ДОРОГА, ДОВЖИНОЮ В ЖИТТЯ

Автор: ВАСИЛЬ ТКАЧЕНКО

Розповідь про колгоспницю Одарку Василівну Кетнер, яка крізь терен років пронесла високе і святе почуття любові до землі і до людей. (1990 рік).

Сторінку за сторінкою перечитую цей об’ємистий зошит до половини списаний упереміш прозою і віршами. У ньому щира оповідь про життя простої сільської жінки, якій доля подарувала чутливу душу, невтомне трудолюбство, але поскупилася на особисте щастя. Авторка записів колгоспниця з Морозівки Одарка Василівна Кетнер – нині пенсіонерка. За плечима в неї вже сімдесят два роки нелегкого життя. Прочитане зацікавило, і схвилювало мене, і я вирішив ще особисто зустрітися з «сиріткою» – такий псевдонім обрала жінка. для своїх записів. А чому сирітка – читач зрозуміє з усього того, що буде . сказано нижче. Для розповіді про Одарку Кетнер хай послужать і записи з її зошита, і моя особиста розмова з нею.

Написала про себе: «Вона була дуже старатливою ще з дитинства. До всього придивлялась, кріпко любила працювати, слухала всіх старших себе, бо була ж сиріткою. Її мама дуже рано пішла в могилу». Залишилося з батьком Василем Овсійовичем Уваренко, після смерті неньки їх, дітей, аж п’ятеро: чотири дівчинки і хлопець. Розбрелися згодом по світу шукати щастя-долі.

Дев’ятирічну Дашку повела бабуся степом аж до Фастова – у найми. Довелося там глядіти чужу дитину. Подобалося малій няньці її господиня. Любувалася нею, коли та приходила з роботи підтягнутою, в шкіряній тужурці, з червоною зіркою – на шапочці. Врізалося у пам’яті, як одного вечора, щойно хазяйка повернулась з роботи, як за нею вслід у хату – двоє в сірих шинелях. Вимагали в хазяйки якихось документів, били, а потім зав’язали за спину руки і повели. Щось і Дашку розпитували – але про що – не запам’яталось. Залишились у хаті двері сінешні навстіж. І осиротіла дитина в колисці. Прийшов згодом хазяїн, забрав кудись дитину.

А нянька після того пішла шукати іншого притулку. Було її, як мовиться, і по горах, і по долинах. Сапала людські городи, білила хати, працювала в радгоспі на буряках, а згодом – у своєму колгоспі, а перед самою війною – реєстраторкою в Брусилівській лікарні. Та попереду ще чекало найстрашніше, що гірким тягарем лягло на все її подальше життя, – три роки фашистської неволі.

Після визволення і повернення додому написала вірші:
Ховалась бідна молодь
В лісі, на горищах –
Познаходили, погнали
З села на Скочище,
Вісім діб страшна дорога
В смердючих вагонах…

В «смердючих вагонах» привезли Дашу аж у Бреслау, де дівчину в розподільному таборі придбав бауер для тяжкої роботи.

Дав хазяїн аж три марки,
За душу рабині.
І ходив батіг три роки
По невинній спині.

Жила «Сирітка в Німеччині в конурці під дахом», у хвилини відчаю читала-перечитувала з слізьми на очах лист від батька – жадану вістку з далекого рідного села. Батькові гіркі слова тоже в пізніших спогадах звіршувалися: «Не забувай, дитя моє, батечка старого, похилую хатиночку й рідного порога. Я сестричку твою Маню, дитя своє любе, щоб не вивіз теж катюга, ховаю у грубі…»

Три роки тяжкої роботи на чужині, гнітючої неволі, три роки зневаги і принижень. Ще по дорозі в Німеччину, розповіла Одарка Василівна, познайомилась з Петром Кетнером. Був він родом із Брянська. У бою під Смоленськом його поранило в ногу. Згодом фашисти забрали хлопця на роботу в Німеччину. Працював на заводі. Якось, коли невільників гнали на копання окопів, Петрові вдалося втекти. Став пробиратися назустріч нашим наступаючим військам.

Сталося так, що саме та військова частина, у якій знову продовжував війну Петро, в кінці 1944 року зайняла село, де працювала у бауера Даша. Дівчину мобілізували на армійську кухню. Тут, у військовому з’єднанні, яке брало участь у тривалих боях за Бреслау, Даша з Петром і одружились. А 19 квітня 1945 року Петро проводив жінку на поїзд у далеку дорогу на Батьківщину. В документах було зазначено: їде за сімейними обставинами.

