Древляни вдома й у діаспорі

Автор: ОЛЕКСІЙ ОПАНАСЮК
Джерело: журнал “Київ”, №11-12, 1996 рік

Ніби прогортаю ті, уже подаленілї дні, за яких ще не було їх у Брусилові. Василь Сташук до Житомира на семінар молодих літераторів приїздив із Великих Кліщів Народицького району, пригадую, секцією керував Михайло Клименко, гостями початківців були Борис Тен, Касян Гранат тодішні старійшини житомирського письменницького коша, вони й запримітили нового віршаря. Опісля довелося побувати в Народичах – діставатися тоді найкраще було, як у всяку поліську глушину, літаком (з родини “кукурузників” – трясло, ніби на підводі). Разом з Василем Фольварочним провідав Василя у районній газеті, посаду він мав якусь метушливо-роз´їзну, вміло гуртував навколо газети літературну поросль. На той час у народицькій районці вже друкувалися Василь Скуратівський (нині автор десятка популярних книг, серед яких “Берегиня”, “Посвіт”, “Свят Вечір” та ін.), Петро Федотюк (в його доробку помітні книги прози “Гуси з далекого берега”, “Сонце над барханами” та ін.) – тепер це широкознані українські письменники, новеліст Станіслав Ястремський, що лісникував у Новій Радчі, а ще Микола Атаманчук, Ніна Власенко, Микола Федоренко, Людмила Казьмирчук, тоді ж з´явилися літературні спроби Валентини Васьковець …

Вдруге про Василя нагадала сорока, що принесла на хвості звістку: у Малині народився літературний альманах “Поліська ластівка”, а його засновник і редактор – не хто інший, як Василь Сташук. Виявляється, підоспіло йому підвищення – з народицької газети “Жовтневі зорі” перекинули до малинського “Прапора Жовтня”, де обійняв посаду заступника редактора. Поважний і серйозний “Прапор Жовтня”, що робився, як і нині ще деякі районні та вищі “радянки”,- в основному для начальства, несподівано розширив радари чуттів, виштовхався в число весняно-розкутих часописів периферії. Знана річ, пора для “Ластівок”, цілоізграйки літературних випусків районки, з якої пішли у світ твори гумористів-газетярів Євгена Грищенка, Олександра Крохуна, Віктора Крисова, вчителя Антона Лісовського (недавно видрукував книгу поезій “Роздуми”, молодої поетки Лариси Кононученко та ще низки тих, хто трудиться денно і нощно, а поезії чи акварель прозову мережить у зміну третю або ж у вихідні.

Вихід альманаху – та ще й в райцентрі – тоді подія неабияка. Тож, з обов´язку бригадира житомирських письменників, щиро привітав з´яву незвичного видання. З власного досвіду знав, що зробити його – та ще й в люди вивести – дуже непросто. У шістдесяті роки, в час пам´ятної для мого покоління відлиги (другої, після непівської, за часів рідного радянського режиму) зрихтував (як додаток до житомирської райгазети, яку редагував) літературний зшиток “Льоноцвіт”, заручились авторитетами: привітанням Андрія Малишка, напутнім словом Бориса Тена, уже також знаного тоді Євгена Концевича, Назара Ботенка, Петра Москальчука, але «виклику на сукню не вдалося уникнути: хто дозволив і куди дивилася цензура? Василеві ж випало ще трудніше, його альманах уродився в роки сімдесяті, коли відлигою уже й не пахло. Схоже, мав сміливість, якщо не зухвалість! Чи впевненість, з якою належить кожному робити потрібну справу?

Ще одна пам´ятна зустріч – уже в пору, коли, спричинена розвалом чорнобильського реактора, на всій одній шостій суходолу намотувала оберти гласність, та така безбережна, що найбільш ідейні спохватилися: чер¬гова відлига або ж через неї розвал усієї червоної кошари на просторах од Вісли до Тихого океану? Настрій Василя, як і багатьох з нас, притлумле¬них чорнобильським букетом таблиці Менделєєва, не губив сподівань і енергії:
– Йду переселенським курсом! ..
-Куди?
– В Брусилів, редактором …
Я щиро привітав і уточнив:
– Чи газета, бува, не матиме назву типу ще якогось “Полум´я Жовтневого”?
– “Відродження”! Хіба не подобається?

