КРИВАВІ ЖНИВА 1918-ГО (до 100-річчя антигетьманського повстання в Брусилові)

Автор: ВОЛОДИМИР СВЯТНЕНКО

Стаття присвячена 100-річчю виступу селян Брусилівської волості Київської губернії проти влади Гетьмана Павла Скоропадського та австро-німецьких військ — однієї із трагічних сторінок історії Української революції 1917—1921 рр. На основі краєзнавчих досліджень, архівних документів і фотоматеріалів розвінчується радянський історичний міф про керівну роль російських більшовиків у цьому повстанні, яке зазнало поразки через те, що мало стихійний характер і не було як слід підготовлене земельними селянами.

Житомирщина відігравала помітну роль у боротьбі за Українську державність під час національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. На її теренах відбулися знакові події тієї доби, що увійшли до підручників української історії. Серед них — створення у серпні 1917 року Вільного козацтва в Радомисльському повіті, Брусилівське збройне повстання 23 серпня 1918 року, боротьба селянських повстанських загонів проти більшовицьких загарбників протягом 1918—1923 рр., Перший Зимовий похід, який розпочався з військової наради 6 грудня 1919 року в містечку Нова Чортория (нині Любарський район), Польська кампанія під проводом генерала Едварда Ридзь‑Сміглого в квітні 1920 року, Другий Зимовий похід Юрка Тютюнника та трагедія в містечку Базар [27; 1, с. 34; 10, с. 118—119; 22, с. 164]. У нашому поліському краї народилися такі визначні постаті Української революції, як генерал-хорунжі Микола Архипович і Михайло Іванів, перший український міністр фінансів Христофор Баранівський,  міністр освіти в уряді УНР Іван Огієнко, повстанські отамани брати Соколовські та їхня сестра Олександра, один із теоретиків українського націоналізму Микола Сціборський.

Разом з тим, національно-визвольні змагання 1917—1921 рр. вважаються одним із найскладніших періодів в новітній історії Житомирщини, а відтак досі залишаються найменш дослідженими. Такий стан речей пояснюється відголосом як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників.

Серед об’єктивних причин слід виокремити насамперед адміністративно-територіальний устрій (адміністративний поділ) теперішньої Житомирської області. Станом на початок XX століття більша її частина входила до складу Волинської губернії, а північно-східні території — до Київського, Радомисльського і Сквирського повітів Київської губернії. У зв’язку з цим зазнають труднощів комплексні дослідження, адже архівні справи того часу розпорошені між Київськими, Житомирським, Луцьким, Кам’яно-Подільським і Бердичівським архівними установам, а деякі документи взагалі вважаються безслідно втраченими або навмисно знищеними.

Основною суб’єктивною причиною є трудомісткість досліджень подій Української революції 1917—1921 рр., що робить їх непривабливими для істориків, які не поспішають заглибитися в проблематику цієї актуальної і важливої для сьогодення теми, постійно посилаючись на відсутність державного фінансування. Як наслідок, для вивчення історії Житомирщини ще й досі послуговуються навчальними посібниками та фаховими виданнями радянських істориків, де під впливом комуністичної ідеології інформація подається однобоко, а в більшості випадків — викривлено або й зовсім неправдиво. Слід зазначити, що спотворення історії відбувалося під пильним оком тодішніх партійних керівників, які, і в цьому їм треба віддати належне, вміло використовували на свою користь значимі історичні події з життя поліського краю, не лише приховуючи їхні справжні причини, але й часто-густо приписуючи їх на свою користь. Так, наприклад, історики радянської доби неправомірно привласнили більшовикам спробу селянського антигетьманського повстання в містечку Брусилів 23 серпня 1918 року, що під назвою Брусилівське збройне повстання увійшло до Енциклопедії історії України [23, с. 332; 12, с. 105; 11, с. 383].