Уже в Морозівці одержала од чоловіка листа, датованого 21 квітнем. Петро писав, що «фашистів у Бреслау, як котів у мішку, і вже половина міста в наших руках». Показала мені Одарка Василівна того листа, від давності пожовтілого і наскрізь протертого на місцях згинів. 3 хвилюванням тримав його в руках, як запізнілу вістку з далекої війни. А ще через кілька днів vслід за листом – похоронка. Приголомшили жінку горем слова: «Ваш муж Кетнер П. А. погиб 29 апреля в г. Бреслау, проявив геройство и мужество. Похоронен по улице Райкургут, номер могилы 153».

Не хотілось, каже, після цього й жити і може, б наклала руки на себе, якби не носила під серцем Петрову дитину. Лейтенант провів Сирітку під Бреслау.

Якщо буде син, кохана,
Вирости на славу
А я йду у бій останній,
Якщо ж не вернуся
То назови моїм ім’ям,
Назови Петрусем.

Так і назвала сина дорогим ім’ям Петрусь. А біль душі і серця Даша виповіла тоді у своєму вірші «До пам’ятника». Образ найдорожчої людини, яка вже ніколи не повернеться, тепер постав перед нею, в постаті бронзового солдата.

«Вдома застала батька ледве живого. Зрадів старий, припадав до ніг, плакав. На Україні все було зруйновано. Особливо знівечили гітлерівці колгоспи. Сидіти не було коли. Сирітка кидала дитину на старого, а сама бігла на ферму колгоспу ім. Ворошилова. Було на ній тоді три корови і дві свиноматки, то вона стала разом і дояркою, і свинаркою. Тяжко було, але люди не рахуючись ні з часом, ні з силами, як могли, відновлювали колгосп. Жінки тоді були самі і головами, і бригадирами, бо чоловіки ще не повернулися з війни.

При зустрічі Одарка Василівна згадувала про роботу в колгоспі, як про найголовніше в своєму житті. Попоравши худобу, ішла ще з жінками на поле.

У голодний 1947 рік батько поїхав у Західну Україну роздобути хліба, але назад не повернувся: по дорозі грабіжники вбили. Як було вижити з малим Петрусем?

Якраз із двох громадських господарств утворили один на все село – імені ВКП(б). Даша упросилася на ферму. Йдучи на роботу, прив´язувала малюка до ліжка, щоб не наробив шкоди. Двадцять літ відпрацювала дояркою. Порала по 17 – 20 корів. Доїли тоді ж і все робили вручну. Важко було. Ще два роки свиней доглядала. Відшукала – посеред стосика документів і показала мені фотокарточку. На ній – усміхнена доглядачка стоїть біля обори з її підопічними. Здавалось би, фотографія не з тих, якими хвалиться, але жінка зберігає її як дорогу серцю.

Фермська робота вимагає від тваринника постійно, день у день, рік у рік нести свою нелегку, копітку службу біля худоби. Ніде правди діти радості в цьому небагато. Але Одарці Василівні трудові будні скрашала любов до книги. Іде, бувало, на ферму і несе під рукою Шевченкового «Кобзаря», чи томик Бальзака, Драйзера …

Поки приженуть корів із поля, вона встигає прочитати кілька сторінок. Художня книга збагачувала душу мрією. Мріяла про щастя. Але воно обходило чомусь стороною. Не принесло його і нове заміжжя. Не змогла примиритись з егоїзмом, черствістю і користолюбством чоловіка, а головне з тим, що не став батьком для не рідної дитини, і викинула його з свого серця. Усю любов віддала дітям. Tpoє їх у матері.

Петрусь кілька років прожив у бабусі в Брянську, в Петрової матері. Повернувшись після її смерті в Морозівку, незабаром поїхав на Цілинні землі – в кустанайські степи.. Там і сім’ю завів, і жити залишився. Сергій – у Києві на заводі. А Віра …

Віра – це невимовна материна печаль. Від роду дівчина має тяжкий недуг серця, інвалід першої групи. Торік ще, одне горе спіткало дочку: трагічно загинув її чоловік Іван.