Як на ті часи, назва смілива і, щодо моменту, багатообіцяюча. І символічна стосовно цього горбкуватого надрічного містечка – маленької цятки на карті України, але й не заштатного поселення історично прадавньої Києво-Волинської землі, ревно любленої її первопредками княжими й пізнішими воями, оборонцями землі, волі і віри. Кажуть, на місці Брусилова стояло місто, що зрідні Помпеї – але не спалене, не стерте із землі, а провалене в неї, в землю, разом з людьми, домівками, храмами, деревами. Ймень перших у нього ціла в´язка 3віздень, Здвиженськ, Воздвиженськ, Славів, Брестинець. Аж за литовсько-руських часів утвердився Брусилів … Бували тут посланці князів дбайливих і, як Андрій Боголюбський, грабливих, козаки Хмеля і гайдамаки Гонти, сам Тарас Шевченко приїздив, спинявся біля палат Чацьких, нащадок яких про освіту не забував. Ну, а трощили містечко не тільки татари й ляхи, а й московити, як згодом німці і знову ляхи, московити. Найбільші здвиги зроджені революціями, що сталися водночас одна в Петербурзі, друга в Києві, а зіткнулись обидві в герці аж тут, в прикиївських широтах.

До більшовизації, навіть за царату, в повітовому містечку, що впівшляху між Києвом і Житомиром, шанувалася руська книга Лаври і Кракова, не затухала русько-українська стихія з материнських пісень, бабусиних казок, вишитих рушників, мережаних усілякими узорами чумарок, свиток, дубленої кожушини, храмів, що єднали тутешні землі з небесами. В тридцяті роки в Брусилові знищили всі храми – кращі в околиці. З брусу, що зостався від Воскресенської і Вознесенської церков, збудували роб-сільклуб. Року 1937 Брусилів відчепили від Київщини і приписали до новоствореної Житомирської області зі статусом прикордонної. У війну тут чотири рази прокочувалися фронти. Чергова наруга: у 1961 році без гадань та вагань відібрали в Брусилова титул райцентру і передали до Коростишева, що на трасі Київ – Житомир.

– Ще вчорашній район, – сумував учитель Михайло Литвинчук, – з чиєїсь забаганки став “окупаційною зоною”.

Ніхто й нікого не питав. 3ачастили сюди номенклатурні “Волги”, “Побєди”, “Газики” – для замирення, а здебільшого на риболовлю, полювання, післязасідательські обіди та вечері. Вожді Коростишева радо підхвалювали і підтримували, як могли, нових холуїв та блюдолизів, а зле ставилися до терміну «окупзона». Тоді, аби не дрочити начальство, колишній район охрестили “застольною зоною”. Застіллям закінчився і несподіваний приїзд 1983 року (1978 року – прим. редактора) коростишівського “десанту” в складі голови райвиконкому, райвійськкома, секретаря райкому партії, начальника райміліції і взводу саперів з майором, до них приєдналися голови селищної ради і колгоспу, парторг колгоспу і начальник місцевої “Сільгосптехніки”. Сапери оточили костьол, аби його підірвати, міліціонери – ішли по ближніх хатах, аби виселити людей, радили позаклеювaли смужками паперу всі вікна. І майор дав, було, команду запустити вибухівку, як до нього продерлись двоє хлоп´ят:
– Дядьку, дядьку …
– Чого ще? Назад, шкети!
– Але ж, дядьку! – і ті замахали до неба руками.
– Що там?
– На костелі ж гніздо лелече! …
. Всі ахнули, а майор звів догори очі. І ще з більшим притиском гримнув:
– Гніздо – то є, але ж птахів у ньому немає?
– Дядьку, вже з тиждень, як лелеки залишили гніздо, по стовпах днюють і ночують. Погляньте! ..

Виходить, що лелеки загодя відчули біду … і віддалилися на кілометр … Але птахам не під силу було ту біду відвернути … Хлопчаки враз видерлися на дах костьолу, обережно знесли гніздо донизу.