Незважаючи на об’єктивні та суб’єктивні перешкоди для вивчення складних і суперечливих сторінок історії Житомирщини, пов’язаних з національно-визвольними змаганнями, все ж з’являються поодинокі монографії з цієї тематики, але їхніми авторами виступають не історики, а краєзнавці. На сьогоднішній день існують дві фундаментальні історичні праці, що присвячені добі Української революції 1917—1921 рр.: книга брусилівського краєзнавця Володимира Святненка «Рідний край над Здвижень-рікою. У терновому вінку» (2012), в якій представлено глибокий аналіз події того часу на теренах північно-східної Житомирщини (тодішньої Київщини), та книга житомирського історика Геннадія Махоріна «Українська національна революція 1917—1922 рр. та її перебіг на Житомирщині» (2017), яка головним чином описує національно-визвольну боротьбу на території тієї частини Житомирської області, яка входила до складу Волинської губернії [19, с. 8].

Отже, вже давно назріла нагальна потреба у ґрунтовному вивченні Української революції на Житомирщині як для ознайомлення громадськості з невідомими або досі забороненими для публікацій історичними матеріалами, так і для неупередженого, правдивого погляду на знані події тієї доби. До останніх належить і Брусилівське збройне повстання 1918 року, від моменту якого 23 серпня цього року минає 100 років. Проте, ця трагічна сторінка української історії досліджена недостатньо, оскільки наразі не існує фахових історичних матеріалів, присвячених виступу селян Брусилівської волості Київської губернії проти гетьманської влади Павла Скоропадського й австро-німецьких військ.

За радянських часів історики приписали цю подію більшовикам, подаючи її як героїчний подвиг революціонерів-підпільників. Вони навіть не посоромилися зачислити багатьох селян до комуністів. Наприклад, виявилося, що членом повітревкому був соловіївський земельний селянин Клим Шепетчук, якого німці замордували в брусилівській буцегарні 31 серпня 1918 р. [30, с. 281]. А щоб ні в кого не виникало ніяких сумнівів у правдивості представленої інформації, комуністична влада поставила йому пам’ятник, як відважному «більшовику», що й понині стоїть у селі Соловіївка. Проте, навіть у історичних джерелах радянського періоду зазначається, що Клим Шепетчук проживав на полі із західної частини села і мав велику садибу [30, с. 281], а місцеві жителі знали його як хуторянина, котрий володів кількома десятинами землі. То чи міг заможний селянин так сильно проникнутися революційними ідеями московських більшовиків, які завжди вважали куркулів ворожим елементом, щоб під їхнім керівництвом гуртувати односельців для повстання? Ще одне історичне джерело радянського періоду стверджує, що К.П. Шепетчук був членом сільського земельного комітету [3, с. 71], але не уточнює, що 29 квітня 1918 року земкоми були ліквідовані. Відомо також, що більшість земельних комітетів підтримувала політику Української Центральної Ради, тож якщо Клим Шепетчук і входив до його складу, він аж ніяк не міг стояти на більшовицьких позиціях, а навпаки мав би бути палким прихильником Української народної республіки (УНР). Непрямим доказом цього служить і те, що його близький родич Стритон Шепетчук служив командиром у петлюрівському війську, а в липні 1919 р. у складі повстанців отамана Дмитра Соколовського приймав участь у бою з військовою частиною червоної армії в Соловіївці [22, с. 206].  

Не менш суперечливими видаються відомості про кількість селян, які брали участь у спробі захоплення комендатури гетьманців. Так, радянські історики зазначають, що лише з однієї Соловіївки вирушило 300 повстанців, у котрих на озброєнні було 80 гвинтівок, у той час як у Брусилові гарнізон кайзерівців з гайдамаками сягав за сотню та мав кілька кулеметів [16]. Безпосередній учасник тих подій Іван Миронович Андрусенко наприкінці 60-х років минулого століття називав журналістам районної газети «Ленінським шляхом» іншу кількість німецьких військових. На його думку у волосному центрі квартирували близько 20 кайзерівців [15]. Відомо також, що до повстання долучилися жителі інших сіл — Хомутця, Вільшки, Озерян, Осівець і Карабачина. Отже, загальна кількість повстанців мала сягати не менше, як пів тисячі осіб. Крім того, всі вони рухалися до місця розташування німецького гарнізону з різних частин Брусилова, через що видається дивним, щоб така кількість людей не зуміла заволодіти німецькою комендатурою.

