НАБЛИЖЕННЯ ДО “НАБЛИЖЕННЯ”

Автор: ЖАННА ЮЗВА, смт Підволочиськ

   Чи знайдеться у нашому літературному світі людина, яка не знає Ігоря Фарину? Звичайно ж, ні!

    Нещодавно отримала від Ігоря добірку вибраних рецензій останніх років, видану у Житомирі (видавець О.О.Євенок, 2020) під цікавою назвою «Наближення».

    Хочеться і мені «наблизитись» до роздумів відомого критика −краянина про ту чи іншу книгу… Враження склались хороші… Це ж стільки треба перечитати, перепустити через своє «я», пересіяти через призму думок, розрізнивши, де зерно, а де−полова!

   Фарина зауважує: «…для мене вже давно стало правилом рецензувати лише ті книги, які мені сподобалися. Бо писати про антилітературу в поліграфічній добротності−марнування часу».

   Сам себе Ігор називає читальником, відгукувачем. А від себе мені ще хочеться доповнити−трудяга! На ниві думки, духу і Cлова…

   Читаєш ту чи іншу статтю Фарини і легко упізнаєш літературного критика. Адже його улюблені слова: літеросплетіння, буквотвори, прямолобно, трикрап”я, словоходіння, загальниковість, буквиця, віршар, вдатності, словозабава, письмак, словоплист, літературошукання, карпатольвівськість, словенята, поезомова, непростість, словотік, буквосполуки, слівцята−це ж фаринізми!

   Свіжістю, новизною віє і від його вдалих словосполучень: вигадливе письмо−творення, метафоричні зблиски, оджерелення тексту, львівський знайомець, написаний сонетово, сьогочасся почуттів, сприймачі текстів, остовплення тем, джерелиця літ, ощадливість слів, в річці україння…

   Вживає часто своє улюблене слово «віршник». Тут так і хочеться скаламбурити−«вершник». Вершник, що осідлав глибинну висоту поетичної майстерності…Адже і сам є талановитий поет.

   Вражає у збірці «Наближення» прямолінійність, інколи аж надто оголена відвертість літературного критика. Його цікавить широке жанрове розмаїття−від поезії, від казки до широкого епічного полотна. Хоча Ігор переймається більше художньою вартісністю текстів, ніж жанровим розмаїттям. Надає перевагу традиційності у літературі, наголошуючи: «Немає нічого нового у літературному світі, й повторюваність є закономірністю, хоч і має свою барву». Підкреслює, що «ніхто ж, приміром, не дорікає хірургові за операційне вміння, набуте від досвідчених лікарів. Так має бути і в літературі».

   Звертає критик особливу увагу на творчий індивідуалізм автора, цікавиться, у якому напрямку працює той чи інший прозаїк, бо і сам Фарина є прозаїком теж. Любить перечитувати пригодницькі та детективні твори. І сам у цьому напрямку любить писати.

   Ігорю перестає бути інтересним письменник, який не зробив поступу на сходині літературної творчості. Його цікавить рівень висловлювання думки, а не літературознавча «піротехніка». Любить у кожному поетичному виданні дошукуватися неологізмів, радіє новизні поетичних рядків. Тішиться, коли «авторові вдалось віднайти свій тон розмови з читачем». Падкує, коли у творі відчуває замало «дихання справжності». І тоді застерігає кожного: «Будьмо відвертими хоча б перед собою».

   Фарина вміє рахуватися із задумом кожного автора. Правда, інколи так наближує до свого серця той чи інший текст, що злегка(майстерно) дає виправдання невправностям. Хоч сам і зауважує, що «автор чекає на чесну думку читачів, а не похвальби, від якої віє холоднющою нещирістю».

   Літературний критик звертає увагу на виховну роль книги. Тут я з Ігорем дуже-дуже солідарна! От якби на виховну роль книги звернули увагу хоч трохи наші так звані освітянські реформатори, то, мабуть, не ВИКИДАЛИ б літератури із програми ЗНО. Не ВИКИДАЛИ б із шкільної програми «Бояриню» Лесі Українки, «Собору» Олеся Гончара, «Марію» Уласа Самчука, «Україну в огні» Олександра Довженка та багато інших вартісних творів. Література виховує , формує світогляд, робить із дитини справжню Людину!