І тоді вже сапери зробили своє діло. Бездоганно: велика кам´яна споруда підстрибнула вгору метрів на три-чотири і осіла купою битої цегли, каміння, пилюки … Було чути, як присутні потішалися: – Молодці, підривники! Жодна шибка в околиці не посипалася! Втім, над всім містечком німувала тиша. Згодом квапливим шкработінням відгукнулась бляха, по ній дерлися на водонапірну вежу, що на території “Сільгосптехніки”, хлопчаки, аби встановити там лелече гніздов´я. Трохи далі одхаркувалися, як од пилюки, мотори “Волг”, «Побєд”, “Газиків”, стихли аж на краю селища, де “дорогі і незабутні” гості по довгих трудах смачно заїдали.

Люд у Брусилові здавна грамотний – не втомлювалися слати, як колись прадіди, слізні прошенія до Москви, а більш крутіші – до Києва, як скарги, – скасувати “застольну зону” і повернути район. І у 1984 році, коли вже й надії вичерпувалися, Київ дав згоду на повернення містечку відібраного титулу. За літо й осінь збудували будинок під райком партії (нині в ньому райрада). Тепер щодня прислухалися до радіо: коли ж благословить Москва? Та мовчала. З часом з´ясувалося, що заковика неаби-яка – значення всесвітнього, не менше … Село Ставище, що мало б повернутися од Коростишівського району, – неподалік траси, на його полі збудовано перспективний бліндаж, на цьому місці нібито Л. І. Брежнєв одбивався од німців, що восени 1943 року хотіли одбити у червоних Київ.

– Ая-яй, це ж із зміною назви району люди блукатимуть і ще, чого доброго, не втраплять до легендарної бойової точки … – як джмелі, гули ветерани червоних бойовиськ, і їм ствердним хитанням голів вторило начальство. Можливо, й такі листи пішли …

Так чи не так було насправді, але й метрополія, що сльозам ніколи не вірила, епістолярного допливу з Брусилова не спинила. Про несправедливість, що затягувалася, писали й телеграфували ще затятіше, до самої Москви, як до центропупія кошари, й ходаки подалися. І білокам´яна пообіцяла. Та підоспів Чорнобиль – казна спустіла, тепер і для нового начальства, хай і невеликого району, ні з чого нашкребти. Тоді й зродився задум: переселити жителів Народицького району, що постраждав найбільше, під Брусилів, звідки чимало люду повиїжджало, підживити людність таких сіл, як Любарка, Старе і Нове Шарне, Довгий Ліс, Межиліска, навіть містечковий Базар, ці тутешні Крути, де могили 359 воїнів-повстанців, учасників друтого зимового (в 1921 році) походу на Україну, які прагли вигнати окупанта, та були полонені котовцями і замордовані. Невдовзі Київ вкотре підтвердив відновлення району з центром у Брусилові. До цього факту Москва й миті радості чи печалі не зронила: підвладній їй радянській системі залишилося три чисниці.

На цю пору й припало Василеві Сташуку оте чергове (уже переселенське) підвищення – редакторство у Брусилові. Житла не дали – готель, як для хутора. На вихідні – до хат, в яких залишились сім´ї. Виручила редакційних працівників Дубрівка. У неперспективному селі пустував дитсадочок, віддали його їм під офіс і під гуртожиток – у центрі села, над ставочком, жили в дружбі, а якщо більшим гуртом з´їжджались з відряджень, то і в теплі.

Саме тієї пори повернувся зі спецсховів до Брусилова його великий син Іван Огієнко – вчений-мовознавець, поет, прозаїк, драматург, перекладач, педагог, історик, міністр освіти УНР, православний митрополит, який чи не останній, як головноуповноважений державець, залишив 1920 року Кам´янець-Подільський, що опинився в чотирикутнику смерті, оточений денікінцями, більшовиками, поляками, рятував урядові структури, військо, наукові, освітні і мистецькі установи, вивіз за Збруч в еміграцію. 3 1918 року не був у Брусилові, де народився. Спочив 1972 року на 91 році життя в Канаді, там і прах його. І оце з відновленням державності України повертався до неї, до рідного Брусилова на Здвижі – духом, словом зі спецсховів, з тієї ж діаспори.

