Освіта в давньому і радянському Брусилові (частина перша)

Освіта в XI –XVIII століттях

Автори: Я. ГАЛАЙЧУК, Л. МАКАРЕНКО
газета “Колгоспна правда”, вересень, 1957 року

Наявність і елементарно грамотних, і освічених в Брусилові в часи литовсько-польського панування людей видно з такого. Власниця Брусилова монахиня Пелагія Брусиловська в 1541 році пише заповідну грамоту – фундуш, за силою якої Брусилів переходить у власність Києво-Печерської лаври. Коли ж пан Яцько Бутович, хорунжий київський, силоміць одібрав Брусилів, то оставив наше містечко за собою лише після того, як в обмін за Брусилів дав Києво-Печерському монастиреві власний маєток Зайковщину, а король Генріх IV дав “законну” грамоту Бутовичу в 1574 році.

З смертю Генріха IV боротьба за Брусилів між Києво-Печерською лаврою і Яковом Бутовичем відновлюється ще з більшим запалом. Справу цю розглядають різні установи; новий король Стефан Баторій грамотою 1579 року оставив Брусилів за монастирем, а через короткий час, в 1585 р., новою грамотою остаточно закріпляє наше містечко, уже з магдебурзьким правом, у власності Бутовича.

Вся ця багаторічна боротьба за Брусилів відбувалась не тільки у формі зухвалих наїздів, типових для того часу, грубої збройної сили, але й точилася шляхом широкого листування сторін з різними державними установами.

Закріпивши за собою Брусилів Яцько Бутович кількома роками пізніше “заокруглює” свій маєток приєднанням до нього ряду селищ біля Брусилова. І знов скаржиться Стефан Лозка, маршалок мозирський, власник містечка Рожева, на Бутовича, знов іде паперова війна між феодалами. Боротьба закінчилась тільки тоді, як Яцько Бутович сплатив належні гроші за захоплені селища, а урядова комісія в 1600 р. розмежувала землі Бутовичів і Лозки. Відзначимо, що обидві сторони під час позову представили в різні установи численні документи і грамоти про Брусилів, Рожев та навколишні села, які сягають 1525 року. Цілком зрозуміло, що переписування давніх документів, виготовлення виписок з них, писання нових паперів і при тому відповідно потрібною їм юридичною мовою вимагало не тільки елементарної грамотності, але й значної освіти.

В 1617 році власником Брусилова став Мартин Бутович. Цей Бутович підписав “рукою власною” і скріпив печаткою важливий політичний документ – забов´язання волинських дворян захищати Люблінське православне братство від усяких кривд 6 травня 1601 року. Одна з власниць Брусилова Євдокія Бутович була захоплена татарами в полон і врятувалася тільки за великий викуп. У дар за це Брусилівській Вознесенський (Новоміській) церкві дане було євангеліє з написом “Пані Євдокія Семенівна Бутович”.

До числа освічених людей цього часу в Брусилові треба віднести і священиків Брусиловських церков, а їх за документами значиться дві. Про школу в Брусилові цього часу відомостей нема. Треба думати, що в Брусилові XIV-XVI освіченість і знання поширювалися надзвичайно повільно. Селяни-кріпаки і міщани-ремісники скніли в темряві і неуцтві. Освіченими були вельможні пани, шляхтичі, замкові і магістратські і духовенство. Всі вони діставали освіту в більших містах, в школах з широкою програмою, як в Острозі, Києві, Львові, Вінниці, Кременці тощо, де були польсько-католицькі колегіуми, православні, монастирські і братські школи. Брусилів же на початок XVII ст. був невеличким містечком з слабими церковними братствами. В 1628 році в Брусилові за державним переписом було всього 40 димів і 5 підсусідків в 14 належних до “Брусилівського ключа” селах 34 дими.

Круто змінилося життя Брусилова в середині XVII століття. Національно-визвольна війна 1648-1654 рр. і возз’єднання України з Росією сприяли розвитку освіти. У багатьох українських селах і містечках при церквах були створені початкові школи. Правда у відомих нам документах про Брусилів того часу нема відомостей про школу. Народне ополчення з брусиловців і околичних сіл в 1648 р. дощенту розгромило коло Брусилова великий татарський загін, який з метою грабунку прорвався був у Київське Полісся і повертався з великим полоном. У ході війни Брусилів уцілів і від польської помсти, в той час як сусідні, наприклад, містечка Дідівщина і Рожев були зрівняні з землею.

У роки відносного спокою в Брусилові базувалася козацька Брусиловська сотня спочатку Білоцерківського, а потім Паволоцького полку, і таким чином Брусилів став сотенним містом, населення якого набагато збільшилось.

Спробі панів Бутовичів повернутися і знов осістися в Брусилові перешкодив 20-тисячний загін полковника Дацька Дейнеки, який маючи близько двох тисяч втікачів з Правобережжя, в травні 1665 року зробив глибокий рейд із-за Дніпра і зайняв Рожев, Брусилів і Коростишів. Нарешті, хоча тягар війни був великий, але економічна експлуатація в Брусилові і в цілому краї зменшилася.

