НАТХНЕННА РОЗПОВІДЬ ПРО ЛЮДСЬКУ ДОЛЮ

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Арсенич-Баран Г. «Муська. Історія одного життя» Роман в новелах. – К: Український пріоритет. 2018. – 144 с.

Чого читач чекає від знайомства з новою книгою? Зустрічі із словодивом. Навіть тоді, коли вже знаєш попередній доробок автора й не надто ним захоплюєшся. Бо десь у клітці серця б’ється пташина віри, що він «випишеться», бо в старих текстах таки були іскринки художньої справжності, які таки розгледів, незважаючи на певні хиби. Такі ж сподівання на стрічу з дивовижністю з’являється й тоді, коли зір натрапляє на друк ще невідомого спримачеві автора літеросплетень.

Можу говорити про це на основі власного досвіду. Недавно отримав з Чернігова роман Ганни Арсенич-Баран «Муська» і потрапив у вищеописану ситуацію. Бо раніше чув про письмачку, але її творів, на жаль, не читав.

«Упірнув» у мореокеання слів. І, зрозуміло, мушу відразу відповідати на питання: чи сподобалося «купання», і дати позитивну відповідь, хоч деякі претензії все ж є.

З них і почну, хоча такий хід мого думання й не всім сподобається. Мовляв, такими еківоками в бік авторки відгукувач заперечує сам себе, бо вже ствердив, що написане сподобалося. Та не збираюся відмовлятися від цієї думки! Просто переконаний, що заспів із зауваг допоможе ліпше її розкрити.

Отже, стартую з того, що авторка назвала своє писання романом у новелах. Та чи можна так охрестити ті 6 творів, які увійшли в нього? Сумніваюся в цьому. І є два нюансики, які живлять осторогу. Перший з них – обсяг. Неможливо назвати новелою понад 30-ти сторінковий текст. Якщо виходити з обсягових мірок, то під це означення попадає лише один твір. Та є ще й друга підводність. Новелою здебільшого називають текст, який описує лише одну подію.

Та це зовсім не означає, що створене письменницею не варте уваги. Мені, скажімо, дуже сподобався вже перший твір «Баба Марта», хоча саме його я мав на увазі, мовляючи про понад 30-ти сторінкову писанину. І перш за все подумалося, що він вдало започаткував оповідь. Уже на першій сторінці читач знайомиться з головною героїнею. «Марію вже так ніхто не називав, бо ніхто тут не пам’ятав того часу, коли вона була Муською». Ніби й безхитрісне перше речення, але воно заінтриговує. На підсвідомому рівні розумієш, що тут є якась таємниця й дуже хочеш її збагнути. Тому й починаєш вчитуватися в літери, і усвідомлюєш, що інтрига тільки посилюється. Бо невдовзі дізнаєшся, що Муська має причепурити сільську хату (її називають маєтком) перед приїздом чоловіка, сина з невісткою і дитиною, якихось Басистих… і відразу виникають запитання: хто вони такі та чим спонукана з’ява цих дійових осіб?

Далі розповідь стає далекою від несподіваних зацікавлень, бо йдеться про життя-буття однієї людини. Точніше про Марту, яка була бабусею Муськи, та не назвав би цю оповідь спокійним плином буднів особистості. Уже хоча б тому, що авторка детально і вдало описує, як Марта після смерті чоловіка ще за часів польської окупації змушена пристосовуватися до обставин після приходу других совітів, аби в лютій веремії часу вижила її єдина внучка Муська. Муська, батьки якої загинули в УПА.

Не всі це розуміють і цвікають в очі доріканнями. Особливо баба Юльця, на долю якої випала сибірська каторга за сина (батька Муськи), який був ув УПА.

Дві бабусі однієї дитини (Муська – донька дочки баби Марти) такі різні, хоч горе (загибель дітей) мало б об’єднати. Принаймні так мислиться. Але цього не сталося. І не знаєш, чи варто сумувати через цю перипетію. А може, і не слід засмучуватися взагалі? Усе більше прихиляюся до такої непростості. Бо у творах «Баба Марта» і «Баба Юльця» маємо зріз життя того покоління західноукраїнських жінок в умовах більшовицької окупації. Достовірне побутописання.

Ця ж достовірність панує й у частині роману, яку названо «Професор Басистий». Виявляється, що в молодості дружив із суддею Григорієм Колонкевичем і навіть був закоханим у Марту, яка обрала не його чоловіком, а пошлюбилася з успішним юристом. Уже не бачу необхідності обговорювати цю колізію, бо ж буває так у житті. Немає потреби й проблемити того, що він опинився в Донецьку, боячись переслідувань сталінських опричників. Було це в нашій історії. З пісні (нехай і доволі сумної) слів не викинеш. Тут, напевно, варто зауважити тільки одне… описане – промовистіше за будь-який архівний документ.

