, обдаровувала щасливого батька, власне, й були основою сімейного щастя, про яке йому завжди мріялося.

Здавалось би, пройшовши такий важкий, густо всипаний колючими тернами шлях і сотворивши в трудах праведних отой омріяний, скромний Едем, жити б колишньому круглому сироті, щодня Богові дякуючи. Але, зберігши йому життя на війні, доля вирішила знову (вже вкотре!) нагадати про себе: Григорія Москальчука викликали в район і запропонували посаду… голови колгоспу “Червоний партизан”.

Для недавнього фронтовика це було повною несподіванкою. Тракторів, аби вчасно заорати поле, в колгоспі взагалі не було. Навіть у тодішніх МТС їх хронічно бракувало. Живого тягла теж не було. Звиклися до такої картини (мені це вкарбувалося в пам’ятку на все життя): вкрай виснажені від голоду “людські” корівчини тягли на колгоспнім полі кілька борінок. Попереду за налигача їх вела за собою вдова-солдатка, а позаду, з лозиною в руках, стомлено йшла за тим “агрегатом” її посестра по нещасливій жіночій долі.

То були найважчі часи. Люди (переважно вдови загиблих фронтовиків) зранку і до смеркання надривалися на колгоспному полі. Щодня. Задарма. Але ж кожна людина має межу своїм можливостям. Фізичним. Моральним. Та й власний город вимагав до себе уваги й був єдиною надією осиротілої сім’ї на порятунок від голодної смерті.
І це добре розумів молодий голова. А тут постійні виклики в район.

– Чому не виконав план здачі молока? Чому низька врожайність? Чому не піднімаєш?…
Гнівом починали палати очі недавнього фронтовика, й нервово стріпуючи головою (наслідок важкої контузії після дунайського мосту), викладав районним керівникам накипіле на серці. Душею він розумів, що країна в руйновищі. Що лише самовіддана праця може звести спустошену державу на ноги, але ж навіть жертовність має межу.

Правди тоді не любили. Та, щоб якось вийти з досить непростого становища, Григорію Мартиновичу запропонували посаду голови сільради.

Хрін виявився не солодшим за редьку.

Люди старшого покоління пам´ятають, як у повоєнні роки згорьовані, голодні люди “добровільно” позичали гроші державі. То була ще одна, до неосяжного важка сторінка в нашій історії. Хто тоді не здавав чітко визначеної суми –зараховувався до ворогів народу.
Пам´ятаю, як о тій тяжкій порі наша мати, отримавши на нас, трьох дітей-сиріт 75 карбованців, віддала їх уповноваженому з району й скрушно, зі сльозами на очах зронила: “А чим же вони вже встигли завинити перед державою?”

Промовчали. Та й що можна було тоді сказати у відповідь. Навіть уповноваженим.
У кожній хаті, разом із представниками з району, обов´язково мав бути присутнім голова сільради. Й у кожній хаті він бачив, як від дітей загиблих побратимів забирають останнє. І був безсилим щось змінити.

А тим часом з нього, як із представника влади, вимагали неухильного виконання всіх розпоряджень і “постійного та рішучого викриття ворогів народу та саботажників”.
Тяжко було Москальчуку. Ще зовсім недавно, впродовж довгих років війни, він звик виходити на смертний двобій із ворогом, який посягнув на найсвятіше – на волю рідного народу, на честь його Батьківщини. А хіба ж не в борні з чорнохрестим катом полягли ратники-чоловіки оцих згорьованих жінок та їхніх дітей?

– Що ж це виходить? – шукав він відповіді на непросте запитання. – Я повинен з ними боротись? Та вони ж і так покарані долею! Перед оцими матерями треба схилятися в шанобі!
Невдовзі не витримавши тієї наруги над власним сумлінням, голова сільради Григорій Москальчук попросив звільнити його з посади. І полегшено зітхнув, коли йому запропонували стати завідуючим фермським господарством.

А час минав. Загальнолюдське горе, полишивши по собі важкий, гнітючий спомин, почало маліти в часі, віддалятися. Життя брало своє.
Нагород Мартинович майже ніколи не носив. Принаймні, мені за життя так і не довелося побачити його, як мовиться, “при параді”. А от Золоту зірочку у великі свята все-таки пришпилював до гімнастерки.

Виходив тоді на люди у простій солдатській, старанно випрасуваній, формі з широким ременем та до блиску наваксованих чоботях. А на грудях, ваблячи наш дитячий зір, блискувала ота Висока Нагорода.

На ній і обпікся один із занадто самовпевнених і, як виявилось, досить нахабних молодиків. А було це, пам’ятаю, так. Якраз на Спаса, літньої гожої днини, коли до гурту хлопців та дівчат підійшов Мартинович, кремезний парубчак простягнув руку до його нагороди.

– А ну дай-но й мені приміряти. Може якраз підійде!

