ДЕЩО ПРО ПОЕТА З КРИТИЧНИМ МИСЛЕННЯМ

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Гриценко В.В. Хроніки: Есе. – Кривий Ріг: Видавець Чернявський Д.О., 2021. – 240 с.

   Мені, як літературному критикові, завжди цікаво читати літературознавче писання інших авторів. На мій робочий стіл роздуми колег потрапляють різними шляхами. Одні кличуть до себе зі шпальт видань, які приносить листоноша. Деякі надіслані мені письменниками, з якими підтримую контакти. Трапляється також, що я сам відшукую різними способами тексти, про які щось чув від знайомих.

   От і твори цього письменника неодноразово бачив у газетах та журналах. Десь підсвідомо відчував, що, вглибившись у них, побачу близьке до деяких своїх розмислів. Але (о, іронія долі!) запам’ятовувалися думки, а не прізвище їхнього творця. З цією давньою газетярською звичкою (а можливо, хворобою) покінчив мій львівський знайомий Богдан Дячишин, згадавши в одному з есеїв Віктора Гриценка, котрий у своїй статті написав не без іронії, що, маючи понад два десятки поетичних збірок, не знає після читання деяких римованих та верлібрових абракадабр, що в ХХІ столітті називають поезією. Цей присуд оприлюднено у статті,  яку декілька років тому вмістила на своїх сторінках «Українська літературна газета». Поет з Кривого Рогу торкнувся деяких мовних питань в опусах, які видавались за кращі поетичні зразки сучасної літератури. Це мене заінтригувало, бо й себе вважаю дещо схибленим на цій проблематиці. І я дав собі слово запам’ятати ім’я…

   І от на моїм столі «Хроніки» – есе про наболіле. Бо саме так сприймаю перечитане, розуміючи, що критично мислячий поет зібрав під одною обкладинкою статті та рецензії, написані в різні роки, надруковані в різноманітних виданнях або вийняті із шухляди робочого стола. (Відмічаю на берегах власних роздумів, що про відгуки на книги у класичному розумінні можна, мабуть, говорити й тоді, коли Віктор Гриценко пише про вплив деяких творів на свідомість читачів).  Питання про рецензування не є таким простим, як воно здається. Зокрема западає у вічі той факт, що поет-степовик найчастіше замислюється над прозовими текстами сучасної письменниці Ольги Слоньовської з Прикарпаття. У «Хроніках» знаходимо його розмірковування про романи  «Дівчинка на кулі», «Упольоване покоління», «Медуза-Горгона», про монографію «Слід невловимого Протея». Вважаю ці рецензії своєрідними. І перш за все тому, що автор, заглибившись у чужі роздуми, робить цікаві спостереження. Скажімо, у статті «Життя прожити – як мінне поле перейти» (про «Упольоване покоління») мене вразили слова про тих, хто лише зітхав чи промовчав, коли хоронили митців, які виступили проти влади. Зітхали, забуваючи патетику  свого мислення, бо, мовляв, таке непросте сьогодення. І як тут не згадати про порок (ваду серця) і порох (пилюку), бо мати головної героїні дивується, де можна набратися пороку на чистій роботі. Невігластво, а водночас черствість душі, несприйняття чужого болю…

   Тема осуду манкуртів звучить на високій ноті в романі «Медуза-Горгона». Автор рецензії, аналізуючи дії головної героїні (письменниці й науковця-словесника), особливий акцент робить на тому, що небагатьом схотілося б повторити її долю, звідати всі перипетії її життя, де і людська ницість, і творчість з повною віддачою таврують душу мистця. Цей мотив по-своєму звучить і в романі «Упольоване покоління» (гадаю, що немає значення те, котрий з цих романів написаний раніше, адже головна героїня в них одна й та сама!).

   Осібно на цьому тлі бачаться роздуми про згадану монографію науковця, бо відгук порушує проблеми, які, на перший погляд,  не для пересічного читача. Адже наукові доробки здебільшого можна прочитати лише в спеціалізованих виданнях. Але де правду діти, коли усвідомлюєш, що деякі з цих досліджень заслуговують ширшого розголосу, хоча  редакції літературно-художніх часописів змушені відмовлятися від подібних рецензій, бо автори, захопившись науковою термінологією, затуманювали оригінальність своєї думки. І як відрадно, що статтю «Ступаючи в сліди гагіографів» журнал «Київ» опублікував. І в цьому немає дива, адже стаття, в якій порушені важливі проблеми, зокрема й наукові, написана дохідливою мовою. Мені, наприклад, сподобалось, як рецензент підійшов до розмислів Ольги Слоньовської про перечитування  української літератури через міф (до речі, певних проблем міфотворення Віктор Гриценко торкається і в деяких інших есе своїх «Хронік»). Особливо зацікавила думка про роль спокуси мистця силами зла, яку авторка монографії показує на прикладі своїх дотикань до пророцтв у поезотворчості Тодося Осьмачки. Пророцтв, які лякали і читачів, і самого поета. Пророцтв, що й до сьогодення залишаються такими. Чи не першою в Україні Ольга Слоньовська мовить про це в аспекті міфологічності. І втішно, що автор рецензії у своїх «Хроніках» абсолютно солідарний з нею…