Це була подія! Відкриття меморіальної стели біля обійстя, де народився великий брусилівчанин, літературно¬мистецький вечір на його пошану – такого здвигу люду ще не було в Брусилові, хоч він і не такі бачив натовпи, як-от біженськї в революцію та війну чи переселенські валки в післячорнобильські дні. У вшануванні великого земляка взяли участь і старожили-брусилівчани, і нові переселенці.

Вшанували купно, хоч думки були й різні. Корінні жителі, здебільше з номенклатури (районної до ліквідації району і нової, що зайняла керівні крісла недавно, і дехто із селищного депутатства) бурчали: чи треба називати вулицю ім´ям людини, що подалася за границі й океани?. І як же тепер з ними, хто його забороняв, ганьбив, арештовував за родичання і навіть за листування з ним?

Всім нам, хто із дня вчорашнього, нині непросто: не одшкребешся од системи абсурду, як не старайся. Але давати собі раду тепер, коли ніхто не силує чинити проти власної волі, треба самотужки. Поверненню до Брусилова Івана Огієнка щиро зраділи прості люди, а переселенці, можна сказати, нарівні із родичами, яких немало. Це ж бо цілий родовід, як сказав правнук професора Григорій Огородник: “Усі коліна Огієнкові – освітянські, усі на освіту і зараз моляться”. Чому переселенці не чужі Огієнковим родичам? Щирістю засвітився Олександр Підручний, переселенець до Лисівки Попільнянськоі, на автостанції чекав у Брусилові рейсового автобуса до Народич або якусь попутну автомашину:

– Ми живемо в Брусилові хто рік, хто два. На вихідні, на святки обов´язково спішимо додому, до сіл у зону, де людей немає, де справді шкребе в горлі, кашель якийсь нападає, а солов´ї теж справді хрипнуть від радіації … Не побуваємо місяць-два дома, нам стає важче тут, у вас, повірте, ми тут як у діаспорі … Нашій, внутрішній, рідній, але діаспорі. А він же, ваш професор, пробув у діаспорах 52 роки, на чужині звікував.

…Гінко стелить ся з Києва мимо Коростеня на Варшаву автотраса, що з´явилася тут не так давно, підпрягшись на якийсь відтинок паралельно до тої, що з минулого століття день і ніч посопує через Житомир, Рівне, Сож до Берести …

Перетинаються перехрестя на Овруч, колишній Вручій, на Радомишль – знаний колись як Мик-гoрод, на Базар, ці наші другі Крути, і Народичі, де села в чорнобильських дротах, миготять мости та місточки річок Тетерева, Вздвижі, Ірші, – назви зраджують не лише мислі по древу, а й навертають до конкретної історії, нагадуючи нинішнім поколінням про їх прадревлян, наших староруських предків; і про заброди сюди з поборами князя Ігоря, страшну страту його між березами, його мстиву дружину Ольгу і, зрозуміло, князів менших, місцевих, – Мала, Чопа, знаних тут широко, гордих і твердих в діях, вчинках, довірливих у стосунках з іншими. То на честь княжих осіб – Ігореве урочище, Ольжина купальня, поселення Чоповичі, Малин – печаль історії тут бачимо на самій природі. Князь Мал, як той Еней, уславився ще за свого парубкування, підбивав клинці до самої княгині Ольги, а закінчив своє залицяння тим, що став її полоненим, а його дочка Малуша – рабинею. Наша давня українська історія. Звідси, з прадревлянщини, кажуть, вийшов наш народ.

Згадується поезія, майже тутешня:
Великий, староруськuй ще Господь
Провадив українську його лодь –
І твердла, і росла його потуга.

Оце, як писав Улас Самчук, “3апілля Волині і Передпілля Києва”. Це – ним же мовлене – заглушшя нетрів, незліченних боліт, Де навіть час “змикає свої повіки” і де люди, як згадував Олекса Стефанович, що вчився в житомирській гімназії, бував у лісових селах, не завжди зізнавалися, в яку епоху жили і до якого народу належали. А на запитання: хто ви, українці ви? – відповідали у такий спосіб: «Ми, паночку, тутешні! … ». – І лише на якімсь часі ці поліщуки, перекинувшись словом-другим і довірившись, стверджували: вкраїнці ми, всі, хто тут живе в Україні, то українці, бо нас багато, а Вкраїна для всіх одна.