Та цей позитив неспроможний приховати одне питання, яке з’являється у свідомості після прочитання цієї частини твору. Кому потрібна поява ще однієї дійової особи, якщо з тексту поки що невідомо чи має він прямий стосунок до вищеописаних подій?

Та невдовзі все стає на свої місця. Бо саме до Басистого привозять Муську. Завдяки професорові вона стає студенткою університету, маючи нахил до точних наук. Допомагає він й у тому, що дівчина починає робити наукову кар’єру. (Залишімо за кадром непорозуміння професора з невісткою Валерією. Як на мене, то сценки написано колоритно, але на хід подій вони не впливають).

Потрібно, очевидно, зробити наголос на ще одному моменті, якщо початок «Професора Басистого» нічого не свідчить про динамізм оповіді, то ще більше його в «Тарантулі» Чи не тому, що авторка йде не шляхом констатації фактів, а детально описує їх.

Згадаємо хоча б про таке. Начальник чекістів області полковник Никанор Родімцев знетямлюється, уздрівши Муську. Йому здається, що з небуття повернулася молода повстанка (мама Муськи), яка померла від його ґвалтувань в енкаведистській катівні (згодом дівчина дізнається деталі смерті матері). Тепер він заманює в сімейні тенета Муську (юнка «добровільно» обирає нерівний шлюб, аби не стати сексоткою). А далі життя по-різному в одній квартирі, спроби чоловіка купити прихильність Мусі. Урешті-решт усе завершується тим, що Родимцев, будучи п’яним, як чіп, одного вечора домагається дружини й отримує відкоша, Муська втікає з дому.

Символічно, що розділ закінчується іменем Федюрко. Та не тільки тому, що так уменшується наступна частина друку. Згоден, що про певну символіку та оригінальність виражального ходу можна балакати. Але не гадаю, що це має істотне значення для всього твору. Символіку бачу в іншому. Федір (той самий Федюрко) живе в престижному домі разом з матір’ю Килиною. Вона – жертва «гуманної системи». Батька жінки розстрілюють чекісти за те, що він священник і належав до УАПЦ. А вона сама, ховаючись від переслідувань, змушена була покинути навчання у виші Києва і стати робітницею одного із заводів у Донецьку. Тут вона вагітніє і в евакуації народжує сина Федора, якого не хоче визнавати батько через кар’єрні устремління. (Досить типова ситуація, письменниця лише ословила її). І все життя Килина піклується, щоб Федько не знав горя.

Десь тоді й перехрещуються стежки досвідченої Килини та юної Муськи. Бо саме тут дівчина й шукає порятунку від біди. І знаходить його. Ферюрко одним телефонним дзвінком (до високопосадового батька, про якого думав, що той загинув на фронті, бо так йому казала мама), добивається, щоб Родимцева покарали. Полковника відправляють на пенсію, змушують розлучитися з дружиною, яка так і не стала предметом його хтивості. Тарантул із коханкою переїжджають із елітного будинку. А Муська згодом стає дружиною Федора і народжує йому двох синів. Ще й наукову кар’єру зробила, ставши доктором наук.

Про ці перипетії можна ще багато говорити. Та не буду цього робити, а уявою помандрую до Сосничева, де вирішила доживати віку Муська. Тут, до речі, на неї падає ще одна сувора випроба. На російсько-українській війні гине її молодший син Василько – співак Міланської опери, який добровільно стає військовиком. Між іншим, саме про непростості його долі і йдеться в завершальному розділі книги, який названо ім’ям Мущиного сина.

На похороні полеглого героя крапки ще немає. Радше з’являється трикрап’я. Воно у згадці про таємничу вагітну наречену Василька, якій не судилося стати його дружиною.

Можливо, це і дрібничий факт, але він спонукає до розмислів, передусім про спадкоємність болю, який торкається і нинішнього покоління українців. І віриться, що правда таки восторжествує. Принаймні до такої думки підштовхує книга.

А ще до роздумів на дещо узагальнену тему. Чималу частину нинішніх читачів безумовно цікавитиме питання, чи є написане віддзеркаленням (художнім, звичайно) чийогось життєпису, хоча жодного вказання на творче осмислення документалізму немає. І нічого не вдієш: є два моменти, з одного боку мусимо ставити спрагу до пізнання «білих плям» вітчизняної історії. А з другого маємо зіпсовані сприймальницькі смаки, коли люди в усьому хочуть уздріти конкретність. Навіть тоді, коли нею і не «пахне». А щодо «Муськи», то мені симпатичнішою є така думка: твір – виплід фантазій письменниці, хоча певні реальні джерела безперечно були. Як і в романах «Вербова дощечка» Теодозії Зарівної та «На чужих вітрах» Ольги Яворської.