   Ще, безперечно, варто сказати, що рецензії Віктора Гриценка помітно виграють за рахунок проведення аналогій з класичними творами. Згадаймо, засібно,  що в розмислах про роман «Медуза-Горгона» є згадки про Михайла Коцюбинського і Володимира Винниченка, а стаття про роман «Дівчинка на кулі» пронизана алюзією з романами Марії Матіос. Подібне, звичайно, не може залишитися поза увагою, бо бачиться логічним і вкрай потрібним, а водночас і дещо сподіваним, чого не скажеш про «Грицеву шкільну науку» Івана Франка, «Школяра» Архипа Тесленка чи «Десятикласників»  Олександра Копиленка, згаданих для прикладу в рецензії.

   Коли з такими думками повністю погоджуєшся, то мимоволі виникають і неоднозначні міркування. Підтримую рецензента, коли він дорікає письменниці за деякі вияви нецензурної лексики і цитування «батярських» пісень. Погоджуюсь, що такі «чарівності» помітно знижують звучання твору, адже наші класики (навіть у ХХ столітті!) не допускали подібного. Але було б варто поглянути на це й з іншого боку, як мені здається. Кивання на припадання до ганьби з вини «старшого брата», звісно, є доречним. Але чи все і всі ми знаємо власну соромітчину? Тому мені думається, що звернення до неї досвідченої письменниці спроможне відволікти від посиленої уваги до розпіарених письменників, твори яких тхнуть сечею та нецензурщиною. (Чи, може, помиляюся, вилізши на таку дзвіницю свого думкування? Та, напевно, взорування з неї Віктором Гриценком не було б таким однозначним).

   Тепер поведу мову про деякі інші твори, які можна вважати рецензіями, хоча теоретично не належать до цього жанрового різновиду через терміни написанні (сприймаю це за спробу критично осмислити з погляду сучасності давно написане). Зрозуміло, що кожний текст має свою родзинку. Та у кожного з нас своє бачення гарного чи огидного, корисного чи шкідливого. Тому буде абсурдом пошук спільного знаменника через суб’єктивізм оцінок. Отже, говоритиму тільки про своє, не приховуючи те, що мене потішило. Зокрема звернення автора «Хронік» до творів Лесі Українки, Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Івана Кочерги, Володимира Сосюри. Важливо (на мою думку, звичайно), що кожного разу Віктор Гриценко виявляє оригінальність бачення. Так, скажімо, у статті «Батькопродавці виправдань не потребують» (йдеться про «Собор» Олеся Гончара) автор веде дослідження образу антигероя, скрупульозно вивчає історію його гріхопадіння,  а водночас звертає пильну увагу на образ Ромці Орлянченка, якого літературознавці зарахували до друзів Миколи Баглая або зовсім не помічають, бо він занадто мізерний поряд з батькопродавцем Володькою Лободою. Як не дивно, Ромця, на перший погляд, позитивний герой,  живе за правилом риби, яка шукає, де глибше: «Ситий, але ще ситішим хочу бути! Самим духом ситий не будеш. Матерія – первинна».

   Тема трагічного голоду на початку 20-х років минулого століття (п’єса Миколи Куліша «97») радянськими критиками (отже, й авторами шкільних підручників!) довгий час розглядалася, як боротьба незаможників з куркулями. І от перед нами – нове прочитання цього твору: «Голову комнезаму Мусія Копистку (яке красномовне прізвище!)  ми ніколи не бачимо в роботі. Працює він в основному язиком – варнякає голодній Ганні про піч, яка сама борщ варитиме (й це тоді, коли голод в хаті!). Бачимо його серед тих, хто готовий випити «на дурничку»…Мова його – набір гучних слів, які він ліпить часто не до діла… Вбивча іронія звучить в словах Копистки, що він  стереже «совіцьку власть». Ми (глядачі та читачі) знаємо, що мила Мусієвому серцю влада несе людям горе…»

