Коли вдивлятись в часу бурхоплин

Автори:
ОЛЕГ ВАСИЛИШИН, кандидат філологічних наук;
ІГОР ФАРИНА, член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Грабовський Богдан. Чисті позирки: натурна проза-Тернопіль; Терно-граф.2021, -136с.

Хвилі нестримного моря життєйських буднів накочуються одна за одною. Часто-густо трапляється так,що не встигнеш уважно розгледіти отой несподіваний вал,та на щастя є люди, которі,борсаючись у воді щодення,помічають крапелинки і неповторно передають ці доторки. Таким плавцем є Богдан Грабовський,відтворивши бачене у книзі «Чисті позирки». (Нам вона уявляється своєрідним продовженням недавнього видання «Зашпори». Вже хоча б тому,що в обох друках зібрано натурну прозу)/

Спочатку поведемо мову про це означення. Звісно,що мав рацію стверджувати його свіжості. Воно істотно доповнює такі терміни,як «натурна зйомка», «карикатура з натури», «рисунок з натури», розширюючи межі використання слова у мистецькому світі. Це-з одного боку. А з другого? Хочемо того чи ні, а над читацьким сприйманням таки бовваніє питання: а що ж розуміє автор під цим поняттям.

          Не беремося стверджувати щось за нього,аби не постати в іпостасях бігунів перед локомотивом. Викладемо, лишень кілька розміркувань щодо теми. Побіжно,аби не влазити у в’язке болото різних теорій. По-перше, кожен має свої позирки (скористаємося букво твором з наймення) і було б наївністю з нашого боку хоч щось заперечувати. По-друге,під впливом віянь часу ( і через зникнення ідеологічної цензури у тому числі) з’явилося чимало новинок у термінології, котрі не усіма сприймаються однозначно (Для декого стара класичність залишається ліпшою і не має ради). По-третє,обсяг газетного матеріалу не дозволяє розпливатися мислію по древу, якби цього й праглося.

          То що є натурною прозою у нашому розумінні? Та це – щось середнє між художньою прозою і публіцистикою високого ґатунку. Себто літеросплетення переросли останню,але ще не можуть бути оповіданням,новелою,образком чи етюдом.(Не бачимо чогось поганого в тому,що автор оприлюднює отаку половинчастість.)

          Думку, яку засуджували у попередньому абзаці, розпросторимо так. Хіба не повиє новизною від означень, денникова проза чи роман-галерея? А хіба про перетини двох видів одного жанру, не говорять роман в автобіографічних новелах чи сценічна повість у листах та спогадах? (Підемо ще далі. Іноді можна почути,що подібні  нотатки слід вважити естетикою. Можливо,але з другого боку зауважимо,що її варто знакувати як натурну  просто. За великим рахунком загрузаємо у двоїні , з якої неможливо викарабкатися.

          Та вихід все таки існує,не будемо борсатися у понятійних течіях,а перейдемо до викладу міркувань про зміст книги,оскільки саме вони є отими рятівними кругами, вхопившися за які читачі можуть виплисти на берег світлості сприймань.

     Чому хочеться це зробити? Не секрет,що іноді публіцистичні книги відштовхують  від себе з римою присутністю елементів дидактики. ( Чи не ліпше,аби сприймачі потрібної інформації самі висновковували ?) «Чисті позирки» і припали до душі тим, що зримої повчальності тверджень у текстах немає. Зрозуміло водномить, що вона існує, уникаючи прямолінійності тверджень, та не тільки це привертає увагу. Хотіли б сфокусувати увагу на  наступному. Факти,про які говорить автор,не мають у собі якоїсь несподіванки. Письменницький гандж ? Ні скілечки! Життя є настільки бистроплинним,що часто-густо забуваємо про окремі деталі,хоча саме вони допомагають створити цілісну картину дійсності і зробити певні висновки.

     Час – авторове звернення до сучасників, бо ж кожен з письмовців прагне достукатися до наших сердець. Але «Чисті позирки» проектуються у майбутність. Бо ж тексти – гаряче дихання часу.

     Краще відчути його допомагає акцентування на важливих аспектах, логічність і доказовість окремо взятих розмислів. Скажімо,у розділі «Блукаючі тривоги» письменник більше фокусується на непростості українських поетичних реалій. Назва розділу «Причащуся мовою святою» промовляє – сама за себе. А розділи «Гони зичливих пунктирів», «Розважливі чотки.» і «Камертон для поліграфа», нагадуючи про політичні моменти все ж більше запаковані побутивізмом (йдеться про словокарбування деталей щоденного побуту людей). Можливо, й не усім подаються окремі акценти, та й повторення прописних істин. Чи надмірність однотипних фактів подеколи відштовхує. Та… Якщо на       суб єтивність міркувань має право письменник,то хіба сприймачі текстів можуть бути його позбавлені?

     Хотіли б також повести мову про мову книги. ( Просимо вибачення за тавтологію). Адже лексика автора – свідчення часу й індивідуальності літератора. Але не будемо тут вдаватися до деталізації. Кожен спроможний осилити читанням невеличке за обсягом видання й переконатися сам. Окрім заглиблення зору у літеросплетенні не існує іншого. Воно ж може підтвердити чи заперечити наші міркування.

Leave a Comment