   Фарина вітає письменників, які порушують у своїх творах важливу тему−тему богошукань у житті людини. Вітає також авторів, що приреклись служити рідному слову, рідним традиціям, звичаям. Адже «у світах не чекають нашого красного письменства без ознак українськості».

    На кожен твір дивиться критик «із своєї дзвіниці», із дзвіниці ( закостеніло-хронічного!) журналіста. Про себе критично зауважує:» «Хто сказав, що якесь там роздумування літературного критика є істиною в останній інстанції?»

   Приємно наголосити, що критик у всіх авторів схвалює особистісний підхід до тієї чи іншої проблеми, тематики. Принагідно зауважує: «Але водночас експлуатація реальності не означає знаку рівності між ліричним героєм та літератором».

   Інколи у своїх рецензіях літературний критик вдається до творчого переказування змісту того чи іншого тексту, аби «читачі» відгуку мали хоч невелике уявлення про написане». І це добре, адже, читаючи короткий зміст, не одному читачеві захочеться перечитати сам твір! Я, наприклад, не проти прочитати драматичну поему «Роздвоєне серце» Богдана Манюка, повістину «Співоча скеля» Олега Германа, катрени Богдана Смоляка, роман «Самурай» В. Святненка.

   Приємно читати рецензії Ігоря на книги, які у мене вдома розкошують на книжкових полицях. Читала разом із онучками прекрасні книги Валентини Семеняк− «Бурмотійко і Даринка» та «Баба Сяба», видані у видавництві «Джура». (На мою думку, це одне з найякісніших видавництв!) Гарне враження справляє на мене творчість Валентини Семеняк. Адже вона пише не тільки для дорослих, але і для дітей. І всі ми знаємо, що для дітей писати найважче. Адже саме діти відчувають найтонше, найглибше щирість і нещирість, правду і фальш.

   І не кожен з дорослих підніметься до душевного, високого рівня дитини, до її чистоти. А Валентині Семеняк це дуже добре вдається… Ігор Фарина пише: «Тільки в останні роки вона окремими книгами видала духовні оповідки  «Булочка для Бога» і роман «Об”явник». А казка «Хто загубив усмішку?» вийшла й у перекладі болгарською мовою». Вдало критик відзначає, що «авторка робить наголос на тому, що плин сьогочасся потребує від кожного з нас віри у Любов і Добро».

   Тепло роздумує-розмислює критик і над добре мені знайомим духовним романом у щоденниках « Hometend. Люди і долі…» Богдана Берези. Адже, на думку Ігоря Фарини, автор «зумів неординарно висловити відомі думки, взявши на підмогу життєвий досвід, заокеанську тугу за ріднизною і …небайдужість». Тобто, художньо осмислив пережите ним.

   Розкошує на моїй книжковій полиці і двокнижжя прози «Німці в городі» Лесі Степовички»…(Ще й із її дарчим написом: «на знак соборної дружби Заходу і Сходу»). Читала із захопленням її чудовий роман «Шлюб із кухлем пільзенського пива». Давала читати багатьом своїм знайомим. Із текстів Лесі Степовички постає розгонисто, відверто, одкровенно свята правда! Адже описує талановита письменниця той радянський устрій, у якому всі мусили бути сліпі, глухі, дурні, але… задоволені!

   Ігор Фарина наголошує: «Як добре, що публіцистично обдарована Леся Степовичка у своїх перекладацьких оповідках не оминає гострих кутів українського політичного й громадського життя, показуючи, як зажерливість деяких чиновників істотно псує імідж держави в очах іноземців. Є й набагато глибше питання. Переконаний, що «Німці в городі»− то є могутній виплеск глобалістичному мисленню деяких наших літераторів. Наголос на українськості менталітету? Так, він постає з усією зримістю, але це не позірний демонстративний патріотизм, він−засіб героїні твору протистояти ідеологічно в діалогах, схожих на затятий двобій, з фрау Гретою Ляйневебер, яка прибула із Західної Європи і не криється зі своєю українофобією (повість «Бітте, дрітте, фрау-мадам, або П”ята колона в Європі»). Тим не менше, авторка ніде і ні разу не принизила у своїх текстах гідності представників інших націй. Це явлення справді культурного націоналізму, який відкидає самовихваляння чи глузування над іншим етносом».

