ДУШІ ГОЛОСИ ПЕРЕЛИТІ В СЛОВА

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Людмила Ромен. –  Арані : трилогія : Межимісяччя : філософсько-лірична драма : книга третя. Роменлети  (тріолети) / Суми :   видавничо-виробниче  підприємство  «Мрія-1»,  2020. – 180 с.

Іноді можна почути думку, що про поезія мають говорити твори, а не назва книги, де вони вміщені. Але це твердження не витримує критики. Якщо написане справді є вартим уваги, то літерат, який поважає свої літеросплетіння, сам не хоче банального найменування. (Вимога елементарної логіки, яку не хочуть розуміти відстоювачі хибної думки).

Міг би і далі теоретизувати з цього приводу, метаючи громи і блискавки на алогічне. Але навіщо? Волію ще раз зором та свідомістю вглибитися в «Межимісяччя» Людмили Ромен, книги, яка привабила незвичайністю у заголовку. І почну, безперечно, з того, що авторка розуміє під цією словосполукою: «Межимісяччя… Три безмісячні дні… А для мене – це відстань у цілих 12 років!.. 4385 днів!.. Ці   д н і  треба було проживати, осмислювати, переболіти…» А ще – щемливі рядки про Місяць, як про небесне світило: «На дереві Ночі з’явивсь срібний кіготь – зійшов Молодик», «Налив Місяць мені під вікном світла амфору», «І Місяць ліврею стару розвісив на яблуню голу…», «Наметалась між Місяців-ком»… (Гарнота, яка зобов’язує?)

Словотвір з неологічним присмаком, як бачимо, постає у назві обґрунтовано. Зрештою, поетка вже має досвід використання незвичайностей у найменнях. Візьмемо хоча б її «Злюби» та «Зимницю». Але за цим, особистісним «примагніченням» – багатолітній досвід вітчизняної літератури. Підтверджують це «Сологолос» Василя Рябого, «Співаниця» Миколи Тимчака, «Посвітається» Павла Гірника… (Про це писав у передслові до «Зимниці» Людмили Ромен). Додам сюди такі привабливі назви, як «Серцекрик» Ніни Виноградської, «Тисячоока хвиля» Анатолія Шкляра, «Всеобрії» Лесі Шмигельської… (Те, що уродженка Сумщини сміливо пірнає у ріку традиції і виносить на берег сприймання неординарності, приваблює).

Тимпаче, що вона – не лише найменувальна блискітка. Гарних слівцяток вистачає і у текстах. Накрапи неологічності мають «листожар», «зоретисячооко», «весняноквіття», «золоторожденний». А такі буквотвори як «квіття», «погіддя», «вогневій», (на мою думку, звісно) належить до рідковживаностей. Тішить, що органічною складовою  написаного стали «кріс», «визол», «позір», які відносять до діалектизмів. До речі, поетка завше пояснює їх. Таким чином стають зрозумілими «стерх», «сабза», «кластер», які іноді надибую у віршах.

Із наголосу на незвичайності слововиявів почав невипадково. Адже саме вони чи не найбільше зацікавлюють у книзі. Бо вражальність поезоритмів без них неможлива. Як, між іншим, й без деяких інших елементів цього явища. Адже думаю також про тропи, кольорові екстраполяції, згадки про «населення» видання, афористичність мислення та  припадання до фразеологічної джерельниці, різноформ’я. Варто, либонь, не залишити поза увагою богошукальницькі мотиви та культурологічні аспекти. (Правда, тут є один нюанс. Якщо останні два моменти приходять у наше сприймання з помежів’я темарійності та вражальності, то інші прямолобно говорять про своє походження).