Спроба останньої паралелі не є випадковістю. Обидві згадані авторки народилися в Західній Україні. У прозотекстах промовляє ментальність: таке ж говоріння характерне і для твору Ганни Арсенич-Баран. Вона ж уродженка Прикарпаття, хоч живе на Сіверський землі. «Заговорило» припадання до ріднизни, та є й те, що різнить. Адже неоднаковим постає перед нами відображення релігії різними типами літераторок: тими, хто пережив лихоліття, тими, хто з’явився на білий світ через багато років після й про страшну дійсність знає тільки з розповідей батьків чи знайомих. Ганна Арсенич-Баран і належить до третього типу письмовців.

Є ще одне вельми цікаве питання. Суб’єктивізм відображення і суб’єктивізм сприймання. Звісно, можна теоретизувати цю тему. Але… завжди виходжу з того, що об’єктивності осмислення суперечить суб’єктивізм висловлювання думки. Бо автор, творячи літеросплетення, залишається собою, тому й переконаний, що непотрібними є будь-які просторікування на цю тему. Варто, мабуть, згадати і про різностатевість прозаїчки та відгукувача. Хоча в цілому не відкидаю важливості теми для вражальності. (Дивність якась! Літературний критик сам визнає актуальність, але ословлюватися не хоче. Прошу вибачення. У кожного письмака є свої «мухи в носі»).

Тим паче, що бачу ще одну причину. Адже підійшов до питання про дуже конкретні виражальні засоби прозаїчки. Хоча й вищезгадані питання вважаю дуже актуальними для виражальництва. Але тут усе ж є різниця. Якщо раніше йшлося про якісь нюансики, то вони стосувалися усієї книги. А зараз віддаляюся від цього. І хочу передусім почати з літературних тропів, якими послуговується письменниця в романі.

Нерідко (на щастя!) надибую метафори, порівняння, епітети. Можна багато говорити про необхідність цих виражальних засобів. Але ніякі теоретизування не будуть вдатними без практичних підтверджень. Серед метафоричних виявів зокрема виділив би такі: «квіти у вазонах спостерігали за зимою», «дівчина знову згорнула нерви у кулак», «щось знову знівечить ніжний первоцвіт у її серці». Цей метафоричний ряд вдало доповнюють порівняння. І не тільки ті, де авторка експлуатує сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби». «Він сидів навпроти матері червоний, як запаска», «того наче ошпарило». А є й порівняння без цих сполучників і взірці тропу, де обидва підвиди поєднуються. «Вони з Богданом – два дужі чоловіки – не можуть нічого удіяти», «Федір стояв перед нею, як стіна – тверда, нездоланна й висока». Шарму Мусьці додають й епітети: «синій вогонь у своїй душі», «червоногрудий снігур кохання», «клітка душі»…

Заслуговує на увагу й слововживання. Приміром, читацька увага прикіпає до рідковживаностей на кшталт «осуга», «спортовець». Примагнічують і діалектизми: маґнес, копилиця. Приклади обох видів слововживання можна множити, але й вищезгаданих взірців, як мені здається, вистачає для підкреслення неординарності мовлення, у якому авторка намагається поєднати говори місцин, де народилася і живе, з літературною лексикою.

Вартий уваги й ще один момент. Помічаю, що авторка вдало використовує фразеологію: «скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться», «той старий зрадник помер, а ні жінка, ні діти, а тим паче внуки не винні, що воно мало душу, як гірчичне зерно». Ці та інші подібні вислови органічно вплітаються в канву оповіді.

Як і взірці живописання словом, яких теж вистачає в романі: «Тепер вона стоїть на цьому подвір’ї й скидається на лелеку, що прилетів до свого старого, понівеченого зимою гнізда», «Це не дерево, це небо народжує цвіт-зорі».

Напружують уяву і картини, що зриміють перед очима (а може це і є тим, заради чого варто поринати в мореокеання літер?).

…Передчуваю, що дехто почне говорити, що відгукувачеві, мовляв, не слід заглиблюватися в лексику прозового тексту, коли це є більш характерним до поезотворчості. Категорично не погоджуюся з таким поставленим питанням. Саме мовлення є найістотнішою ознакою творчого індивідума. І за нею прозирає й суспільне. Розумію, що над нами нависла глобалізація. І нікуди від цього не подінемося. Але текст є своєрідним запереченням хибних теорій літературних космополітів, які, проповідуючи загальнолюдські цінності, забувають про національне підґрунтя. (Якщо цей акцент уважати суспільним, то є особистісний наголос). Роман «Муська» оприлюднила літераторка, яку знають і як поетку.

…Сумніваюся, що це весь перелік того, чим зацікавлює «Муська». У читачів можуть бути й інші думки. А якщо воно є так, то авторка недаремно замислювалася над «Муською».

Leave a Comment