   Так, це справді дуже вартісна книга. Оті «Німці в городі»… Талановитої Лесі Степовички!

   Для Фарини, як і для багатьох читачів, нова, вартісна книга− це неодмінна стріча з її героями, з їхніми проблемами, це наче напівзустріч із самим автором, із його манерою мислення, міркування.

   Відомий нам критик яскраво, влучно, метафорично дає назви своїм критичним статтям: «Дорога до себе під дощем дум» (Богдан Томенчук. Жінка з одного вірша: поезії); «Душа щебече молодим листочком» (Богдан Береза. Hometend. Люди і долі… Духовний роман-есей у щоденниках); «Впливає серце у ріку щодення (Андрусяк Богдан. Сльоза любові: поезії) ; «Квіти душі празникують у слові (Ромен Л. Чорнобривці на снігу: поезії. Суми); «Метелики серця справляють Різдво» (Василь Кузан. Різдво метелика: поезії); «Знайти себе у океані слів» (Щипківський Геннадій. Найда. Роман); «І дивність не пуска зі свого виру» ( кілька штрихів до творчого портрета Ганни Костів-Гуски).

   Що ж… На цьому не «крапкую» ( як любить говорити Ігор Фарина). Є у мене невеликі «нюансики» ( це слово теж із слововжитку Ігоря). Часто вживає наш критик слово «балакати». Не дуже приємно вражає те, що це слово стоїть дуже близько у синонімічному ряду із словами: «базікати», «патякати». Такі слова несуть відтінок розмовно-побутової просторічності. І аж ніяк не вписується оте слово «балакати» у серйозну сув”язь критичних текстів! Але ж є у нашій багатющій мовній скарбниці слова-синоніми: говорити, розмовляти, казати, мовити, повідати, вести бесіду чи мову, стверджувати, наголошувати. Але Фарині до душі тільки слово «балакати». І крапка…

   Хочеться ще зауважити й щодо вживання розділових знаків. Слово «принайні» ніколи комою чи комами не відокремлюється. Адже це слово не є вставним словом! Звичайно, така помилка часто трапляється у багатьох виданнях інших авторів. Жаль, що це правило чомусь стає неправилом. Хоч це, зрозуміло, недогляд коректорів.

   Не зовсім згідна із таким трактуванням новели  Ігорем Фариною: «…новелою здебільшого називають прозовий твір, де характер персонажів показують через якусь одну подію.» Так, через одну подію… Але у новелі зображено якусь незвичайну подію, несподівану кінцівку твору, зображені незвичайні життєві обставини. Гострий (здебільшого) конфлікт. Недаремно новела ( як різновид оповідання) походить від італійського слова novella, тобто новина. У новелі іноді кульмінація може стояти на початку твору. Згадаймо новелу «Новина» Василя Стефаника, в якій йдеться про те, як Гриць Летючий утопив доньку…

   Є у текстах статей слово «русизм». А варто писати «росіянізм»…

   Та всі ось такі «нюансики» не руйнують загальної картини сприйняття книги «Наближення» Ігоря Фарини. Головне, що кожен читач винесе для себе із праці критика те, що Фарина−працелюб, який не дасть умерти літературній критиці як жанру. Він майстерно уміє своїми роздумами над тою чи іншою книгою наблизити читача до головної думки тексту, дати ключ до розуміння творчого задуму письменника.

   Майже кожну свою рецензію завершує автор риторичним запитанням… Наче кличе кожного з нас на роздуми, на співучасть в обговоренні книги, дає можливість читачу досмакувати сказане, написане…

Leave a Comment