Серед них чи не найпомітнішими є літературні тропи: порівняння, метафори та епітети. Чи не кожна з них має у собі різновиди. Й цим вони є дуже цікавими. Візьмемо, приміром, порівняння, серед яких говорять про мовні засоби цього ґатунку зі сполучниками, без них і з поєднанням обох складових цього плану. Серед поєднувальностей існують «як», «мов», «наче», «ніби»: «Цвіт яблунь у садку – мов із вершками кава», «Стебла рук моїх ростуть, як звук рояльний», «ти – наче липку – на лико», «до тебе витікаю, мов ріка», «крапотить в Світ душа, наче  біла свіча». Ці чарівності доповнюють порівняння без сполучників: «осінь тягне мене – павутинку тонку», «в алеях – подіумах осені», «моє серце – свічарник», «дерева – струни голосні», «Гарячі краплі Сонечка – купавки на ріці», «А берег твій – одірваний зоставсь рукав». Але порівнювальність у цих двох різновидах, напевно, не була б такою цікавою без тропу з їх переплетінням: «Збираєм вогкі дні – як хмиз туману», «крапка – як ніч», «вже кров – як вино», «Ріжуть спогади – світло від лампи, як ніж».

Ніхто, очевидно, не заперечуватиме чарівності порівнянь, бо в більшості випадків є такими і без контекстів. Як, зрештою, і метафори, якими послуговується поетка: «Малює вітер осінь віхтями тополь», «Вчорашніх снів крихти додзьобує мурал», «А дощик ходить на пуантах», «Допиваю день свій, як пакетик іван-чаю», «Ти стеблом тугим вростав в мені», «Вірш гарячий переливсь, мов закипілий чайник». Неозброєним оком можна помітити, що авторка часто-густо поєднує експлуатацію цього виражального засобу з порівнянням чи епітетом. А ще ж постає перед нами і неодновимірність різновиду через сув’язь різних методів. Тому й не бачу необхідності в деталізації.

А от питання про епітети віршів Людмили Ромен спробую по-своєму класифікувати. Спершу поведу мову про епітети, до яких звикла наша уява: «холодні роси», «Дерево життя», «туги камінь», «пісня журавлина», «лагідний туман», «закони Всесвіту». Не заперечуватиму, зрозуміло, що нерідко від таких словосполук повіває банальністю. Але не спішив би зайняти позиціонування від таких висловів. І впершу чергу через те, що є присутність між ними небанальностей на  кшталт: «веретено дощу», «сопілка містики», «шелюга страхів», «свічкарка-ніч», «дерева моїх буднів», «увертюра гроз». А образ «князівство проліскове» нагадав про «князівство трав» Петра Засенка (його книгу з такою назвою в тоталітарні часи було репресовано). Але це не єдина аналогія. У вірші «Настала ніч – Мара» натрапив на образ «вуста трав» і з денця пам’яті сплив Волт Вітмен з «листям трави».

Важливою складовою виражальності є теж кольорові екстраполяції: «В цих дощах сірих на глибині неоліту», «Ніч кусаю, наче чорний хліб», «З пелени дня розкотились каштанчики карі», «і Сонце – ниттю золотою», «ранок – світлолиций», «квіти – барвами спідничок». Гарні промовляння про барвистість. Але й інші висловлювання такого штибу роблять вірші чарівнішими: «годинника стрілка на карті зеленій», «ця душа, що ти зрадив, як біла свіча», «хай його очі будуть  сині», «усміхається квіткам рожевим», «дозріло серце в квітку пломінку».

Вдумуюся у ці рядки і все частіше думаю, що поряд з ними на свідомість читача впливають поєднуваність барв і їхня відсутність. Хіба останнього не видно у строфах: «усміхалась жовтолисто днина», «метнув на плечі вітер Сонця теплу зливу». Чи, може, не видно переливу барв, коли читаєш: «Я – білими, ти – чорними ходив», «Відбілися, відболися, чорний льон», «дзеркала снігів – чорним крепом».