   Отже, наголос на певній проблемі, яку досі не помічали маститі критики? Так! І цей акцент характерний не тільки в новому прочитанні згаданих творів. Скажімо, в есеї «Шевченко і Біблія» ми бачимо дещо несподіване трактування звернення геніального Кобзаря до «Давидових псалмів». Віктор Гриценко ставить кілька, на перший погляд, риторичних запитань, а водночас шукає на них відповідь: «Чи відчував священний трепет  Трас Шевченко, приступаючи до своєї геніальної роботи? Адже богослов’я вчить, що свавільне пояснення Біблії призводить до небезпеки, спричиняє шкоду, загрожує недооцінюванням Слова Божого. Але як бути, коли написане одним поетом (незаперечний факт – поетичність Біблії) читає через тисячі років інший поет, коли написане першим спонукає другого до активного сприйняття проблем і образів? Як бути другому з власною іскрою Божою, без якої немає Поезії?..» В аналізі доробку геніального Кобзаря, Віктор Гриценко звертається для порівняння до творчості інших поетів, які працювали над тестами Святого Письма, зокрема до творів Ліни Костенко, ділиться власним досвідом, адже 44 Псалом він передав, як не дивно, сонетами, що звучать молитвою сучасного українця…

   До роздумів запрошують й інші есеї подібного плану. Візьмемо для прикладу статтю «Світ фантастики на тлі реального – добро чи зло?». Тут автор веде мову про творчість Григорія Квітки-Основ’яненка через призму світогляду сучасного читача. Знову є підстава стверджувати актуальність міркувань, доладність висловлювань. Але давайте залишимо в спокої цю неординарність, бо Віктор Гриценко, як педагог,  дивиться на доцільність вивчення в школі «Конотопської відьми». Розкривши підтекст твердження, що твори Квітки-Основ’яненка подобались Віссаріону Бєлінському (гадаю, читачі  знають, що цей критик писав про Тараса Шевченка, схвалюючи покару поета солдатчиною), автор статті задає вбивче запитання: «Хто візьме на себе відповідальність, даючи повну відповідь на мету, яку переслідував письменник у своїй «Конотопській відьмі»? Хотів показати, від чого в нас зло? Показав, та ще й як! У повісті славне українське козацтво (і старшини, і рядові) деградоване. А тому читач мимоволі думає, що правильно зробила цариця Катерина Друга, наказавши зруйнувати Січ. Справді, чого можна ждати від козаків, які терплять над собою сотника Забрьоху та писаря  Пістряка? Зла сатира мала, очевидно, переконати читача, що козацтво в Україні  вже давно віджило свій вік, що на зміну йому мають прийти герої типу Наума  Дрота (повість «Маруся»), якому так добре у доброго пана: кріпак, але і на панщину не ходить, і наймитів тримає..»

   І таке бачення тексту – не виняток у «Хроніках», бо з критичним осмисленням класичної літератури стикаємося постійно. Урок літератури для поета з Кривого Рогу – це урок суспільствознавства. І це він аргументовано доводить у статті «На вершині піраміди» (зауважу, ця проблематика в нашому літературознавстві мало досліджена). У полі зору дослідника взаємостосунки з народом біблійного Мойсея і Мойсея українського народу Івана Франка, а водночас і трагізм селянського лідера Явтуха з оповідання  Володимира Винниченка «Солдатики». Перегортаючи сторінки підручників з історії та літератури, Віктор Гриценко не випускає з поля зору ні Івана Гонти (поема «Гайдамаки» Тераса Шевченка), ні  проблеми, які доводилося вирішувати нашому сучаснику – президенту Вікторові Ющенку: «Мову веду не для того, щоб розвінчати ореол навколо імені Івана Гонти, «мученика праведного», як його назвав Шевченко, чи навколо інших історичних діячів. Просто совість не дозволяє мовчати, бо повторить учитель істину підручника – і підуть у світ Божий покручі, духовні родичі лиховісного Павлика Морозова…»

   Якось мимоволі віриться, що поет і вчитель-словесник криворізького ліцею навчав своїх вихованців сприймати літературу серцем. І не тільки літературу за шкільною програмою, як свідчить стаття «Мухоморчики чи парость виноградної лози?». Нерідко ми обурюємося, надибавши в текстах мовні огріхи чи «ляпи» в цитатах. Але, як правило, далі розмов з колегами чи друзями не йдемо. Віктор Гриценко відмовляється прошкувати цим шляхом, б’є на сполох: «Не бійтесь заглядати у «Кобзар» («Літературна Україна» від 28 серпня 2008 року), «Не бийтеся, будь ласка, кізяками» («Літературна Україна» від 10 липня 2008 року), а в «Хроніках»  – «Дещо про ерудицію письменників, редакторів, укладачів програм і читачів». І вірте мені на слово, що претензії до ерудиції названих осіб мають ґрунтовні приклади…