І в цих словах нуртувалася правда часу і народу, як захист від занапащення. А те, що тутешні не спішили у взаєминах, то мали на те рацію: їх не раз страхали всілякі зайди, заброди. То й правді їхній віриш: всі, хто живе у Англії – англійці, у Франції – французи, у Туреччині – турки, в Україні – українці. Всі, до якої б нації не належали.

Живуть тут українці, росіяни, поляки, євреї, чехи, як колись – сто чи двісті років тому. Після розвалу чорнобильського реактора, ЧАЕС ім. В.Леніна, а вслід і радянської імперії, що підпиралася накинутою нам прапорно-кулеметною ідеологією “совокуплення”, живуть і онинішнюються од роду і народу, хоч і не без партій та демагогій, які також обновлюються і тільки множать облуду.

Літературно-мистецька студія “Древляни” в Коростені – одне з молодих об´єднань в зросійщеному до останнього коліна Коростені, колишній Іскоростені. Студію очолив Віктор Васильчук, торік прийнятий до Спілки письменників, з її вихованців – прозаїк Валерій Нечипоренко, нещодавно вийшла його сьома книга прози “Вечірня прогулянка на старому велосипеді”, куди увійшли повісті, роман, оповідання; новеліст Василь Головецький, російська поетеса Галина Цепкова, чия третя книга нині на виробництві. Місто Коростень стає і літературним, і видавничим, тут виходить газета “Коростень літературний”, торік на світ з´явилося півдюжини книг місцевих авторів, молоді митці хочуть започаткувати літературно-мистецьке свято.

Наймолодша в Брусилові поетеса – “діаспорка” Лариса Кононученко – народилася в Чоповичах, що між Коростенем і Малином, з нею завжди “світ”, котрий вивеснювався перед вікнами хати. Вулиця була крайньою в селі. А далі – поля, ліси, річка Ірша. “Як заспіває Мазурка на обжинки, то в іншому кінці села чути”, – говорили про мою бабусю люди. Стежка до неї через жито. Це моя перша дорога в життя. Цій стежині мій вірш перший”.

Весна 1986 року для Лариси випускна, відразу вступила на філологічний факультет Житомирського педінституту, на другому курсі вискочила заміж, довелось перевестися на заочний відділ, пішла працювати в брусилівську газету “Відродження”, народився синок Романко – таке гарне малятко, а вже чорнобилятко! Перша материнська радість видовжилася в безсонну боротьбу-муку за життя дитини. Де з Романком не побувала вже! Її заспокоюють, кажуть, що належать пільги … А вона, мати, сотні разів запитує у себе: “За що така доля?”.

Перед тим, як читати вірша на “Романівській весні”, що проходила в отчому селі Максима Рильського, сказала:
– Несправедливо, що за гріхи одних відповідають інші, але коли за гріхи дорослих покарані діти, то трагедія. І сьогодні вона має ім´я Чорнобиль. Я ніколи і нікому не бажаю болю, котрий живе в мені, але якби тим, хто так чи інакше готував Чорнобиль, бодай приснилася рідна дитина в колясці інваліда, котра плаче і кличе гратися дітей, на світі менше було б АЕС, отрути …

Куди тільки не закидала доля Валентину Васьковець: народилася в Сарновичах під Коростенем, школу починала в Гуті-Ксаверівській, потім три роки жила в Казахстані, звідти повернулася на Полісся, до Любарки, тут закінчила вісім класів, а десятирічку – в Народичах, педінститут – в Нiжині, до цього ще працювала дояркою, піонервожатою, завідувала сільським клубом. Відтепера вчителювала в Любарці, ростила донечку, завели з чоловіком свою господарку, почали будувати хату, лелека приніс синочка. Звідси їздила як поетка до 3вягеля на “Лесині джерела” і до Києва як член Української Ради Миру на конференції та форуми.

Тільки б жити! Та чорнобильські круки утнули квітень 1986 року … 3ачастили до України урядовці з метрополії, атомники, очолені Александровим … “А в чиїй же завис петлі його колега академік Легасов?!” – сушили голови не тільки поети. У 1987 році захворіли діти, майже рік по лікарнях … Потім сказали, що треба виселятися … І от з 1991 року – в селі Осівцях Брусилівського району, що мають стати рідними. “Так себе й настроїла. І от нові люди, нові проблеми, нова робота: призначили директором нової школи. Відчула, що знову можу жити.
Вірші пишу давно, ще з шкільних років. Проте ніколи не думала, що буду друкуватися. Писала, бо не могла інакше.

