ДОРОГА ДО ПІРМЕЗЕНСА

Автор: ВАСИЛЬ ТКАЧЕНКО

Спогади колишнього остарбайтера

Брусилів сховався під завісою вечірнього мороку і сніжної пороші. Тепер вози повернули з горба на Морозівку.

Бранці сиділи мовчазні, тільки поліцаї перегукувались між собою, обмінювались, якимись дріб’язковими репліками.

Скоро в мене задубіли звішені з полудрабка ноги, і я став постукувати черевик об черевик, аби трохи розворушити пальці. А ще ж, певне, їхати й їхати в зилкій темені.

За Соловіївкою із-за сивої пелени виринули назустріч темні силуети зустрічних підвід.

-Звідки їдете? – прохрипіло запитання-окрик когось із поліцаїв.

-З Корнина! Возили буряки на сахарний завод.

-Беріть далі, стороною!

Але поліцейське попередження спізнилося. Чужі вози заторохтіли по ледь зачищеній храпі майже впритул до наших.

-Ой-ой-ой! Ноги! Ноги!-закричали попереду дівчата. Звідти долинули грубі лайки, крики, чиєсь винувате виправдання. Видно, котрийсь із зустрічних їздових проїхав возом надто щільно і зачепив когось полудрабком, бо ще й після роз’їзду валок спереду чулися дівочі ойкання.

“Возили буряки на сахарний завод”. Все вивозиться для німців. В уяві постали високі скирти заготовленого для них сіна і довгі кагати картоплі обіч костовецької дороги за Брусиловом, засипані зерном гамазеї в центрі села, зігнана на базу “Заготскот” реквізована в населення худоба. А це й солодкі буряки на цукор завойовникам. Тільки порожнє торохтіння возів озвучує нічну дорогу до сіл. А їм назустріч знову повні, з людськім товаром. Боже, це ж і нас, хлопців і дівчат, відправляють для потреб німецької держави.

Як хліб, картоплю, буряки, худобу. Дійшла черга і до людей…

У Корнині вози збочили під штахетну загорожу місцевої школи. З усіх їх вікон на вулицю ллялося світло. Що тут-вечірнє навчання? Чи, може, зійшлася повеселитися молодь? Ні, в школи тепер призначення інше. Окупанти перетворили її в збірний невільницький пункт. Ось і нас чужі поліцаї-брусилівські передали живий товар з рук в руки і подалися додому-розводять по класах. Крізь навстіж відкриті двері з коридора видно: усі класи вже заселені. Серед чемоданів, корзин, торбин та іншого дорожнього галуззя, застеливши підлогу хто чим міг, бранці вклалися на нічліг. Серед нових друзів по несчастю знайшлися на долівці і брусилівцям місця.

А вранці повели до станції Криве. Довга колона, де вперемішку хлопці і дівчата, юні, старші і літні люди з сіл Брусилівського і Корнинського районів. Домашня нехитра поклажа-в руках, на плечах, на спинах. А праворуч і ліворуч-поліцаї як сторожові пси. Не допускають, щоб невільники злилися з проводжаючими.

…Поїзд з порожніми вагонами вже чекав на запасній колії.

У нашому вагоні половина підлоги встелена соломою. Посередині-невеличка пічка-буржуйка з трубою в одну з віконних дірок. Паливо до неї будемо збирати в дорозі обіч залізниці. “Пасажирів” у вагоні – п’ятнадцять хлопців і дівчат. По школі знаю Івана Лозового, Василя Кіщенка, Тетяну Яременко. Невдовзі добре познайомлюсь з Петром Огородником. Решту хлопців і дівчат вперше побачив.

Поки видно на дворі, більше часу проводжу біля віконної пройми. Хочеться подивитись, може, востаннє, на рідну землю, на пропливаючі за вагоном поліські ліси, поля, і такі печальні сьогодні села. Викликали щем біля серця і непрохану сльозу гурточки жінок і дівчат над обочиною залізниці. Мабуть, уже знали вони час проїзду невільницького поїзда і прийшли попрощатися з приреченими на чужинську працю земляками. Махали вслід вагонам хустинками, витирали з очей сльозу.

За Житомиром навколишня місцевість видалася мені безлюднішою і сумнішою. Може тому, що вечоріло і впоперек залізниці з холодного краю мела поземка, ховаючи за сивою поволокою придорожні зарості і поля.

Коли на крутих поворотах поїзд вигинав бік, у дверцях заднього вагона вирізнялася постать німецького солдата з настовбурченою гвинтівкою. Ще один виглядав з кабіни паровоза. На коротких зупинках аж кілька охоронців зіскакували на перон і никали між нас із настороженими очима.