Та образні малюнки створюють не тільки вони. Бо таку ж функцію взяли на себе й згадки про «населення» книги, до якого літературознавці зараховують дерева, квіти, птахів і звірів, небесних світил і зірок. Цитат, які говорили б про це, і справді є багато: «берези напоять весняними винами», «айстри й чорнобривці створюють канву», «Чернець… Темні ночі. Десь виє вовчиця». Цей ряд образності варто продовжити: «журавлів ключі відкрили Вирій», «усілися зорі на неба вечірнього п’яльцях», «Плачуть рими на бересті літніх ночей»,  «Дощ обдощив. І Сонце п’є смачний напій». Та не менший вплив на читацьке сприймання спричиняє і поєднання «населення»: «А в домі – Сонце квітне і герань», «Вже серце – ластівкою, і душа  – розквітла вишня», «Малі качатка хлепчуть ряску. Сонця тепла днина», «Спустилось сонце селехом на хвилі», «Віхтем березовим Сонце пробудиться з сепій снів». (Думаю, що кожне з таких висловлювань створює певний образ для уяви).

Своєрідні малюнки створює і  фразеологічний ряд. Серед стійких ідіом в огранені сучасного мислення: «а посковзнулись, мов на кризі», «вінок терновий скинула». А пам’ятаєте поговірку, за якою «краще синиця в руці, ніж журавель у небі»? У Людмили Ромен цей вислів знаходить свою інтерпретацію: «Зник мрії журавель. Синицю – десь пожбурив вітер…». А від вмілого використання фразеологізмів пролягає шлях до творення свого крилатого слівця: «Не просто з сумом розмовляти, чай п’ючи…», «Хто вміє любить – воскреситься Любов’ю», «Хто осені не знав, той не втрачав і листя». (Хоча останній афоризм порушує ще одну проблему. Його уперше почув кілька років тому, коли читав «Чорнобривці на снігу» Людмили Ромен, на яку вмістив рецензію у своїй книзі «Наближення». Повторення пройденого? Може так здатися. Але… Наклади нинішніх видань є мізерними. Та й хто сказав, що автор не має права повторювати улюблені рядки? А процитоване належить саме до таких). 

Але не тільки цей нюанс привертає увагу. Для поетичних книг є більше популярними сонети, верлібри чи катрени. А книгу сумчанки склали ронделі

???  (там їх 3 всього)

 і тріолети. Останні переважають, що не є надто поширеними у сучасному поезотворенні. (Ронделі Миколи Боровка впливають на сучасну версифікацію, але, як не прикро, ще не стали вельми помітним явищем. В такій же невтішній ситуації опинилися і тріолетники). Не маю нічого й супроти того, аби поширювалося таке означення, як «роменлети». Якщо вже маємо «Стасові сонети» ( від Станіслава Бондаренка), то чому б не бути і їм?

Якщо більшість вищезгаданих питань вслід за проблемою різноформ’я не потребую пояснень, об’єктивно належачи до виражальності, то є і те, що не позбавлене двоїни у сприйманні. Приміром, у фразах: «Ніколи не ставай із Богом дуелянтом», «Я – інша вже. Я Богу щиро вірю», «Найбільшу радість дав Господь мені» простежуються богошукальницьку мотиви. Та шарму неповторності сприяє й оджерелення рядків мелодіями дохристиянських вірувань: «Провів Ярило в Великодній час крізь березіль», «Перуна дух древній», «Сонечко-Дажбо, тебе я вітаю!» Зрозуміло, що в даному випадку маємо справу з явищем  перетину темарійності та виражальності. Продовжують по-своєму цю тему й культурологічні акценти. Адже у цій книзі маємо посилання на колядку, згадку про композитора Бетховена, епіграфи з творів Омара Хайяма, Маріо Грасса, Роберта Лоуелла. Увагу віршниці привернули також рядки Миколи Зерова, Олени Теліги, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Володимира Коломійця, Івана Низового…

Зрозуміло, що вищезгадане має дотичність до філософського струменя лірики, але водномить не ратую за її тематичний поділ при оцінюванні цієї книги через тіснюще поєднання тематичних мотивів. Можливо, воно укупі з виражальницькими тенденціями буде ще промовистішим у наступній книзі поетеси?

Leave a Comment