Непобляклі відсвіти

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

    Кракалія Роман. Автостанція: повість, новели. – Одеса. Астропринт. 2020. – 184с

   Під різними публікаціями у ЗМІ неодноразоао зустрічав ім*я Романа Кракалії. І вони заімпонували мені виваженістю думок, колоритністю їхньої словесної передачі.  А солідніше знайомство з доробком цього письмака відбулося кілька років тому, коли на мій робочий стіл завдяки одеському знайомцеві ліг його роман «Три барви Дунаю». Твір сподобався настільки, що написав рецензію (а буруся за перо тільки тоді, як написане справить позитивне враження на мене), яку вмістили «Буковинський журнал» і деякі електронні видання, а згодом включив цю написанку до  своєї книги вибраних рецензій «Наближення».

   Та так сталося, що наше творче спілкування продовжилося – нещодавно пан Роман надіслав мені свою нову книгу «Автостанція», до якої увійшли однойменна повість та новели.  І знайомство з цим виданням знову спонукало літературно «виговоритися».

   А щоб ні в кого не було сумнівів, що рецензент більше не хоче «пірнати» у ріку загальникових розмірковувань зі споминальними алюзіями, то відразу перейду  до розмислів про «Автостанцію».  І. напевно, почну з думки про часовимір. Бо чомусь саме вона найбільше не дає спокою, коли під цим кутом зору  оцінюю обидві книги. Можливо, і не робив би цього, але прозаїк сам змушує.

   Вимисл літературного критика?  Аніскілечки! «Автостанцію» завершує новела «Магія вуличних музик»  – щемливий спогад про те, як людність зреагувала на появу роману «Три барви Дунаю». Просторий уривок з цього твору у новому тексті нагадав про рідковживаності та  діалектизми типу «отуто», «ресторація», «завсіди», «оркестра». А ще чомусь згадалося, що у романі були «течиво», «зментрожений», «болотяка»… І захотілося ще раз перечитати його, що і зробив, знайшовши твориво у домашній кнингозбірні.

   Отже, роман «Три барви Дунаю» – запросини читальників у мандрівку часопростором, бо він оповідає про передвоєння – непросту сторінку вітчизняної історії перед світовою війною. Текст, побудований за колажним принципом, має і особистісний характер, бо розповідає про діда Костя Кракалію – відомого українського діяча на Буковині, руйнуючи усталене сприйняття  деяких людей. А «Автостанція» наповнена неперебутніми доторками до сучасності, непобляклі відсвіти яких огранюють літеросплетіня.

   Але перед тим, як перейти до розповіді про них, намагатимусь  хоча б побіжно зачепити ще одну тему (зрештою, про нелогічність тут і мови не може бути, оскільки й це продиктоване «Автостанцією»). Що маю тут на увазі?  Та географію передусім. Романа Кракалію можна назвати буковинським одеситом. Лексика ріднизни «в*їлася» у свідомість і вже не відпускає. В мовному плані він має  свій колорит. І цим вирізняється на тлі знаних в одеських письменницьких колах подоляка Геннадія Щипківського, степовика Володимира Рутківського чи Василя Полтавчука з Одещини… Чимало прикладів подібного є й в інших  регіонах нашої держави. На Волині добре знають творчість уродженця Житомирщини Олександра  Клименка. Гуцул Олександр Масляник став своїм для галицьких читальників зі Львова. Це ж можна сказати й про галичанина Петра Маліша, який нині мешкає у Хмельницькому. Тому й радію, що повіває  незбагненним свіжим від  поєднання місця народження і місця мешкання у словоформах «вальсування», «погук», «поставний»…

   Та давайте ще не будемо «гопакувати» навколо цих буквотворів, оскільки цей «танець» належить до думкування про  виражальність книги, що виглядало б своєрідним нонсенсом на тлі певного білоплям*я у тематиці. Тому й повертаюся до деяких проблем темарійності, наголошуючи на барвистості почувань.

   Тут, мабуть,  варто наголосити, що чогось приголомшуючого уяву у текстах не існує. Звичайні будні звичайних людей. Та, либонь, тому хочеться читати. Бо сам не раз потрапляв у схожі ситуації чи чув щось таке й хочеш знати, як діяли герої письменника, вчинки яких мимоволі співставляючи з зі своєю реакцією.    