   Щоб мати право дорікнути ближньому, треба постійно дбати про власну начитаність, навіть тоді, коли життя змушує поговорити не про літературу, а про політику. Мабуть, багато хто з нас задумувався, звідки така агресивність у народу, який ще не так давно називав себе нашим «старшим братом». Менталітет? Не тільки. Зомбований телебаченням? Звичайно. Це – про простих смертних. А лідери нації, зокрема інтелектуали виховувались, очевидно, ще й літературою. Віктор Гриценко наводить у статті «Дещо про «патріотичний сифіліс» північного сусіда» вбивчі факти: так званий співець Свободи російський класик Олександр Пушкін закликав душити повсталих поляків, а редактор журналу «Современник», читачі якого досить часто проймалися революційними ідеями і потрапляли за ці ідеї до тюрем чи Сибіру, поет Микола Некрасов припадав до ніг душителя повсталих поляків генерала Муравйова, читав йому поетичне вітання. «Коли сьогодні 80 відсотків росіян підтримують дії Путіна щодо України, дивуватись не треба: рабство залишилось в крові нащадків тих, хто в ті далекі дні змагалися між собою у вираженні патріотичних почуттів» – один із підсумків статті.

   Сьогодні, коли прийнятий закон про продаж української землі, майже на всіх телеканалах розгорілися баталії: є загроза, що олігархи та іноземні банки скуплять ту землю за мізерну ціну, пограбувавши вкотре наших селян. У далекому 2008 році Віктор Гриценко друкує в двох числах «Літературної України» величезну статтю «Влада землі чи влада над землею?». Про що вона? Про історію створення драматургом Іваном Карпенком-Карим драми про мільйонера-землевласника Терентія Пузиря,  про психологію селянина, про німецьких колоністів, які ставали мільйонерами на українських землях, про «чумазих», які ставали господарями життя простої людини: «Не хочеться з висоти ХХІ століття звинувачувати великого драматурга в наївності, але життя говорить само за себе: людина все більше попадає під вплив землі та багатства (сучасні олігархи заткнули за пояс десяток Пузирів). А інтелігенція з кожним роком стає все більше зневаженою в нашому суспільстві. Лозунг дня – старий, запозичений ще в Стародавньому Римі: хліба й видовищ!»

     «Хроніки Задзеркалля» – заключний розділ збірки, в якому автор подає дослідження про власну творчість. Допускаю, що декому здалося, що Віктор Гриценко зайнявся самохвальбою, використовуючи чужі вуста. Та я впевнений, що це помилкові гадки. Чи варто про це пасталакати, коли книжка має мізерний наклад, коли навіть імениті письменники давно забули про багатотисячні тиражі своїх книг і достойний їхньої творчості гонорар. І така ж ситуація з літературними журналами, а сучасних меценатів щось не видно (залишилося згадувати добрим  словом Євгена Чикаленка!).  Сумно й гірко. Але є й інша реальність: все частіше у кабінетах можновладців керівниками паперових видань натякають, щоб переходили на електронні варіанти. Мовляв, менше затрат. Та відразу й питання – як знайти матеріали сайту, який припинив роботу? А паперові видання зберігають віками, як свідчать кращі бібліотеки світу. Теоретично відсутності електронної інформації влади могла б запобігти, створивши електронні архіви на всі публікації. Але сумніваюсь, що хтось докладе до цього руку…

   Ця проблема має дотичність і до «Хронік»: якщо відгуки Сергія Ткаченка та Ганни Іскіердо публікувалися в збірниках, то роздуми Євгена Сидоренка, Марини Шевчук і Наталії Мельник до цієї книжки, очевидно, попали в електронному вигляді. Якби не «Хроніки», то їхні доробки чекало б забуття. І погляньмо на ці публікації ще з однієї «верхотури». Сергій Ткаченко і Марина Шевчук досліджують доробок сонетяря, Наталія Мельник пише про книжку рубаїв, Ганна Іскіердо аналізує кілька віршованих збірок, а Євген Сидоренко присвятив свою роботу переспівам біблійних текстів. Вражаючий діапазон творчості криворізького автора. Тому, гадаю, не треба дорікати Віктору Гриценкові, що він використав у своїй збірці вже опубліковане. На це в нього, мабуть, були вагомі аргументи: одні матеріали публікувалися давно, інші – малими тиражами і їх мало хто бачив. Тому прошу читачів, яким вдалося придбати книжку «Хроніки» (чи якусь іншу),  істотно доповнити мої роздуми над прочитаним. Книжка варта вашої праці, адже її написав поет з критичним мисленням.

Leave a Comment