“Вірші мої – то сльози душі.
Виплачу їх – стане легше … “

Доля звела їх у Брусилові – “одному з перехресть чорнобильської діаспори”. Василь Сташук* редагує “Відродження”, газета має Почесну грамоту Української Ради Миру за підписом її голови Олеся Гончара, очолив місцевий осередок Всеукраїнського товариства Івана Огієнка, а ще, як невтомний збирач духу і віри молодих, ініціював створення літературно-мистецького об´єднання “Посвіт”, що зібрав авторів і традиції кількох районів – Народич, Овруча, Малина і, зрозуміло, Брусилова, де літстудіями керували в свій час письменник Олекса Гай-Головко (зараз мешкає у Канаді), вчителі Михайло Литвинчук, Любов Порицька, Ольга Калашник, звідси пішли в літературу Валентин Ціпко, Григорій Столярчук – нині члени СПУ (Спілка письменників України). На зібрання “Посвіту” приїздили високий гість, тепер киянин, редактор журналу “Берегиня”, уже згадуваний Василь Скуратівський, редактор газети “Молодь України” Володимир Боденчук, члени обласного літоб´єднання ім. Бориса Тена Тетяна Пишнюк (автор книги поезій “Поволі вмирає ніч”), Юрій Радчук (книга гуморесок “Мед і дрова”), Сергій Юхимчук (книга поезій “Фламінго”), разом з головою об´єднання Валентином Грабовським побували в Привороттях, зустрілися з переселенцями.

“Посвіт” об´єднав значні літературні інтереси краю на Здвижі, водночас він і явище, чи ж, як колись сказали б, огнище рідної культури, насправді ж – її вогник, її лучина, або ж посвіт. На цей світлячок ідуть ті, хто живе словом, йдуть і ті, що зі своїми житейськими думами, болями пооббивали не один десяток порогів, йдуть на вогник і літературний, і чорнобильський, і переселенський.

Поділив нашу область Чорнобиль навпіл: північні лісові райони обсипав стронцієм, цезієм, та де й з них мають прийняти південні, лісостепові. Чимало їх приютили Житомир, Бердичів, але центром переселенців є Брусилів: тут наради, всілякі планьорки, вже побували президенти і прем´єри, сюди триває переселення не просто сімей, а цілих сіл, містечок. Як ставляться місцеві люди до приїжджих? Як на зараз, то не всі приязно. Їдуть, мовляв, на готовеньке: дім на шість вікон, веранда, погріб, авто до гаража вкотили … Мовби пружини старого матраса, випирає з людей наше вчорашнє, “совіцьке”: сам не маю, то хай не буде і в сусіда! Милосердніше, спогадують тепер, зустрічали перших прибульців, тих, що жили – обживалися, кому як випадало. Давали їм хто рушника, хто ковдру, кочергу до печі – будьте, як дома! Коли ті переїхали в новозбудоване, то провідували, як родичів, ділилися насінням для грядки, курчатками для власного господарства.

Незабутня наша радосте: позичити сірника, поділитися й подушкою! І незгойна шарпанина серця, коли йдеться про щось більше, вартісніше. Якого шереху наробило оголошення: “Міняю коня і лоша (кобилка) на автомобіля. Дзвонити … “. 70 літ не дозволялося мати коня, а оцей поліщук якось умудрився – ще й з лошатком…

Люди, нагло зірвані з обжитої землі, Почуваються і ведуться по-різному, що цікаво, з-поміж них майже немає бідних, ледачих. Є не тільки з кіньми, а й з сінокосарками, тракторцями. В господарстві – кури, качки, кролі і, звичайно, свиней кілька. Побутує думка, що сало має ферменти античорнобильські – і генно, і калорійно, екологічно, як надійний родовий спадок. Дуже люблять землю і, не секрет, важко призвичаюються до нової, до лану широкого, до незнаного грунту: там легенький, з пісочком, а тут буває і масний, де глинистий, де чорний в грудомахах …

