ПРИГОДА НА СІНОПУНКТІ

Автор: ВАСИЛЬ ТКАЧЕНКО

Невигадані історії із пережитого

Трави в сорок другому році вродили гарно, бо по сприяло вологе поліття. Батиївські береги рясніли копицями. Сюди послав мене бригадир з вилами подавати Сашкові на віз сіно для відправки в рахунок податку для німецької влади.

Зі споду копиці відволожились, і я нагадав про це їздовому.

– Подавай!-відповів безпечно.-Хто там його буде мацати.

За товариськість, добру і приязну вдачу Кіщенка Олександра усі в колгоспі, молодші і старші, очно і позаочно, аж поки він не пішов з життя, називали просто Сашком. Був він у тридцятих роках одним із перших у Брусилові трактористів, а до старості пройшов чи не через усі колгоспні спеціальності – аж до бригадира.

Для мене Сашко став особливо близькою людиною після однієї події. У сьомому класі подав я заяву до комсомолу. Потрібні були дві рекомендації від членів ВЛКСМ з не менш як річним стажем. Одну дав мені старший піонервожатий, а працював ним тоді у восьмирічці Андрій Арсеньович Шамрай з Осівець.

Треба було напитати ще когось.

Почув, що Кіщенко Сашко в колгоспі – член комсомольської ячейки. Пішов до нього додому.
Хлопець, а був він тоді ще не жонатий, залюбки погодився.

Очевидно, бачив, що я не з тих, що байдики б’ють, щоліта під час канікул ходив з бабами в бригаді на різні роботи. Отож підписав Сашко анкету та ще й сам прийшов у школу на збори. Я ж не знав, що присутність рекомендуючого необов’язкова. Посидів Сашко на задній парті аж поки не прийняли мене в кандидати до комсомолу, і ніхто на нього не звернув найменшої уваги. Мені було аж стидно перед ним, що так спровокував його, одірвавши від діла…

Подаючи вилами сіно, згадав цей епізод і подумав: чи запам’ятав Саша ту комсомольську історію зі мною?

Наклали ми віз з горою, притиснули сіно рублем, усілися обоє зверху: Сашко попереду, а я у нього за спиною і поїхали Цегельнею до сінопункту. Перемовляємось про всяку всячину. Коли це повернувся Сашко до мене усміхненим лицем і запитав:

-А де, Вася, твій комсомольський білет?

Я розказав, як було. Коли німецькі обозники сипнули з вулиці по хатах шукати “млєко”, “яйка”, “шпек” та іншу поживу, я вийняв зі своєї скриньки квиток, загорнув у кусок клейонки і закопав під вишнею. Подумав, як настане час – викопаю.

– Правильно зробив, – схвалив мої дії Сашко. – Біс їх знає, цих німців, що у них на умі. Я ось іще до війни по роках вибув з комсомолу, а ти думаєш, не пригадали, коли тягли служити в поліцію. “До совєцької комсомолії побіг, певне, сам, без запрошення” – кричали в управі на мою відмову і грозили: -ми ще тобі пригадаємо!”

Сінопункт розміщувався зразу за Брусиловом по дорозі на Костовці, де зараз глиняний кар’єр. Там уже громадились кілька великих скирт.

Приймав сіно Василь Більшовик. Мало хто вже й знав, що його прізвище – Парфінчук.
Більшовиком чоловіка прозвали давно, в якомусь зв’язку з революцією, бо саме під час тих подій він оселився в Брусилові. Збудував хату в кінці нашої вулиці, недалеко від шосе.
Махнув Більшовик Сашкові рукою, щоб завертав до незавершеної скирти. Підійшов до воза, заглибив руку в сіно в однім місці, в другім і знизу вверх подивився на Сашка:

– Оденки брали? – і не дочекавшись відповіді, сам же й відповів:- Брали! Завертайте он туди поза скирти і досушуйте!