Сумнівним видається і той факт, що саме більшовики готували виступ селян. У радянських джерелах зазначається, що з червня 1918 року в Брусилові підпільно діяв повітовий повстанський комітет більшовиків, на допомогу якому київська губернська організація направила секретаря Київського губкому партії Галину Тимофєєву та Володимира Кушакова [16]. Проте, 22-річна Галя Тимофєєва навряд чи мала авторитет навіть серед місцевих однопартійців, кістяк яких у волості складали робітники та дрібні кустарі-євреї, не кажучи вже про консервативне селянське середовище, яке в часи революційної непевності недовірливо сприймало чужаків. Як підтвердження тому, випадок у містечку з невідомим чоловіком у солдатській формі, котрий агітував селян на збройний виступ проти окупаційної влади. Місцеві мешканці видали його вартовому гайдамаків Гриненко. Затриманим виявився житель села Дептівка Конотопського повіту Чернігівської губернії Филимон Мойсейович Норц [23, с. 332]. Таким чином, ні Тимофєєва, ні будь-хто інший з більшовиків не зуміли б організувати селянський виступ, бо в той час земельні селяни були запеклими ворогами містян [1]*. Все, на що спромоглися прийшлі більшовики, — це підбурили й без того доведених до відчаю селян. Опосередковано підтвердив такі припущення Іван Миронович Андрусенко, який зазначав, що напередодні повстання в Хомутець прибуло двоє — чоловік і жінка, котрі підбивали людей вибити німців з панського маєтку в Брусилові, але потім так само раптово зникли, як і з’явилися [15]. Отже, ні Тимофєєва з Кушаковим, ні керівники брусилівського більшовицького осередку в селянському виступі участі не брали, хоча, як організатори повстання, мали б його очолити. То чи правомірно радянські історики приписали їх до учасників антигетьманського заколоту?

Нарешті, виникає головне запитання: чому до повсталих не приєдналися місцеві більшовики та брусилівські селяни, адже, за логікою речей, вони б мусили першими кинутися в бій? Проте, щоб відповісти на нього, потрібно проаналізувати причини невдоволення українського селянства владою гетьманців. 

На початку весни 1918 р. в країнах Заходу, а особливо в Німеччині, яка була виснажена тривалою війною, найбільше бракувало продовольства. На той час хліб становив найсильнішу зброю в політичній боротьбі. Основним його виробником у Європі залишалася Україна. Згідно з Брестським договором наша держава мала поставити союзникам 60 млн пудів збіжжя по дуже заниженим цінам: пуд пшениці — 5 крб. 80 коп., жита — 4 крб. 48 коп., ячменю — 4 крб. 05 коп. Крім того, за укладеними угодами Центральна Рада зобов’язалася відправити до Німеччини ще й 2750 тис. пудів рогатої худоби живою вагою, 400 млн яєць і багато іншого продовольства [13, с. 440; 20].

Станом на середину серпня 1918 р. селяни Брусилівщини вже віджнивували (маються на увазі земельні селяни, тобто середняки, які не лише не підтримували московських більшовиків, а всіляко боролися з ними, вважаючи їх окупантами). Саме на середняків і випав основний тягар виконання економічної статті Брестського договору, оскільки збіжжя великих землевласників йшло для потреб внутрішнього ринку і реалізовувалося по ринковим цінам — 9–12 крб. за пуд [9]. Зі свого боку поміщики всіляко підтримували владу Гетьмана, показовим у цьому плані є розміщення німецької комендатури й управи Гетьманської державної варти на території панського маєтку Синельникова у Брусилові. Ще одним стримуючим фактором продажу щойно зібраного збіжжя була інфляція, через що селяни намагалися притримати зерно до зими, коли його вартість суттєво зросла б. Так, власне, й сталося: вже в середині жовтня державна закупівельна ціна за пуд пшениці становила 9 крб. 60 коп., а ринкова — 40 крб. [2, с. 134–143].  Що стосується безземельних селян, серед яких зустрічалися симпатики більшовиків, то вони не були об’єктом зацікавленості влади з тієї причини, що заробленого в наймах зерна ледь вистачало для потреб родин.