– Не простягай свої погані руки до святого! – гнівно зблиснув очима Москальчук. – Ти ще й пороху не нюхав, а скільки то за тебе живими на амбразури лягло!

– Ну то давай поборемось, побачимо, який ти герой, – не вгавав нахаба й простяг руки до фронтовика.

Ось тоді присутні на вигоні й побачили, чого вартий їх земляк-розвідник. Йому вистачило лише однієї, майже невловимої миті, аби, схопивши п´яного телепня за правицю, пірнути під нього й, різко випроставшись, кинути на землю. Мов лантуха зі збіжжям! Аж загуло!
Діставши з кишені носовичка, наш герой старанно витер руки і, мов нічого й не сталося, заговорив до присутніх. Лишень голова зрідка стріпувалась. Контузія в такі хвилини все ще нагадувала про себе. Ми ж, хлопчаки, звісна річ, були у захваті від побаченого.

А доля тоді, як виявилось невдовзі, знову готувалася завдати йому останнього, найжорстокішого удару.

9 січня 1957 року, на третій день по Різдву Христовому, рано-вранці, коли ще ледве благословлялося на світ, Мартинович пішов на ферму до громадської худоби. Так було завжди, о будь-якій порі року.

Любив він зайти на конюшню чи в корівник, вдихнути настояного за ніч тепла від тварин, погомоніти зі сторожею, спланувати роботу на день прийдешній і тоді вже повернутися до власної хатини. Переробивши по господарству чимало всякої роботи, господар заходив до оселі, в сімейний затишок. А в хаті, справді, царствувала ідилія: дітлахи, додивляючись ранкових, найсолодших снів, тихо сопіли носиками, а по всіх закутках хвилями розливався трунок запашного сніданку.

Григорій Мартинович та його дружина сідали до столу й, снідаючи, непоспіхом вели тиху, задушевну розмову.

Це було оте справжнє, омріяне сімейне, людське щастя, до якого так довго долала тернисті шляхи ця добра й мужня людина. Вона, зрештою, заслужила цього.
Того січневого ранку господар чомусь запізнювався. Це було так незвично, що серце дружині затисло тривогою. Вийшла на поріг, аж тут люди: „Катре, біда!”.

Лікарі так і не змогли тоді повернути Героя до життя. Не стало в дружини чоловіка, в чотирьох дітлахів – батька. П´ята дитина ще виношувалась у материнському лоні.
Що ж трапилося того дня? Чому передчасно пішла з життя ще молода, дужа й така потрібна для сім’ї, для держави людина?

Автори попередніх публікацій так і не дали відповіді на ці запитання. І я їх розумію. Бо вона – істинна причина смерті, без наявних тоді висновків судово-медичної експертизи просто не могла бути названа однозначно. І з кожним роком, усе більше й більше віддаляючись у часі, правда вже майже сховалася за горизонтом минулого.

Я ж, тоді ще 16-річний юнак, побував того ранку на місці трагедії і запам´ятав ось що. Напередодні, ще з вечора, відступив різдвяний холод і небо аж до півночі ситилося дрібною, набридливою сльотавицею. Вдосвіта ж різко потягло сильним морозом. Землю покрила міцна й дуже слизька кірка.

На ковзкій стежині, по якій Мартинович ходив до ферми, на місці трагедії лежала важка дубова колода.

А потім був похорон. Як ведеться, на траурному мітингу з палкими промовами виступали місцеві та районні представники влади. Всі вони запевняли, що обов’язково знайдуть вбивцю, і завжди піклуватимуться про сім´ю загиблого.

Яка нещирість! Як засвідчив час, винних у смерті Героя так чомусь і не виявилось, а всього через кілька місяців по тому, коли в оселі його багатодітної сім´ї потік дах, дружина загиблого наткнулася в кабінетах отих „друзів” покійного лише на глуху стіну байдужості. Знайшла тоді правду аж у столиці, й за кілька днів хату було перекрито.
Пам´ять… Ох і полюбляє ж ще й досі дехто з нас, сущих, запевняти, що, мовляв, і свята вона, і вічна, і нетлінна.

Не лукавте, шановні! Її Величність Пам’ять, як високе мірило людської совісті, живе не у нещирих запевненнях, а в серцях тих, хто щороку, і не лише в день Перемоги, приходить до братської могили й у шані та скорботі схиляє свою голову. А ще несе сюди свою печаль, живі квіти.

В Осівцях, всього за кілька кроків біля братської могили сусідиться й могила великого життєлюба, Героя Радянського Союзу Григорія Мартиновича Москальчука. Підійшли до тих могил дві молоді берізки й стали у почесну варту. Стоять незрушно, мов важку ношу тримають. Плачуть дощами й вишумовують вітами тужний реквієм довічної Пам´яті.

Leave a Comment