Довелося скидати сіно з воза та досушувати на на полі і розтрушувать під сонцем. Бо й справді ж: копиці я підбирав, до самої землі. Добре, що хоч гарно припікало сонце.
Скоро по верхах сіно аж погарячіло. Заспокоювало нас трохи те, що не ми одні марнуємо тут час. Неподалік махав вилами ще якийсь дядько з села.

Василь Більшовик підійшов до нас і ніби виправдовувався, бо ми з ним все ж таки з одної вулиці.

-Німецькі верблюди, – мав він на увазі важких ломових коней, яких немало погугоніло з обозами через село,- пожеруть любе наше сіно. Тільки не везіть мокрого. Бо як зогниє скирта, то німці і мене згноять.

А в тім, що ходить Більшовик по хиткій кладці, незабаром ми й переконались. Щойно ми перевернули сіно, як з дороги на пункт завернула бричка.

-Це з комендатури,- з тривогою сказав Сашко. – Хоча б до нас не заглянули.

Побачивши “гостей”, Василь поспішив до брички. Високий німець у військовому поважно зійшов на землю і став щось казати приймальнику через перекладача.

– Видно, помічник коменданта, бо високий і худіший за нього,- висловив Сашко догадку.

-Кажуть, що дуже злий. Про всяк випадок іди он туди до дороги. Я сам побуду коло сіна,
щоб не так впадати у вічі. Так я й зробив. Сів на обочинному підвищенні, як стороння людина, став поглядати, що діється на сінопункті. Усі троє підійшли до першої скирти. Василь смикнув з її боку жмуть сіна і простяг німцю В руки.

Через кілька метрів знову запустив руку в скирту. Потім підійшли до паралельної, ще не завершеної, на якій ворушилися скиртувальники. Тепер високий уже сам заглибив руку в сіно.

Витяг пучок, помацав та цим віхтем, а може, й рукою, Василя в лице -раз, і вдруге, втретє! Видно, що далі розмова була крута, бо німець підкріплював слова ще різкими жестами під самим носом у приймальника. Нащо Василь тільки догідливо кивав головою.

А тоді гуртом попрямували до сушильників. Підійшли до дядька в білій сорочці та солом’яному брилі. При наближені панства той аж виструнчився. Про що там говорилося, не було чути, лиш бачив кульмінаційну частину: німець махнув навідмаш рукою до дядькового обличчя, і воно хитнулося вправо, аж бриль злетів долі. Чоловік прикрив лице руками і відсахнувся.

Але фашист видав таки повторну порцію, погрозив колгоспнику пальцем і щось виговорював через перекладача. Тоді пішов до Сашка, який старанно орудував вилами. Василь на ходу щось пояснював.

Щойно бачена сцена повторилась, тільки з меншою нормою. Після двох “подарованих” ляпасів німець уже не читав нотацію, а різко повернувся і подався від Сашка до брички. Поштапірував Більшовика ще коло коней, всівся на сидіння, і бричка заторохтіла до села.

Потому Сашко говорив:.
“Спасибі Василю, що намагався виручити. Сказав німцю, що я приїхав перший раз, недосвідчений ще. А то могло б перепасти й більше”.

Підсохле сіно ми вдруге викидали на віз, підвезли до скирти і вдвох подали вилами скиртувальникам.

Усю дорогу мовчали, тільки Сашко частіше, ніж треба, стьобав коней по спинах, хоч ті й самі весело поспішали додому.

Коли проти своєї хвіртки я зіскочив з Сашко притримав коней.

-Тільки ти, Вася, нікому про це не розповідай,- попросив мене.- І я їм тепер нароблю! Я на знак згоди кивнув головою.

Трохи пізніше зрозумів я, чому Сашко не хотів, щоб люди взнали про ті ляпаси. Діло було не в стиду.

Одно, коли били за те, що не хотів стати запроданцем-поліцаєм, а друге – коли фашист позбиткувався нізащо. Адже колгоспник добросовісно виконував розпорядження прийомщика сіна. Побиття принизило його людську гідність, ставило чоловіка на рівень худобини. Не знаю, як Сашко здійснював свою погрозу “Я їм тепер нароблю”. Тільки сіно на пункт уже возив інший їздовий.