Цілу ніч з короткими перепочинками вицокували об рейкові стики під вагонами колеса, домчавши нас аж у Польщу. Земля ще тут не побачила снігу. Пригірки зеленіли ніби ранньою весною. Чим далі на захід, там ставало тепліше.

Уперше побачив фашистський табір для невільників. Це обтягнене високою колючою огорожею ціле містечко з довгих присадкуватих, вишикуваних у рівні ряди бараків-“близнюків.

Довгу людську колону поглинають широко відчинені металеві ворота з охоронниками по боках..

Лиш переступив за лінію колючого дроту в воротах, -як відчув ніби раптовий злам у душі і в усьому єстві. Тільки в цю мить по-справжньому з’явилося відчуття безповоротності волі, приреченості і безвихідності становища.

…Досі приходилось тільки чути про спальні нари, а тепер-ось вони, триповерхові, збиті з дошок, без ніякої постелі. Замість подушки похила шалівка під голову.

З усього було видно: цей табір відігравав роль пропускного санітарного пункту перед в’їздом до Німеччини. 3 медкомісією, душовою, дезінфекцією для тіл і одягу. І з суворою дисциплінарною системою.

…А на третій день-знову вагони-телятники. Уже без соломи і пічок Блищить ще не просохла після миття мокра підлога. Тепер у нас-самі хлопці. Наші брусилівці ще тримаються купи. Під колесами вже простирається німецька земля, Вона ніби й не бачила війни. По обох боках пробігають непошкоджені села й міста з охайними будинками, шпилястими кірхами, мирними димами над трубами заводів і фабрик. Он по паралельній із залізницею обсадженій кучерявими липами асфальтівці групками йдуть у школу дітки. Гарненько одягнені, з портфеликами в руках і ранцями на спинах. Хлопчики й дівчатка.

…Побували ще в одному таборі, тепер уже німецькому. Але в усьому він був схожий на польський. Такі ж бараки, колюча загорожа, апельплац (оглядова площа) і порядки. Пройшли через знайомі процедури на комісії. Тільки перед відправкою сортували вже згідно з пришпиленими на піджаки літерами. Буквена мітка нашої групи-«В». 3 Моїх односельців у ній ще Петро Огородник.

І знову продовжуємо путь далі-на захід.

Стугонить поїзд мимо зеленіючих озиминою хліборобських долин. Подекуди на полях плугатарі ще свіжу вели борозну. Повільно вибирався на зарослі лісами перевали. Минав блискучі стрічки асфальтованих доріг, ошатні села, а часом приліплені до скель, мов орлині гнізда, старовинні замки. 3 глухим шумом пронизував темні тунелі. Гримкотів по залізних мостах над вируючими внизу швидкоплинними річками.

Що й казати, красивою виглядала зовні країна Німеччина, виплекана за багатоліття людськими руками і розумом. Та як же співставити що красу з тим злом, безчинствами і бездушшям, що вивергалися з цієї землі і пригнітили цілі народи, принесли смерть і руїни на всю Європу, як і на мою землю?!

Коли бачив серед нив і гаїв ошатне німецьке село, на пам’ять приходила книга “Панна лілея”, яка ходила по руках серед наших дев’ятикласників. Чи не з цього села німецький письменник списував своїх героїв і події? Чи не тут виховувались і чинили безчинства над селянами ті фашистські молодчики? Чи не в цьому селі гітлерівські виродки безкарно знівечили життя героїні твору-чесної дівчини?

Перед війною в Брусилові показували кінофільм «Професор Мамлок». У ньому розповідалось про трагічну долю єврейського вченого в часи фашистського терору. І тепер, коли поїзд перетинав квартали великого багатолюдного міста, в мислі закрадалося інше питання: може, саме тут гітлерівські вбивці розправилися з професором Мамлоком?
Як же сталося, що на цій красивій землі виросли, як гриби, сотні невільницьких таборів! Що на ній, на фоні зовнішньої краси повсюдно можна побачити картини вседержавного нелюдства і злочинства.

…У западині, може, за півкілометра від залізниці, видніється піщаний кар’єр. Кілька наших полонених, з усіх сил впираючись ногами об шпали, пхають по колії до кучугури піску пульманівський вагон. Позаду-німецький солдат з гвинтівкою.