Однак самі новосели також поділилися: ті, що прижилися на нових обійстях, як правило, молоді, а ті, що краще почуваються там, де жили раніше, – люди в літах, вертають назад, до рідних стріх, і там жиють все літо або ж цілорічно – то самосели, за якими ганяється міліція. Це здебільше люди до чи після сімдесяти, живуть по 10 – 20 осіб у селі, по кутках. Нaвіть відновили ветеранські структури – не ремствують, що нема автобусів, справжні самоходи, а сама радіація їм, звісно, до якогось місця … Хліб їм підвозять дещо молодші, ті, що мешкають тиждень в діаспорі, а тиждень домують в приреакторній зоні – то, як Пилип Рудик, вахтовики, зв´язкові зони і діаспори, кому, як розповідає він:
– Дали хатки непогані, схожі на хороми. І з цегли непоганої, жаль тільки, що сирої, стіни мокрі, а з цього вологість, цвіль, грибок клятий. А в мене ж була хата, хай і непоказна, а з дерева доброго, обшита тесом, пофарбована, й досі не обсипалася фарба, бо хата суха.

Їх, древлян, вчула Ліна Костенко: “втратили свою малу батьківщину, їх пронизало горе, і тому вона їм тепер така дорога”. Колись з родиною приїздила сюди по гриби, тепер також наїжджає – хоч не можна ходити до лісу теперішнього, не радять збирати грибів, ягід, мити їх водою з копанок, річок тутешніх, краще не приносити й хмизу з чагарів. Атомний вік опустив бетонні повіки.
Коло окреслив навколо себе страшне.
Чому Звізда Полин упала в нашіі ріки?!
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?

Пустіє край, де одвічні глиці і піщаниці, де збереглись бори несходимі, де “неторкана чеснота, правда, працьовитість, як найпотаємніше, що вміло себе зберігати аж до наших днів сущих”, прабатьківська культура з переселенцями як її носіями, тільки в пам´яті: шмат неторканої Руси, вціліла у віхолах часу хата з кругляка, рештки козацьких церков, ткацькі верстати на дванадцяти поножах, жорна дерев’яні … Цей край чи ненайдовше не торкалася цивілізація, жили тут натуральним господарством, криваво й болісно втокмачувалася колективізація – тут найпізніше з´явилися колгоспи і радгоспи, у хатах тих, кого принукували до усуспільнення прислані з пролетарських центрів комісари, нерідко на покуттях натикалися якщо не на портрет царя Миколи II, то на образ гетьмана Івана Мазепи. Ще у сімдесятих роках в Копищі, Ришавці, Замисловичах господарювали волами, люди йшли на поле чи луки в традиційних по столах, а хліб, як у Копищі, Хочині, й досі печуть самодержавно, подібного не стрінеш ні в сусідньому селі, ні в дальшому околі.

Не щерблено горем їхньої доброти, їхньої душі, це також правда, а от доза історичної свідомості на загал невелика. Радянізація та комунізація добряче “подбали, аби вона була мінімальною”. Тепер пізнаємо Україну через болючу втрату погубленої древлянської землі. Одірвані од рідних місць, люди боялися не так радіації, як аби не опинитися на роздоріжжі, а ще – вони, як ті спецпоселенці, чи будуть десь і комусь милі та потрібні …

Є й такі, що не спішать, їм розлучатися з радіацією невигідно – відберуть “гробові”, підвищену пенсію, інші пільги … Легше зриваються з рід¬них обійсть молоді, хоч трудніше і довше шукають роботу – деяким доводиться їздити із сіл у Брусилів, Коростишів, а то й у Київ, чимало кинулися у спритний “гендель”: скуповують тут продукти харчування, везуть до Смоленської чи Псковської областей, а там спродують вмить і оптом. Інші здали свої квартири у Києві, Запоріжжі, Житомирі за валюту, а самі вертають назад, у зону, йдуть у ті ж самосели …

Той же Олександр Підручний, колишній голова колгоспу, а нині пенсіонер-переселенець, каже:
– Ні, не пустує сторона наша! Повертаєшся не просто додому, а на десятиліття назад. Зустрічаєш рідні і незмивні гасла з серпами і молотками, от що уже справно і надовго робили. Заскочиш до колишнього клубу, а в ньому весь іконостас Політбюро на стіні! Це ж треба! .. ні миші, ні радіація не сточили.

