З ІСТОРІЇ БРУСИЛІВСЬКИХ ВУЛИЦЬ. ЦЕНТРАЛЬНА (ФАСТІВСЬКА)

Автор: ВОЛОДИМИР СВЯТНЕНКО

Найстарішою вулицею Брусилова слід вважати нинішню вулицю Шевченка, а в простолюдді Хомутецьку. Вперше вона згадується під 1657 р., коли австрійські піддані Парчевич і Маріянович їхали нею замирювати козаків до Білої Церкви. Можна припустити, що ця вулиця і є родоначальницею Старого Брусилова, а значить і Брусилова. Напевно саме тому, стара Воскресенська замкова церква була побудована до неї фронтальною частиною.     

Цікаво, що, незважаючи на поширену досі народну назву «Хомутецька», вулиця офіційно так ніколи не називалася. З давніх часів її іменували як Центральна, і під цієї назвою вона зустрічається в архівних документах. Наприкінці 1920-х — початку 1930-х її перейменували на честь Тараса Шевченка. Це сталося неспроста. Відомо, що восени 1846 р. Кобзар відвідав Брусилів. Він здійснював подорож Південно-Західним краєм, і об’їхавши всю Волинь, за осінньої негоди поспішав із Житомира до Києва найкоротшим шляхом через Коростишів, Брусилів і Бишів. На Брусилівщині Тарас Шевченко записував пісні й народні перекази про славного гайдамацького ватажка Івана Бондаренка.

Центральною вулицею також проходив відрізок знаменитої військової дороги, про яку київський губернатор І. Фундуклей писав: «Крім важливості її в воєнному відношенні, вона має значення також і для торгівлі. Всі проїжджаючі не на поштових конях у Житомир звичайно прямують цією дорогою для скорочення шляху і для уникнення великих пісків під Радомислем».

Цікаво, що до відкриття поштових станцій на шосе Київ—Житомир на початку XIX ст., сюдою також пролягла стара поштова дорога, яка далі проходила через Войташівку і Коростишів.

З побудовою 1870 р. залізниці у Фастові, дорога через Центральну вулицю Брусилова набула стратегічного значення, тому в деяких історичних документах її ще називають Фастівською. В цьому можна переконатися ознайомлюючись з історією військових дій на теренах нашого краю під час Української революції 1917—1921 рр. та Другої світової в 1941—1943 рр.

Перша телеграфна лінія в Брусилові пролягла саме Центральною вулицею. Далі вона йшла на Новомістя, де 1890 р. була відкрита поштово-телеграфна контора. Втім, на Центральній ще тривалий час працювала земська пошта. На початку 1900-х її утримувачем був Гершко Ходорківський, а ямщиками служили — Іван Могиленко, Кузьма Кохніченко, Кирило Куксенко. На ній було 8 коней, які відпускалися за прогонну плату, що становила 3 коп. за версту, як для казенних потреб, так і для приватних. Головною умовою користування земськими кіньми був лист на відпуск коней, виданий Київським губернатором. Без представлення цього листа жодна посадова особа не мала права вимагати відпуску коней. Згідно зі статтею 319 Статуту про земську повинність за 1899 р., «кожен, хто отримав підводу, повинен був отримати квитанцію, записатися в шнурову книгу та розписатися в ній».

Звісно, на такому жвавому тракті мали бути кузні. На Центральній вулиці їх було щонайменше три: Андрія Лапцатого, Григорія Лапцатого і Гершка Покришівського. Також працювала майстерня шорника Мошка Портного. 

Вочевидь, на початку 1900-х ця вулиця залишалася не тільки головною транспортною артерією Брусилова, але й відомим торговим кутком містечка. Тут діяли м’ясні лавки Бенціяна Карабачинського і Шмуля Чайковського, хлібні магазини Дувида Книжника і Алтира Карабачинського, мєлочная лавка Нухіма Ендельмана, майстерня з ремонту взуття Хаїма Новика, столярні Йосі Водотиївського і Борума Ходорківського, магазин шкіряних виробів Шмуля Френкеля, ювелірна майстерня Мошка Котляренка (його називали «золотих справ майстер»). З представників єврейської громади Старомістя тут також жили пічник Юрша Городецький, торгівець Борух Гінзбург, писар Іцько Овруцький, музикант Аврум Слободський, кравці Михайло Лозовик і Іцько Забарський,  сторож єврейського молитовного будинку Арон Липовський та інші.

Більшість українського населення Центральної вулиці становили заможні селяни-хлібороби, які мали у власності по кілька десятин землі. Наприклад, Іван Наумович Тарасун, Карпо Корнійович Бугаєнко, Семен Михайлович Макаренко, Григорій Несторович Кухаренко, Григорій Гаврилович Тетюра Михайло Іванович Шуляченко, Епістемія Омельянівна Самойліченко, Варвара Іванівна Рибаченко, Іван Омельянович Рибаченко, Терешко Михайлович Куксенко, Єфрем Тимофійович Говорун, Костянтин Анатолійович Осинський  та інші.