Про грамотних людей з народу, трудящих мас, зберігала своєрідний документ Брусиловська Староміська Воскресенська церква. Брусиловські старожили стверджують, що під престолом цієї церкви схоронялася соснова смолиста дошка, на якій поряд з датою “1664” викарбувані були 28 імен і прізвищ майстрів-будівельників храму. Так чинити було звичайним в старину. У тій самій церкві зберігалась велика ікона Пасії, 1654 року, на якій під окремими євангельськими сценами художником з народу зроблені були дев’ять записів, і друга ікона божої матері, початку XVIII ст. з написом: дар чумака Андрієнка. Ці факти – документи проливають світло на стан освіченості трудящих у кращі часи історії нашого краю і нашого містечка.

За Андрусівським перемир’ям 1667 року і “Трактатом про вічний мир” 1686 р. українські землі на захід від Києва, за винятком самого Києва і вузької смуги по правому березі Дніпра, одійшли до Польщі. Посилилася панщина до 5-6 днів на тиждень. За ухвалою польського сейму 1696 р. в судах і діловодстві на українських землях замість української була запроваджена польська мова.

У 1720 р. уніатський церковний собор у Замості проголосив уніатську церкву єдиною законною церквою грецького обряду в Польщі. На середину XVIII ст.. економічне, правове і культурне становище мас ще більш погіршало. Український народ не хотів миритись з поділом своєї вітчизни і з панським гнітом.

Протягом всього XVIII ст.. майже безперервно вибухали повстання українського народу проти шляхетської Польщі. Гайдамацький рух охопив все Правобережжя і Західну Україну. У вир гайдамаччини був втягнутий і Брусилів. Під час “Коліївщини” 1768 року Брусилів став центром боротьби селян-кріпаків на Київському Поліссі. Тут, за образним виразом Т.Г. Шевченка “правив криваву вечерню ляхам” Іван Бондаренко. Про українську школу у Брусилові в XVIII ст.. говорили важко за браком достатньої кількості документального матеріалу. Треба думати, що за кращих часів тут були школи при місцевих церквах, які ставали то уніатськими то переходили знов на бік православ’я.

У Брусилові було розвинуте домашнє навчання поодиноких дітей багатших міщан і селян у мандрованих дяків-пиворізів, – явище, характеристичне для України XVII ст.. Ця форма навчання особливо поширювалася на Правобережжі після розпорядження польського уряду 1789 р., яким закривалися і надалі заборонялися численні українські школи з українською мовою викладання при православних церквах. Грамотними і освіченими в Брусилові оставалися, в першу чергу, магістратські чиновники і поміщики.

У 1742 р. точилося листування про двох Брусиловських кріпаків – Петра Шпилька і Максима Семененка, обвинувачених по доносу крамаря з Любара в гайдамацтві; їх звільнили з в’язниці тільки на клопотання власників Брусилова братів Юрія і Михайла Ольшанських. Пізніше, в 1762 р., брусилівський магістрат відбирає показання двох гайдамаків із с. Осівці, братів Москаленків, Федора та Івана, а потім точиться жваве листування про них та інших учасників Мостищенської гайдамацької групи аж до страти осівчан.

Нині (станом на 1957 рік – прим.) у Брусиловській церкві зберігається євангеліє з цікавим записом українською мовою на полях, що ця книга є фундушем-даром від Братства цехів шевського, ковальського і кравецького м. Брусилова з по іменування цех майстра і старших братів цехових. У запису дата – 8 ноембрія 1797 року і що діялося це за ясновельможного пана Чацького та ієрея Гаврила Спорадкевича.

З середини XVIII ст.. Брусилів перейшов у власність відомого польського роду графів Чацьких. Чацькі осілись тут на ціле століття і панували в Брусилові в період трьох поділів Польщі (1772, 1793 і 1795 рр.) і переходу нашого краю від тяжкого польсько-шляхетського гніту до не менш тяжкого гніту російського царату.

Чацькі – люди високої освіти, відомі як ортодоксальні прихильники колонізації України. Фелікс Чацький збудував у Брусилові кам’яний костьол і капуцинський монастир при ньому. Ще за життя цього Чацького при монастирі в Брусилові функціонувала польська школа, а вчителями в ній були довгобороді ченці-капуцини. Син Фелікса Чацького Фадей відомий польський вчений, історик і етнограф. Будучи візитатором (попечителем) Віленської шкільної округи (1803-1813), він щедро насаджував у межах своєї округи школи з польською мовою викладання і з політичною орієнтацією на відродження Польщі: це були школи-пансіони, школи повітові і гімназії. Фадей Чацький організував в 1805 році відому Кременецьку гімназію, що перетворена була згодом в ліцей, який став центром колонізаційної політики поміщиків на Правобережній Україні. У Брусилові, в своєму маєтку, Фадей Чацький продовжував роботу свого батька: підтримував костьол, монастир і польську школу при ньому.

Leave a Comment