З часу катастрофи ніхто не згадує, що ЧАЕС носила ім´я Леніна, соромливо упускають. Ніхто не чіпає й не переставляє погруддя Леніна стоїть у селі чи містечку. Ніхто не чіпає, як було спробували у Коростені, ніякої наруги – як рудименту учорашнього. Причорнобильські райони – це зanовідна земля так бажаного світлого майбутнього, якого ми так прагли, земля зі своїми межами, кордонами, тепер прикордонною (причорнобильською ) міліцією. Але самоселам ніякі кордони не страшні. Лиш потепліє, так і з´являються вони, аборигени атомних прерій, а слід за ними й новітні структури – комерційні магазини – автолавочки, лавки.

Стосунки й самі тертя між людьми зони й діаспори, звісно, ніхто не драматизує. Навпаки, підкреслюють, що не скоєно жодного злочину в зоні, хоч почуєш й таке: все, що можна було, скоїли раніше. Колись люди заїздили по яблука вантажівками, а торік жодної не бачили: ті не вродили. До хат інтерес спав,- але зріс до могильників – почали розтягувати бензовози, розбирати тягачі. Незабутню систему дефіцитів, зокрема, й доброти, на п’ятому році переселення підтримують дві бездефіцитні речі в “діаспорі” – це горілка і давня, терта в бувальцях, одленінізована на всіх рівнях бюрократія, сиріч та ж незрушна, тільки не раз тасована за останні десять¬п’ятнадцять років номенклатура, що нині молитвами соціальної захищеності стрічає схід сонця і проводжає його. На біді Чорнобиля й далі творять кар´єри всілякі захисники, радчі, плескачі язиками. Не тільки жите¬лям, а й керівному корпусу не вельми радо бачити майже щодня, як переселенцям в першу чергу підвозять газ, відпускають їм холодильники, пилососи, шифер, а в тутешніх, що з віку тут, хати валяться, дошки ніде купити, не кажучи вже про черги, аби в сусіднє село поїхати, виняткову бідність аптек, лікарень, амбулаторій. Люди поділені на перший і другий сорти. Поділилися і віруючі: народичани хочуть збудувати свою церкву, залишену в радіації, брусилівчани – відродити свою, Святовоскресенську, ту, в якій хлопчиком розливав воду хрещення і згодом описав цей храм на весь світ Іван Огієнко, митрополит Іларіон, а більшовики все те поруйнували. В давнину Брусилів славився своїми храмами, про це свідчать ікони, біблія, євангелія, збережені до наших днів, фото іконостасів, про них захоплено розповідала мені Олена Кирилюк, касир місцевої церкви УПЦ КП, що ютиться в хатинці на Тихих Вербах.

…Уже в незалежні часи ми доходимо тями, що таке отой квітень 1986 року, що таке спокій і лад у домі, селі, краї, що таке самим собі давати раду, розуміти тих, хто хворіє чи од радіації, чи од туги за батьківськими домівками та садочками, котрих не вивезеш із “зони”. Крім офіційних “зон”, як вважають багато хто, людям небезпечно мешкати ще у сотнях забруднених сіл. Молодій Україні зараз трудно, її чорнобильській зоні й діаспорі – кожному, неймовірно тяжко зараз тим, хто ступає перший-другий крок в літературі. Три поети, яких об´єднав “Посвіт” у книзі “Глицю”, вірші за своїми талантами й характерами, за манерами й уподобаннями творення, ліплення художніх образів, збирають непророслі чи забуті зернини свого краю, ще – зі свого власного, одверто не лукавого життя, з буття всілякого. І їх єднає любов до слова, до землі, на якій жили, до держави, учасниками відродження якої судилося бути, їхні спільні не тільки болі, а й радощі та певнощі, – таких небагато у цей долествердний час, але вони є. І не тільки тому, що поліщуки – люд добродійний та терплячий. У святому ж письмі мовиться: «Роблячи добро, хай не впадемо у тугу, бо у свій час пожнемо, якщо не ослабнемо”.

Leave a Comment