Найзаможнішим селянином цього кутка Брусилова вважався Іларіон Федорович Старовойтенко, 1846 р.н., який мав у власності до 100 десятин землі. Проживав він на хуторі за ставом, де посадив великий фруктовий сад. З дружиною Марією Максимівною виховував двох доньок і двох синів. Один із них Павло, 1871 р.н., закінчив Київську духовну академію. Він служив священником в Києві, був кандидатом богословських наук. 16 липня 1895 року Павло Старовойтенко згадується як псаломщик в церкві при Києво-Олександрівській лікарні. Згодом він викладав Закон Божий у гімназії Жекуліної по вулиці Львівській, 27 (нині приміщення школи №138). Серед його учениць була Надія Яківна Хазіна, майбутня дружина поета Йосипа Мандельштама, у зв’язку з чим отець Павло згаданий у книзі «Посмотрим кто кого переупрямит…» Павло Іларіонович Старовойтенко пропав безвісти на початку 1930-х. Його син Іван Павлович — український радянський вчений, економіст, історик, краєзнавець і суспільний діяч, професор, доктор економічних наук. У 1966—1967 рр. він обіймав посаду голови Держплану УРСР.

Крім селян, на Центральній вулиці жили й кустарі, які займалися звичними, як для брусилівців, ремеслами: вичинкою шкіри, пошиттям кожухів і взуття. Серед них, Марко Микитович і Тихін Микитович Дубки — чоботарі, Трохим Мартинович Лисюк — кожушник, Кирило Васильович Бондаренко — швець, Марко Тетюра  — кучер.

Про давність Центральної вулиці свідчать і прізвища її жителів, які нерідко згадуються у записах XVII—XVIII століть. Зокрема, на ній проживало декілька родин Бугаєнків, Рибаченків, Дубків, Говорунів, Бондаренків. Але якби цю вулицю називали за найбільш розповсюдженим прізвищем, то вона носила б назву Тюрменківська. Понад 30 сімей Тюрменків, які переважно займалися хліборобством, мешкали на ній. Зокрема, Герасима Трохимовича, Григорія Трохимовича, Григорія Васильовича, Івана Григоровича, Гната Васильовича (1827 р.н.), Семена Сергійовича, Василя Сергійовича (служив у Києві швейцаром в готелі), Захара Герасимовича, Семена Касяновича, Прокопа Павловича та інших.

На Центральній (Фастівській, Хомутецькій, Шевченка) народилося і жило чимало відомих брусилівців. Найперше, варто згадати, що тут мешкала сестра Івана Огієнко Одарка, 1862 р.н., яка була заміжня за Трохимом Мартиновичем Лисюком, 1856 р.н. Родина мала доньок: Марію, 1884 р.н., Оксану, 1887 р.н. і Ольгу, 1897 р.н., Євдокію (Дасю) та сина Андрія 1893 р.н.

На цій вулиці народився Марко Іванович Тарасун (29.12.1893) — легендарна особистість, активний учасник Української революції 1917—1921 рр. Про нього написано в книзі Романа Коваля «Житомирщина в боротьбі». Марко Тарасун служив вартовим старшиною Військового міністерства УНР (1919—1921), сотником Армії УНР. Одружений з брусилівкою Ольгою Іванівною Шуляченко.

На Центральній у родині Семена Тимофійовича Говоруна народився ще один у майбутньому відомий учасник Української революції 1917—1921 рр. Юрій Семенович Говорун (1882—12.08.1966). Він був громадським, політичним і церковним діячем, членом Ради Української Народної Республіки, 1-м Київським комісаром УНР. Під час еміграції працював кооператором в німецькому Ульмі.

Тут також народився Григорій Натанович Лозовик (9 (21).08.1885  —22.10.1936) — український радянський історик Стародавнього світу і первісного суспільства, вчений-візантолог і дослідник культури Близького Сходу, професор кафедри давньої історії Київського університету. Був розстріляний НКВС 22 жовтня 1936 року в Києві і похований в Биківні.

1919 р. на Центральній народився Семен Якович Тюрменко (14.02.1919—04.06.1995, м. Мінськ, Білорусь) — генерал‑майор, голова Державної комісії з проведення льотних випробувань ракетного комплексу УР‑100 (1972).

За радянських часів на вулиці Шевченка з’явилася на світ мистецтвознавця, майстер декоративно-прикладного мистецтва Ілла Злобіна (Кращенко) (1933—2013). Її батьком був Петро Кирилович Кращенко, який до війни очолював Брусилівський райвиконком, а мама походила із давнього брусилівського роду Бугаєнків.

1934 р.  жителі вулиць Шевченка (Хомутецької) і Тихих Верб утворили колгосп Будьонного. Першим його головою обрали Олексієнка.  1946—1948 рр. його очолював Іван Адамович Макаренко, 1948 р. — Сакаренко, 1949—1950 рр. — Василь Ничипорович Топоренко. В середині 1950-х колективне господарство очолював Німчанінов, а у 1958—1960 рр. — Петро Степанович Сергієнко — учасник бойових дій (1940—1946 рр.).

Господарський двір колгоспу ім. Будьонного, 1957 р.

З давніх часів на Центральній вулиці було два цвинтарі: один — православний, який належав Воскресенській церкві (існує досі), а другий — єврейський, що розміщувався попід лісом з лівого боку дороги на Хомутець (нині не існує). Поблизу нього в 1941 р. фашисти розстрілювали брусилівських євреїв. Нині встановлено імена 58 загиблих.

Leave a Comment