До війни в армію олександра не брали через якусь ваду в його здоров’ї. таких називали “білобілетниками”. Та після звільнення Брусилова пішов він на війну. І, видно, що воював з фашистами непогано, якщо з фронту прийшов з медаллю “За відвагу”.

До полудня небесна спека добралась і до води в бочці.

– Пора б уже привезти, холодної! – зверталися до завідуючого током Якова Ющенка розпашілі молотильники, що раз за разом бігали до бочки притамувати спрагу.

Той погукав Толіка Шаповаленка, що кіньми відтягав од молотарки солому до скирти.
-Запрягай у бочку Беру і поганяй до Лева по воду!

Хочу розповісти про Беру. Це була примітна в нашому колгоспі тварина. Її віку не знав ніхто. Не мала постійного їздового, то могло бути так, що кілька днів блукала по берегах і полях, або ж кілька днів підряд не вибувала з запрягу. Погоничі мінялися, а Бера, як це буває завжди при багатьох господарях, частіше залишалась голодною, ніж ситою, тільки добавлялося на її ребрах пасамаг від батогів.

Висока, худа, довгонога, з випуклими ребрами і колінами, з безнадією і байдужістю у великих очах – такою і зараз постає Бера в моїй уяві як узагальнений образ колективної власності. Знехтували нею й німці-фронтовики, які позабирали в колгоспі кращих коней взамін на своїх зношених.

В роботі на молотильному току Бера участі не брала. Її привели сюди про запас і пустили неспутану на стернище – знали, що далеко від людей коняка не піде. Привикла вже одержувати від них і добре, і погане. А тепер Бера потрюхикала між двома голоблями на Брусилів до Левової криниці. Та криниця з смачною водою, скільки я пам´ятаю, поїла і орачів, і сівачів, і жниварів. Частенько можна й зараз побачити, як перед дорогою на Осівці люди припадали вустами до її відра з джерельною водою.

Минула, може, година, і з-за скирти виринула на тік Бера з бочкою. Вгледівши її, люди вибухали реготом: у такт з розмашистою ходою Бера смішно вигойдувала то вліво, то вправо, головою, на якій виділялася грибом підв’язана погоничем дірява німецька солдатська каска. Та, що давно без діла валялася в придорожній канаві під селом.

А тепер Анатолій пустив її в діло.

Треба було бачити, як карикатурно виглядала в тій касці кобиляча голова з одвислою губою на високому кістлявому туловищі. Дуже вже підходила Бера під бридкий образ фашистського завойовника, що раніше склався в нашій уяві під впливом газетних карикатур. Не вистачало до каски тільки двох рожків.

Сміх не вгаcав. Барабан у молотарці закрутився вхолосту, бо зі скирти не поступали снопи. А побачивши, що водій виключив тракторний двигун і молотарка зупинилася.

Дехто з хлопців, а нас серед молотильників була чи не половина, облишив вила і став цілити в ту каску грудками. Звичайно ж, діставалося нещасній тварині й по тілу. І треба ж! Безмовній худобині додалось страждань ще й за ворожі гріхи.

– Ви що ж це робите, хлопці! – не втерпів на скирті Ігнат Тюрменко, літній хлібороб, що не пішов до армії через кульгаву ногу. – Це ж перед вами не фашист, а безневинна скотина! Перестаньте знущатися з коняки!

Слова поважного колгоспника припинили сміх і збиткування над конем. Беру випрягли з бочки, звільнили від каски, і вона повільно почвалала на стернище. Не розуміла бідолага, яку велику антифашистську роль тільки що зіграла перед колгоспниками.

А гітлерівську каску вагар Семен Коваленко з огидою пожбурив далеко в поле.

Ігната Тюрменка, який оцінив негалюзну коняку вище за фашиста, в сорок четвертому році все ж таки покликала важка війна на фронт. Ворожа куля під Вінницею обірвала життя хлібороба.

Leave a Comment