   Чи не найчастіше подумки повертаєшся до повісті «Автостанція», автор якої вже на перших сторінках твору «організовує» для читальників знайомство з його героями. Він розповідає про життєві непростості художника, айтішника та фермера – трьох друзів, які завше готові виручити один одного, якщо необхідно. Левко, Максим і Микола є такими різними за складом характерів, але непохитними, коли йдеться про людську порядність. Це особливо помітно, коли прозаїк описує події, що відбувалися перед Революцією Гідності. І ловиш себе на думці, що вони не розгубилися б, захищаючи ріднизняне.

   І зовсім іншою є постать приймака Артема з новели «Старе шкіряне пальто». Соковитими фразами автор оповідає  історію шкірянки у шопі, яку тесть подарував зятеві  і як останній ухилявся від  служби, щоб не потрапити на російсько-українську війну. Новела «Коли ти повернешся» теж зачіпає питання військової служби. І про події на східних рубежах України теж йдеться. Але все постає перед нами в іншому ракурсі. Бо рядки осяяні молодістю та коханням.

   Якщо вищезгадані твори тією чи іншою  гранню є дотичними до героїко-патріотичної теми, то про «Гуркотіли колеса цього не скажеш. В поле зору потрапляє описування однієї поїздки до Києва, коли герой чинить не так, як  замислив спочатку. А «Дорогою на Фонтенбло» – бачення дитячої мрії через багато років. Споминальністю  пронизана також новела «Магія вуличних музик». Неповторні описи рідної природи існують й у творах «Безсилі крила» і  «Ой, ти, сороко-білобоко».

   Слід, очевидно, доторкнутися ще до одного тематичного крала. Є письменники, які не приховують гри власної фантазії. Та не надто замислюєшся над цим, бо на тебе магічно діє текст. Звичайно, у таких творах теж відчувається дихання досвіду, хоч воно не є таким зримим. Водномить маємо письмаків, уява яких проростає з уздрітого та пережитого, але все це не є таким прихованим. Якщо відштовхуватися  від  цього,  то Роман Кракалія належить до другого типу літератів, до адептів якого можна зарахувати Василя Горбатюка з Хмельницького, Михася Ткача з Чернігова, Григорія Цимбалюка з Житомира…  

   Не можу втриматися, не згадавши ще про один момент. Коли перечитуєш цю книгу, то стає переконливішим враження, що її міг створити тільки мужчина. Бо суворість письма і прихованість емоцій однозначно агітують  за це. А ще – відсутність романтичних ноток, хоча з останнім не всі погодяться, вважаючи проявом романтизму  деякі нашарування публіцистичності, які є в «Автостанції». Щодо неї, то потрапляємо у непростість. З одного боку є зрозумілим, що публіцистичність- необхідний елемент прозотексту. А з другого  боку виникає закономірне питання: чи варто плутати з газетярщиною, елементи якої, на жаль, є у повісті. Чесно кажучи, важко висловлювати таку думку,  бо й сам чимало років пропрацював у ЗМІ і з власного досвіду знаю, як часто-густо   над журналістом за покликом душі, який  вирішив спробувати письменницького хліба,  тяжіє примара газетярщини.

   Прошу вибачення за деяке розпросторення останньої зауваги. Мусив сказати  про це питання, яке однаковою мірою стосується тематичності й виражальності, хоча, можливо, в моєму трактуванні  існує певна доза узагальнення. А тепер перейдемо до роздумів про те, як письмак іде до втовкмачення своєї думки, беручи в посестри образність висловлення, відкидаючи надокучливість моралізування.

   Коли говорити про цю складову прозаїкового успіху, то відразу можеш наштрикнутися на каскад дорікань. Не бачу смислу деталізувати їх. Вже хоча б тому, що всі претензії зводяться до одного: літературний критик чомусь товче воду у ступі, захоплюючись виражальністю, хоча вона є більше актуальною для поезії. (Знаєте, мені водночас сумно і  смішно від такої «глибокодумності». Невже й досі незрозуміло, що  виражальність, не маючи жодної альтернативи, допомагає доносити думку та свідчить про творчу індивідуальність?).

   Проілюструю це на прикладі «Автостанції». Чого-чого, а вдатних взірців  тут вистачає. Бо літературні тропи та лексика в єдиному переплетенні і є тією неординарністю, яка «прикайданює» читальника до видання. А літературного критика тим паче.