На пенсію, Одарка Кетнер вийшла аж у 60 років. Перед тим тринадцять літ відпрацювала колгоспною листоношею. Стала нею випадково. Коли відбулося об’єднання колгоспів, корів забрали у соловіївську ферму, і Одарка залишилась без постійної роботи. А тут саме затіяла будувати хату. Потрібні були гроші. Ось тоді голова колгоспу Пастушенко і запропонував жінці нову посаду.

Це вже була робота не на трудодні – на пошті платили 60 карбованців на місяць. Автобуси тоді не ходили, тож одержавши в Соловіївці пошту Одарка пішки добиралася в своє село і тут розносила листи та газети по хатах. Полюбилося нове діло. Тим, що кожного дня стрічалася з багатьма людьми, радувала їх новинами. Та й сама любила бути в центрі життя.

«Багато натерпілася Сирітка горя свого, бачила і людського багато. Хотілось їй писати про себе, про людей. Та що ж коли малограмотна. Закінчила всього 5 класів. Не було як учитись бідній сироті в свої часи, а так хотілося. Заздрить зараз тим щасливим діткам, що учаться, в яких є достаток і вдома, і в школі. Але вірші самі складаються». Найбільше в зошиті Одарки Кетнер таких віршів, у яких відтворені нелегкі або й трагічні людські долі. Очевидно тому, що співзвучне таке з тим, що й нею самою пережито. Невесела історія постає перед нами з вірша «Син Іван». Заради власного благополуччя людина цурається своїх рідних. Тримав Іван біля себе в Києві сестричку, поки квартиру одержав простору, а потім відправив дівчину в інтернат. Використав усі заощадження старенької матері з села для купівлі хатньої обстановки, а згодом їй, немічній, відмовив у притулку. Приїхав пізніше Іван у село, і зустріла там його осиротіла старенька хатина. Прокидається в людини совість, та пізно…

Самотню старість показує Одарка і в віршах «Ой, ростила мати діток», та «Жила в селі мати. Темами для цих та інших поезій стали факти з життя рідноro села, та й з своєї ciм´ї, як наприклад, вірш «Хвора дівчинка, яку покинув тато» і особливо лихо: запив син. Не допомагали прохання дружини, старшого сина, і її, материнські. Отоді й лягли на папір народжені самим серцем старої жінки гіркі віршовані рядки. Приїхала з віршем у Київ. Прочитала його перед сім’єю в присутності сина. 3атис той руками голову, задумався – а по тому сказав сердечно: «Спасибі мамо!».

Є в зошиті запис, що допоміг вірш. Став Сергій хорошим сім’янином. На роботі його хвалять, преміювали. Купив легковий автомобіль. Гарно зажила сім’я на радість матері.
… Не забувався епізод з минулого. Коли їхала з Німеччини додому, почула Даша розповідь одного пораненого солдата. Крізь сльози казав, що за зв’язок із партизанами фашисти розстріляли його батьків. Тоді їм на зміну прийшла молодша сестра, ставши партизанкою. Вороги вислідили дівчину, коли та несла донесення і вбили. Даша дала собі слово скласти колись вірш про юну партизанку. В уяві вимальовувався образ кароокої російської дівчини і білокорої берізки, біля якої полягла від фашистської кулі смілива месниця. Самим серцем творився вірш «Дівча карооке».

У полі берізка
Стоїть одиноко,
До неї все ходить
Дівча карооке.
Дівчатко берізка,
Як мати, стрічала,
Листи партизанам
Її зберігала …

Та ось карооку дівчину вислідили поліцаї, і вона «побігла до мами – берізки, щоб вона сховала в свої віти-кіски». Тут, біля деревця в полі, смертельна куля наздогнала партизанку. Та не заростає стежина до її могили. По ній часто ходить хлопчина, з яким разом ходили в розвідку, кладе пучечки синіх волошок, нарваних у житі, і промовляє слова палкої любові.

І стоїть берізка
В полі одиноко,
Спить під нею міцно
Дівча карооке.

На однім із свят Перемоги прочитала Одарка Василівна цей вірш у місцевому клубі своїм односельцям, заслуживши щирі, гарячі оплески.

«Часто Сирітка згадує, коли в її рідному селі жила вдова з маленькою дочкою Надійкою. Надійка була вірною подругою Сирітки. Бувало, коли прийде до подружки, почує, як Надійка ніжно називає свою матір «Моя рідненька матуся, то обіллється слізьми. Їй би хотілось, щоб хтось приголубив, та ненька вже ніколи не повернеться до неї. Фашисти тоже розлучили Надійку з мамою з перших днів окупації забрали в рабство. А мати її хоч ще й не дуже була стара, не витримала розлуки, скоро померла з горя.