Окремо слід зупинитися на діяльності більшовиків у Брусилові. Загалом, в містечку діяла потужна організація РСДРП, що налічувала близько 50 членів, більшість з яких представляли бідні єврейські родини. Після жовтневого перевороту в Петрограді брусилівські більшовики організовували мітинги, розповсюджували перші декрети Ради Народних Комісарів. 18 липня 1917 р.  вони зуміли провести в містечку багатолюдну демонстрацію [25, с. 276]. Крім того, представники російських революціонерів підбурювали безземельних селян захоплювати землі поміщика Синельникова. Об’єктами зазіхань бідноти ставали також земельні угіддя та майно заможних селян. Піддавшись впливу більшовицької агітації та за повної бездіяльності місцевої адміністрації, селяни вирубали велику частину лісу на Тихих Вербах, березовий гай на Забашті, великі старі дерева поблизу колишнього маєтку Чацьких і взялися до розподілу майна Синельникова. Розквартировані у Брусилові військові Тимчасового уряду не тільки не могли запобігти анархії, але й самі нерідко грішили мародерством [22, с. 135].

Для захисту приватної власності громадян містечка та підтримання порядку на початку січня 1918 р. з числа місцевих заможних селян було створено загін Вільного козацтва кількістю 40 осіб, який очолив відставний унтер-офіцер* Іван Васильович Огородник (вуличне прізвисько Минка) [28]. 5 квітня за наказом міністра УНР всі загони Вільного козацтва розформовувалися, а з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського повітові керівники та командири німецьких військових частин зажадали від само оборонців негайної здачі зброї. [26]. Проте, побачивши, які каральні заходи проти селян застосовують австро-німецькі війська, отамани Вільного козацтва відмовилися виконати наказ і виступили із закликами до селянства чинити опір діям іноземного контингенту. Отже, Вільне козацтво показало своє повне неприйняття соціально-економічних і політичних орієнтирів Гетьманату та прихильність до розігнаної Центральної Ради, політику якої визначали партії соціалістичного спрямування, і вона відповідала їхнім соціальним прагненням [18, с. 219].

Г. Карпенко, вивчаючи опір селянства Київської губернії матеріальному визиску австро-німецьких військ, поряд з традиційними твердженнями про контрреволюційну сутність Вільного козацтва зауважує, що козацтво чинило опір будь-яким спробам вилучення продовольчої продукції із сіл [14, с. 67—91]. Натомість правлячі кола Гетьманату, прагнучи применшити значущість дій повстанців, намагалися показати їхню боротьбу як підривну діяльність кримінальних злочинців, анархістів та більшовиків [18, 214]. Наприклад, з Радомисля гетьманська прокуратура доповідала: «Із середини серпня в Брусилові та прилеглих до містечках селах Карабачині, Соловіївці, Хомутці, а також в селі Турбівка Сквирського повіту почали з’являтися збройні банди селян, які переховуються в розташованих в цій місцевості лісах. З’явилися також невідомі особи, що вели агітацію проти німецьких військових і гетьманської влади, а також поміщиків» [23, с. 331]. Немає сумнівів у тому, що в лісах перебували загони Вільних козаків, які перейшли до ведення партизанської боротьби, а невідомими особами, що всіляко підбурювали місцеве населення, очевидно були більшовицькі агітатори. Так, на деякий час мета селян‑козаків співпала із завданням більшовиків. Одначе, якщо селяни прагнули залишити весь зібраний врожай у себе, то більшовики, за дорученням своїх російських партійців, домагалися перешкодити вивезенню продовольства в Німеччину, сподіваючись зберегти його до підходу червоної армії.

Що ж насправді відбулося в Брусилові 23 серпня 1918 року?