Група радянських полонених у темно-зелених шинелях з личками “U” на спинах і всілякому дранті на ногах іде строєм польовою дорогою до якихось корпусів за лісопосадкою. По боках – озброєні солдати і вівчарки…

Якщо подібні сцени можна було бачити з вагона, то що ж діялося поза очима подорожнього?
… На одній станції зупинилися вряд з відкритими вагонами, завантаженими овочами. Кілька хлопців і дівчат скидали їх граблями і руками в кузов автомашини. По одягу – остарбайтери. Стали крізь вікна перемовлятися.

Оце наша німецька їжа! – підняла одна дівчина в куфайці велику бруквину над головою.
Не раз опісля згадував я ту дівчину і її слова, сидячи за столом над мискою баланди з брукви.

“Пірмезенс” – дізнаємося з вивіски про назву цього міста. Поїзд не дотянув до зупинки, і ми висипали з вагонів прямо залізничній колії. Тут неспішно вишикували в колону і повели, схоже, по окраїнній частині міста.

Ми з Петром Огородником ідемо в одній четвірці.

Мабуть, на цім заводі будемо працювати, – висловив товариш догадку. Подумав і я про це, коли побачив височенну цегляну трубу над черепичними дахами будинків попереду. З її верхівки височувалась смуга диму рудуватого і, розкосмачуючись у небі, тяглася ген аж за зелену верхівку гори.

Але минаємо заводські ворота і непроглядні бетонні стіни загорожі, ідемо далі. А, ось воно куди!

Розступилися невисокі будинки і перед нами відкрилася знайома ненависна табірна панорама. Висока стіна з колючого дроту в кілька рядів із заломленим усередину верхом. Залізні ворота з вартовими солдатами. А за сіттю-вишикувані наче під лінійку боками до вулиці кілька рядів сірих бараків.

До протилежної, східної сторони табору, підступає підніжжя об рослої лісом високої гори. А коли через неї заглядає сюди вранішнє сонце? Саме воно відповісти зараз на це питання не могло, бо небо над табором було затягнуте сивими мокрими хмарами.

Два охоронці розвели вбік важкі ворітні! нову партію транзитних пожильців з вулиці повели прямо на аппельпац. Суворі oчi високого есесівця. Йшлися від голови вишикуваної підковою колони до її хвоста.

Перекладач став переповідати небагатослівні різкі фрази коменданта. По табору без діда не ходити. Всюди додержуватись порядку, чистоти і дисципліни, після відбою в приміщеннях припиняти всякий рух і галас. За найменшу провину – суворе покарання.

… Ми з Петром у другому від воріт бараці. Нари тут також без ніякої постелі. Діє фашистська логіка: тимчасові нічліжники можуть переспати на голих дошках.

За табірним розпорядком настала пора обіду. Висипав на подвір’я і наш барак. Тут уже витяглась довжелезна черга. Голова її сягнула аж до центру табору; де біля великих казанів швидко орудували черпаками роздавачі супу. Неподалік збоку туди й, назад походжав високий довгов’язий гестаповець з нагайкою в руці. Зловісна фігура нагадала мені начальника брусилівської жандармерії Гофмана. Тільки той ходив у сіро-зеленому мундирі, а цей – у чорному. Предметом уваги есесівця була черга. Тільки-но найменше порушення – хижим поглядом і порухом руки з нагайкою в той бік здалеку присікає непорядок.
Поки ми крок за кроком просувалися до казанів, ще раз відчинилися табірні ворота. Дивна людська колона майже бігцем зашелестіла ногами по асфальту до площі. Справді – зашелестіла, бо хлопці і дівчата були взуті в личаки з полотняними обмотками до колін. Те взуття аж ніяк не гармонувало з погодою: з неба сіялася мжичка, асфальт ближчав від калюж.

Білоруси! – почулося в черзі.

Після короткого побачення з табірфюрером на аппельплаці білоруські бранці розбіглися по бараках. Але там не затримувались. Закріпивши торбами місце на нарах, зразу ж вискакували на двір і хутко поспішали до черги. Видно підганяв голод.

Видавали по черпаку супу і кусочку хліба.

У Пірмезенсі вперше знайомився з баландою. Правда, поки що не найгіршої модифікації. У «супі» крім брукви, попадала на зуб ще й терта на крупинки недоварена картопля з лушпайками.

Пообідавши, виходжу з барака на двір, щоб прополоскати десь казанка. Над табором сиро, похмуро. Ковзнув поглядом на силует гори. Її вершини не видно: злилася з туманною муттю. По схилах вверх просуваються ланцюжком між деревами і кущами якісь постаті. Сіріють між ними боками два ящики, ніби пливуть поволі вверх і вверх. 3ачим то відправилися люди по такій крутизні і в непогоду?