   І в першу чергу це стосується метафор.   «Розбуджена тиша вляглася досипати», «Юною та прекрасною мзетунахаві, дівчиною чарівної вроди, весна спустилася до моря»,  «…гаряча хвиля виносила його знов на якесь фантастичне, вкрите квітами, поле». Але такі образності є характерними не лише для повісті. Метафоричні зблиски побутують й у новелах. «А якось удосвіта зненацька відлетів сон – аж мовби холодком війнуло в лице  («Ой, ти, сороко-білобоко»), «Потужні крила, які, здається, могли б оцю скелю підняти, безсило  б*ють повітря, ловлять вітер, а він лише сміється»  («Безсилі крила»), «У тому жаровиську згорав час» («Дорогою на Фонтенбло»). (Цей перелік метафоричних висловлювань можна продовжити, бо вдатностей є чимало).

   З цією гарнотою мирно сусідують порівняння та епітети. Щодо перших, то вони є неоднорідними. Себто мова йде про порівняльність з участю сполучників на кшталт «як», «мов», «наче». «ніби», з їхньою відсутністю та поєднаннях обох підвидів одного тропу. «Микола замовк, немовби розмірковував, чи варт про все це аж так докладно розповідати» («Автостанція»), «Голод – це смерть» («Безсилі крила»),  «Жінки вмовкли враз на півслові – неначе хтось вимкнув звук» («Гуркотіли колеса»). Слід, мабуть, тут згадати й про епітети: «сонмища якихось потвор», «втомлене око», «хустинка з найтоншого серпанку», «пружний вітер», «зеленава  зірка», «молоді вітри».

   Всі ці словосполуки по-своєму обрамлюють буквовияви з познаками неологічності, рідковживаності та говірковості. Про це мислиться, коли натрапляєш на такі несподіваності, як «вікодавній», «ухрестя  доріг», доймала», «околяса», «софора», «щокожного». (Можливо, не кожне з цих слівцят є вельми оригінальним, але все ж свідчить про лексичні шукання автора.

    Слід, очевидно, згадати й про формовиражальність. З підзаголовка книги відомо, що до видання увійшли повість і новели. Два різновиди в рамцях одного жанру?  Безперечно! Але самі новели далекі від однорідності. «Старе шкіряне пальто» , «Коли ти повернешся» наближаються до новели в класичному розумінні, а от у «Гуркотіли колеса» доскіпливий читач віднайде елементи оповідання, бо обнялися  два сюжети, кожен з яких  міг би перетворитися на окремий твір. «Безсилі крила», «Ой, ти, сороко-білобоко» на перший погляд мають подібність, бо пронизані любов*ю до птахів. Але це – оманливе враження. Якщо належність обох творів до образків чи новелеток не викликає сумнівів, як й медитативність  розмислів, то  різність теж можна помітити неозброєним оком: в першому тексті письменник промовляє голосом птаха, а в другому він пропонує розмисл людини. Досить рідкісними для новел є  органічні вкраплення з раніше написаного. Саме такою є  новела «Магія вуличних музик».

   Важливою складовою прозових написанок є пейзажність. Випадків живописання тут  настільки багато, що важко виокремити котрийсь із них. Тому згадаю лише про ті, які випадково постануть перед зором.  «А ген  далі аж до умовної лінії оковиду – чорне згарище. Зчорнілий стовбурець свербиуса, де навесні дожидав Левкового тракторця, гілочки на кущі, маленькі рурочки листочків, обгорілі ягоди на землі» («Автостанція»). «Він знов розпросторює замашні крила, вони затуляють півнеба, вже вітер піддався, легкокрил: а так, летимо!» («Безсилі крила»). «Під ногами все ще пашіла жарінь і повітря, так само гаряче, жило своїм окремішнім життям, вибудовуючи вдалині якісь химери» («Дорогою на Фонтенбло»). Заслуговує похвали і вміле поєднання в одній книзі діалогічності та монологічності.

   … Не сумніваюся, що можуть бути й інші думки про цю книгу. Скільки людей – стільки й міркувань. А якщо так, то письмак  (слівце запозичене в Мирослава Дочинця)  має нагоду втішатися, до самозабуття служачи різності. Та водночас це не означає  прихід  душевного  спокою. Адже попереду чекає нова робота над словом. Заради отого неодновимірного думкування, з якого вже не вирватися душі. Мов потрапила вона у зачароване коло, виходу з якого не існує у білосвіті.

Leave a Comment