Після того, як німецькі солдати разом з гетьманцями розпочали у Брусилівській волості кампанію з примусового вилучення збіжжя, земельні селяни збиралися у ватаги, виношуючи плани повернути собі своє майно. Несправедливість щодо середняків з боку гетьманського уряду та жорстокі методи поводження з ними, викликали їхній природній спротив. Вони бачили, що влада створила для великих землевласників умови кращі ніж за російського царату, натомість на них ліг весь тягар економічної угоди з німцями. У селянському середовищі наростало невдоволення, яке не могло не перекинутися на поміщицькі маєтки. Так, у ніч проти 20 серпня 1918 р. восьмеро селян Покришева вчинили розбійний напад на економію поміщиці Недзвєдської. Гайдамаки гетьманської державної варти спіймали двох з них — Федора Павловича Ґудзя, 22 років, і Петра Костянтиновича Ґудзенко, 18 років, яких за вироком німецького воєнно-польового суду розстріляли. 22 серпня юрба лазарівських селян під проводом Осадчого атакувала маєток поміщика Никодима Гарбарева та відібрала в нього гвинтівки та револьвери [23, с. 331].

Найбільш відчутного удару гетьманська влада завдала по Соловіївці, Озерянам, Осівцям, Карабачину, тобто по тим селам, де концентрувалася велика кількість заможних селян, частина з яких проживала на хуторах. Потерпілі від гетьманської сваволі хлібороби вирішили організувати загальноселянський волосний страйк. Їхню ініціативу підтримало Вільне козацтво, про що свідчать листівки українською мовою, знайдені прикажчиком Барановим на одній із вулиць Брусилова. Вони закликали громадськість містечка долучитися до селянського страйку проти влади Гетьмана 23 серпня [17].

В останній момент з якихось причин Вільне козацтво відмовилося брати участь у страйку. Можливо на це вплинула активна агітація на повстання прийшлих більшовиків, через що складалося враження, ніби козаки діятимуть від імені московських загарбників. Якби там не було, але разом із брусилівськими козаками розійшлася по домівкам більшість селян, зокрема із Водотий, Дивина та Соловіївки, а також не виступили на Брусилів добре озброєні лазарівці під проводом Осадчого [15].

Проте не всіх селян вдалося попередити. Перед світанком 23 серпня, як завчасно було домовлено, нечисленна група чоловіків із Хомутця та Вільшки почала підходити до панського маєтку з правого берега Здвижа, а три окремі ватаги з Карабачина, Озерян і Осівець — з лівого. Як завжди буває у таких незвичайних випадках, до середняків приєдналися випадкові односельці, яким було цікаво подивитися, як заможні селяни будуть виясняти стосунки з гетьманцями та німцями.

Перейшовши міст через Здвиж, першими до маєтку Синельникова підійшли хомутецькі селяни, озброєні шаблями та великими палицями [15]. Німці добре укріпили свою комендатуру. Перед цегляними мурами панської садиби викопали окопи, обснували підходи колючим дротом, а на підступах до маєтку в клунях людських обійсть розмістили солдатів. Селяни впритул наблизилися до гетьманської варти, яка почала стримувати натовп стріляниною, вбивши хомутчанина Івана Герасимовича Прокопчука та важко поранивши Семена Палія із Вільшки, який через кілька днів помер у хаті Порицьких у Брусилові [15]. Інші повстанці повтікали, але їх почали переслідувати гайдамаки. Вони підстрелили кількох селян, коли ті перепливали Здвиж. Іванові Мироновичу Андрусенку пощастило перебратися вплав через річку і сховатися в лісі на Тихих Вербах.

Повстанці не мали вогнепальної зброї, за виключенням кількох осівецьких і карабачинським селян, які зачувши стрільбу прибігли до панського маєтку Синельникова з іншої сторони. Очевидно, подумавши, що на другому кінці помістя йде запеклий бій, вони долучилися до «штурму» комендатури. Відомо, що загін осівчан, що прийшов північною дорогою через брусилівський куток Цегельня, нараховував п’ятнадцять осіб, серед яких були: Прохор і Прокіп Сущенки, Макар і Михайло Онищенки, Григорій і Федір Губерначуки, Прохор і Яків Артеменки, Дмитро Лакей, Пилип Карманюк, Яків  і Мусій Овдієнки, Микола Омельчук, Овсій Топоренко, Самійло Кочур [6, с. 35]. У сутичці з німцями загинуло двоє осівчан Мусій Андрійович Овдієнко та Яків Степанович Артеменко [5]. Решта осівецьких повстанців розбіглася.