Тим часом черга за обідом набагато покоротшала. Уже й полоняна вервечка білорусів підійшла до казанів.

Видно, щось затримало в бараці того хлопчака в личаках, що так поспішає до черги. Але не зайняв місце скраю, а пішов до казанів. Мабуть, хтось тримав йому там місце.
Але не бачив бідолаха, що туди ж неквапно прямував і чорний фашист.

Хтось, очевидно, шепнув про небезпеку, бо хлопець оглянувся й застиг у переляці.

Тричі злетіла вгору й опустилася на білоруса нагайка. Вчетверте, як жезл регулювальника, вона простерлася з рукою в кінець черги.

Приклавши руку до голови, юнак побіг займати місце в хвості. Німець же, ніби нічого і не сталося, знову проходжувався з боку-вперед-назад”.

Тепер ще темнішими видались мені хмари над табором, наче ще нижче згустились вони над бараком, а та висока гора назавжди заступила нам, невільникам, і сонце, і весь білий світ.
Проминуло лишень з десяток хвилин після відбою. В бараці всі повкладалися спати, тільки подекуди на нарах ще впівголоса гомонять.

Несподівано:

-Руге! Аплес шлафен! (Тихо! Всім спати!)- і лункий виляск нагайкою по столу і крайніх нарах.

Це в барак несподівано заскочили два есесівці нагадати про дисципліну.

Мертва тиша враз облягла

Вранці до бараку завітав Гість. Середнього росту хлопець у латаних на колінах штанях, старенькому кашкетику, обвислому з пліч заношеному піджачку. Обличчя загострене, бліде, з синюватими западинами біля очей. Прочавкав дерев’яними підошвами від дверей до грубо збитого з дошок стола проти середнього ряду нар.

– Чи є хто з Черкащини?- запитав хилим голосом.

Помовчав, а тоді ніяково попросив:

-Може, в когось знайдеться сухарик?

У кого після довгої дороги лишилось щось із домашніх припасів, зашелепали сумками. У мене було ще кілька коржиків. Мати напекла в дорогу. Підсолоджені, подзьобані зверху виделкою для кращого випікання і прикраси. Тривні, в дорозі вони добре тамували голод і нагадували про рідну домівку. Приніс одного, поклав перед гостем на стіл. Назносили хлопці сухарів, соняшникового і гарбузового насіння, у когось ще зберігся кусочок сала, то й гостю виділив.

– Спасибі! – щиро дякував хлопець кожному поокремо.

Було помітно, що поневіряння, голод і недуга не позбавили його людської гідності і внутрішньої культури.

Звати мене Миколою, – сказав гість, стишивши на імені голос. – Це я для того, може, хтось хоче про що спитати. Новоприбулі завжди задають багато питань. І ми тоже не були винятком. Кожного з нас цікавила не тільки доля черкащанина, а в першу чергу – майбутнє наше. Що чекає попереду? Куди беруть на роботи? Як годують? Чи пускають за дріт? Чи не б’ються хазяї?

Це був сумний діалог між людиною, яка пройшла вже через каторгу і тими, в кого все ще попереду.

Наче й зараз звучить мені у вухах та сумна неквапна розповідь пригніченої горем людини, байдужої вже, здавалося, до всього на світі, навіть до власного життя, власних поневірянь.
Побаченого власноруч і почутого від побратимів по горю Миколі вистачило, щоб дати відповідь на всі запитання.

-Пірмезенс, -сказав хлопець,- табір розподільний. Звідси відправляють на фабрики, заводи, шахти і до бауерів. І скрізь на нашого брата дивляться, як на робочу худобу. Роби, роби й роби! Годують же так, що завжди ходиш голодним. Правда, казали хлопці, що у бауерів трохи краще щодо їжі. Одна справа поратися коло цементу, вугілля чи руди, а інша- коло зерна, картоплі, буряків, худоби. Завжди щось знайдеш, аби вкинути до рота.

У липні закинула й мене доля в Пірмезенс. Нашу групу відправили аж до Лотарингії. Там багато шахт. Взяли й мене під землю залізну руду добувати. Прикріпили удвох з товаришем до мінера-німця, який при допомозі вибухівки рве руду. А наше діло-вантажити її на вагонетки.

Дуже недобрий попався підривник. Весь час тільки й чули від нього: “Шнеллер! Шнеллер!(швидше!)”. А спробуй не виконати норму! Зразу повідомляє у табір, і там зменшували пайку хліба. Та якось би мучились, аби не спіткала інша біда…

Leave a Comment