Надійку полюбив хороший хлопець з Чехословаччини, тоже невільник, і після визволення повіз на свою батьківщину. Тепер вона часто приїздить із своєю сім’єю на Україну, відвідує мамину могилу, проливає, над нею гіркі сльози. Відвідує Надійка й давню свою подругу. Поплачуть обидві, і від цього ніби легше стає на душі. І написала Сирітка вірш про “Свою подругу».

Той вірш відродив у старших односельців, що зібралися в клубі на концерт, гіркі спомини про пережите в роки окупації, а молодим на прикладі Надії Ступаченко і її матері Поліни, нагадав про тяжку долю старшого покоління.

Ось селом їх ведуть у неволю,
Йде Надійка в рядах не своя,
І матуся все бігла за нею
І кричала: «Надійка моя».
Доки сили – пробігла матуся,
Зупинилась в біді за селом
Повернулась до хати і впала
Немов чайка з підбитим крилом.

Палкий відгук у серцях слухачів знайшли заключні рядки вірша, в яких висловлена найсправедливіша життєва істина:
Нема гіршого горя на світі
Як діток в матерів відбирають.

«Пройшли роки. Ось її вже 72. Велика і тяжка дорога позаду. Часто дивиться Сирітка на отой лист, який вже пролежав 45 років, пожовк, поламався, потлів, а літерки вірного їй мужа, російського солдата, вона пронесла через увесь пройдений шлях. Далеко рідна могила. Вона ніколи її не побачить, але коли дивиться на кожен пам’ятник – над братськими могилами, то їй здається, що під ним заховане і її крапелька крові». Не випадково в зошиті найбільше віршів, пройнятих тугою по загиблих радянських воїнах, про пам’ятники в селах і на полях.
Має Одарка Василівна п’ятеро онуків і правнучку.

Написала в зошиті: «Бабуся розважає себе тим, що сидячи в окулярах, пише онучатам листи, висилає посилочки. Коли б не писала старенька листа, то старається скласти й віршик. Коли прийде посилка, то дітки знають, що там повинен бути й віршик, і риються, поки не знайдуть той листочок і дарунки.

Вези, поїзд, ці горішки
Аж у той далекий край,
Де живуть мої внучата,
В дальнє місто Кустанай.

Піде, бувало, старенька в поле по зілля для ліків. Сяде, милується, порівнює з тим полем, яке було після війни, коли копали заступами, жали серпами, де взялась ця cтарість так швидко? Всі молоді роки пройшли в неволі її ката. Ось дивиться Сирітка їде полем комбайн «Нива». Немов пароплав на хвилях гойдається помаленьку, а жито лагідно колише вітер.

Ой у полі
Віє-повіває,
Комбайнер Михайло
Жито убирає..

«Пахне хлібом. Сиплеться зерно в бункер. Встають позаду купи соломи. Не видно ніде людей із серпами. Автомашини і комбайни. Ні, вмирати ще рано. Треба жити і працювати. Хата Одарки Кетнер гарненька, акуратна, стоїть якраз на перехресті доріг У центрі села.
Мені пощастило: застав вдома майже всю рідню. З Києва на своїй машині приїхав з дружиною Лідією і двома синами Сергій. З Кустанаю – невістка Галя, Петрова дружина, прибула з дочкою Раєю. Віра щойно приїхала з Карпат.

– Гляньте – похвалилася господиня, – усе росте: картопля, капуста, кукурудза, огірки, помідори, гарбузи, квіти! … Горіхи відростають після отієї морозної зими. Вишні. Коли садила, казав син: «І нащо, мамо, даремно морочишся?» А щоб ти, кажу, з дітьми приїхав і ягід нарвав. І є ось ягоди на варення … – Корову тримаю, продовжила господарську тему Одарка Василівна. Молоко державі продаю. За це мені ще п’ятнадцять соток города наділили. – Дуже любить моя мати всяку роботу, – сказала Віра. – Ні хвилини – без діла не посидить.

Запитую Сергія: було таке, що про нього мати вірш з критикою написала? та було, – відповів той, знітившись. Одарка Василівна подивилась на сина лагідно і тепле, і ніби помолодшала.

(газета “Відродження”, 1997 рік)

Leave a Comment