По західній дорозі через брусилівський куток Махнівку сунула юрба карабачинців, чоловік з двадцять. Серед них були Андрій Ткаченко, Юхим Сіренко, Арсен Вдовиченко, Савка Сербенюк, Григорій Цикалюк, Павло Погорілий, Данило Дударенко [8]. Як пізніше розповідав учасник тих подій Савка Сербенюк, під час нападу вони припустилися помилки: треба було просуватися до німецької комендатури поза клунями і садибами, а не бігти навпрошки протореною возами і пішоходами доріжкою, яка добре прострілювалося [24]. Під час перестрілки повстанці вбили вартового Березюка та одного кайзерівця, а гетьманця Яновича та ще одного німецького солдата поранили. У відповідь на це німці відкрили кулеметний вогонь, а повстанці кинулися тікати.

Під час переслідування осівецьких і карабачинським селян, гайдамаки та німецькі солдати на околиці Брусилова натрапили на гурт озерянських селян, які навіть не встигли дійти до панського маєтку Синельникова. Зав’язалася сутичка, в якій загинуло кілька озерянців, а решту було взято в полон.

Ближче до обіду з Кочерова до німців прибуло підкріплення. Під час придушення повстання військові застосовували артилерійський вогонь, обстрілюючи повстанців, які переховувалися в гайках та гущавинах. Кілька снарядів зруйнували людські оселі в Осівцях, Озерянах і Карабачині та на брусилівській Махнівці [23, с. 332].

Увечері 23 серпня за вироком німецького воєнно-польового суду було розстріляно Филимона Мойсейовича Норца, а наступного дня через сільських старостів окупанти оповістили всі навколишні села, щоб рідні приходили в Брусилів впізнавати покійників і забирати їх для поховання. Люди були так сильно налякані тим, що трапилося, а тому ніхто не прийшов.

За кілька днів німецьке командування влаштувало облаву на села, звідки йшли в наступ повстанці. Багато селян було заарештовано та ув’язнено на різні терміни. В ярмарковий день 1 вересня 1918 р. на центральній площі Брусилова німці повісили соловіївських селян Михайла Гавриловича Савченка, Левона Андрійовича Мартиненка та Макара Сергійовича Пустового, а також Михайла Максимовича Пасічника та Івана Васильовича Кліваденка з Турбівки [21; 29, рис. 1]. А загалом під час так званого Брусилівського повстання загинуло чотирнадцять селян, всіх їх поховали в одній братській могилі на Махнівському кладовищі Брусилова.

Побиття і арешт селян села Соловіївки Брусилівської волості німецькими солдатами в серпні 1918 р.

Отже, антигетьманський виступ селян Брусилівської волості очікувано зазнав поразки. Беззбройні, неорганізовані сільські чоловіки не мали єдиного керівного центру, вони не ставили перед собою чіткої політичної мети, а діяли стихійно, на власний розсуд і, скоріше за все, під впливом емоцій. Роль більшовицьких агітаторів зводилася лише до підбурення людей, але в підготовці страйку та самому виступі селян безпосередньої участі вони не брали, через що неправомірно згадувати їх у контексті цих подій. Більше того, своєю хитрою і підступною поведінкою комуністичні провідники намагалися чужими руками зробити те, що самим було не під силу через низьку підтримку серед сільського населення Правобережної України. Але їм і цього виявилося замало, бо трагічну подію 23 серпня 1918 року в Брусилові вони цинічно привласнили собі, протягом багатьох років використовуючи її як пропаганду боротьби українських селян проти влади Гетьмана з метою встановлення радянської влади. Насправді, антигетьманський виступ селян Брусилівської волості показав всю антинародну суть уряду Гетьмана Павла Скоропадського та абсолютну відсутність його підтримки з боку українського селянства. Доказом цього стало повалення Гетьманату 14 грудня 1918 року, коли війська Директорії за підтримки селянських повстанських загонів (одним з яких командував отаман Іван Огородник з Брусилова) оволоділи Києвом і відновили українську владу, проголосивши народовладдя.

* Згідно із статистичними даними Київської губернії за 1900 р., у Брусилові налічувався 861 двір, де проживало 7469 осіб, з яких чоловіків — 3688, а жінок — 3781 [4, 123]. 1910 р. кількість сільського населення (селян) Брусилова становила 3090 осіб, які проживали в 569 дворах, а решта жителів належала до міщан. Станом на 1912 р. у містечку проживало 7693 особи, з них євреїв близько — 3900 [7].

** Унтер-офіцер —‑ військове звання і категорія молодшого командного, начальницького складу в Збройних силах різних країн. Ця категорія звань у Збройних силах України, колишньої радянській армії умовно відповідає сержантському складу.

Список використаних джерел:

  1. Studja operacyjne z historji wojen polskich 1918—21: Biuro Historyczne Sztabu Generalnego / opracowal Juljan Stachiewicz. — T. 1: Dzialania zaczepne 3 armji na Ukrainie. — Warszawa, 1925.
  2. Антонишин А.П. Аграрні перетворення на Поділлі в добу Гетьманату П.Скоропадського (квітень-листопад 1918 року) // Інтелігенція і влада. Науковий збірник. Серія: Історія. – Одеса, 2008. – Вип. 11.
  3. Борщ Ю. Ф., Тронько П. Т. Киевщина в годы гражданской войны и иностранной интервенции (1918—1920 гг.). Сб. документов и материалов. — К., 1962.
  4. Весь Юго‑Западный край. Справочная книга торгово‑промышленных и фабрично-заводских предприятий, административных учреждений и крупного землевладения в губерниях Киевской, Волынской и Подольской. — К., 1907.
  5. Галайчук Я. Є в полі могила. — Ленінським шляхом. — 1967. — 23 грудня
  6. Губерначук С., Каплаушенко М. Ой за річкою, за Щенківкою. — К., 2008.
  7. ДАЖО. — Ф. 721. — Опис. 2.
  8. ДАКО. — Ф. Р‑4. — Оп. 1. — Спр. 614. — Арк. 1.
  9. Державний вісник. — 1918. — № 29. — 1 серпня.
  10. Доценко О. Зимовий похід 6.XII.1919—5.V.1920. Варшава, 1932.
  11. Енциклопедія історії України: Т. 1: А–В / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України.– К.: В-во “Наукова думка”, 2003.
  12. Заставенко Г.Ф. Розгром німецьких інтервентів на Україні в 1918 році. — К.:Укрполітвидав, 1948.
  13. История гражданской войны в СССР. — Т. 3. — М., 1958.
  14. Карпенко Г. Селянський рух на Київщині за часів австро-германської окупації та гетьманщини // Літопис революції. — 1931. — № 1—2.
  15. Ленінським шляхом. — 1968. — січень.
  16. Ленінським шляхом. — 1977. — 15 січня
  17. Литвинчук М. Дещо з історії Брусилова. — Колгоспна правда. — 1957. — 20 червня.
  18. Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918 pp.: Наукове видання. Темпора, 2010.
  19. Махорін Г.Л. Українська національна революція 1917-1922 років і її перебіг на Житомирщині. — Житомир: ФОП Євенок О.О., 2017.
  20. Притуляк П. П. З історії української революції. [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://histans.com/JournALL/journal/1997/1/4.pdf.
  21. Ривченко Г. 40 років. В ті дні на Брусилівщині. — Колгоспна правда. — 1958. — 4 липня.
  22. Святненко В.Г. Рідний край над Здвижень-рікою. У терновому вінку. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 384 с.
  23. Советская страна в период гражданской войны. Отечественная война украинского и белорусского народов с интервентами. — М.: Изд‑во Всес. книжой палаты, 1961. 
  24. Ткаченко В. З Тих, хто не скорився. — Ленінським шляхом. — 1990.
  25. Тронько П.Т., Гудзь П. П. Борьба за власть Советов на Киевщине (март1917—февраль 1918). Сборник документов и материалов. — Киев, 1957.
  26. ЦДАВО. — Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 39. — Арк. 66.
  27. ЦДАВО. — Ф. 811. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 44—44зв.
  28. ЦДАВО. — Ф. 811. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 47—48.
  29. ЦДКФФА України ім. Г.С. Пшеничного. — Од. зб. № 0-45800.
  30. Шабліовський Є. Тарас Шевченко і його історичне значення. – Харків: Видавництво «Всеукраїнської академії наук», 1933.

Leave a Comment