Побачити карі очі дощу

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Сергій Дзюба. Гріх любити неталановито! : У 3 томах. – Том 1. Вірші. – Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України; Чернігів: Видавництво «Десна-Поліграф», 2021. – 552 с., понад 200 кольорових світлин.

Мене ніколи не цікавили ні час, ні умови написання прозових чи поетичних творів. Бо завжди переймався якістю написаного. Себто художністю, котра неодмінно мусить причаровувати. Про це ще раз подумав, коли почав перечитувати багатосторінковий фоліант Сергія Дзюби з Чернігова.

Безперечно, за деякими ознаками міг визначити час появи тих чи інших рядків, але «примагнічувало» не це, а вміння автора небуденно висловити думку. Тому я вирішив, що з питань виражальності й варто почати літературознавчий «танець».

І, зрозуміло, що першочерговим стало питання про вмілість використання літературних тропів, серед яких помітне місце займають метафори, епітети та порівняння.

Але перед конкретизацією міркувань про ці виражальні засоби зауважу. Іноді буває непросто класифікувати їх через внутрішню прив’язаність. Бо, скажімо, трапляється так, що говоримо про метафору, а поряд із нею існують епітети та порівняння.

Щось подібне маємо і в даному випадкові. Приміром, часто натрапляємо на несподівані словосполучення: «Голоси давніх мрій говорять уночі», «Інші виросли сни в лабіринтах примхливих уяв», «Розплющать очі людяні дерева».

Ще чарівніше виглядають метафори з епітетами та порівняннями: «Коли мене підсмажить впертий час», «Місячний їжачок блаженствує на зеленій ковдрі фіалкового вечора», «Кожна розлючена троянда пишається дотиком своїх колючок…». Ніби й немає ніякої надзвичайності у цих висловлюваннях. Але епітети на кшталт «впертий час», «місячний їжачок», «розлючена троянда» таки приваблюють. Як і порівняння: «Може, осінь – королева смутку – подарує рими задарма?», «Воскресіння весни, як пришестя Христа», «Вересень – як зрадник-поліцай, топчеться по бабиному літу»…

Умовний поділ на основі згаданих взірців має право на існування, хоча певні моменти можуть бути наразі спірними, як і поділ епітетів на звичайні та неординарні. До перших, зокрема, я відніс би словосполучення «оголена душа», «зграйка лакиз», «подих любові»… Втім, якщо такі означення понять виникають у щоденному мовленні, то існують і буквосполуки з познакою індивідуальності автора: «географія твоїх брів», «легені місяця», «мелодія зірок»…

Звісно, дехто говоритиме про вплив метафоричності мислення на такі буквосполуки. Не бачу потреби поглиблювати цю думку. Хоча б тому, що в кінцевому результаті все ж прийдемо до висновку, що перед нами з’явилися небуденні епітети.

Непростим є також питання про порівняння, котрі умовно слід поділити на чотири підвиди: тропи з використанням сполучників, словосполуки без них, буквотвори, в яких поєднано елементи вищезгаданих підвидів, й означення через поєднання іменника та прислівника.

Й кожне із таких порівнянь має притягальну силу. Візьмемо для прикладу ті, де автор вдало провадить словогру з поміччю сполучників типу «як», «мов», «наче», «ніби»… : «І клював би себе, наче крук, на окрушині болю», «Вродливі дерева, мов черниці», «»І так грішив, немов земля». Цей перелік порівняльних чарівностей можна продовжити, але мені здається, що і вищезгаданих взірців досить для підкреслення індивідуальності поетичного мислення автора.

Тим паче, що цю думку підкреслюють і прості порівняння без сполучників: «Сон – це гойдалка уяви», «Бринить цвіркун – знавець таємних мов», «Це – просто дощ із карими очима»…  

Й складні порівняння, які використовує автор, теж належать до тих, чию чарівність неможливо не помітити: «У липні наших літ ми – наче ясновидці», «І вже земля – неначе королева», «Як тебе люблять квіти – мов молоду богиню».

Цим порівняльним чарам також додають барв і зразки тропів, в яких цікаво переплелися іменники: «поцілунки-поети», «скарб-горизонт», «лист-літачок».

Виокремлюю ці літературні тропи з потоку поетичної мови та водночас констатую, що вони мило співіснують з іншими виражальними засобами, увиразнюючи їх. Це, зокрема, бачимо у згадках про «населення» книги, до якого  належать рослини, дерева, звірі, птахи, зірки та інші небесні світила: «Ти любистком був і чебрецем», «Літають вище за птахів тендітні сосни», «У віруючих вовків – піст», «Ми – мов ластівки: не падаємо», «Жовток великої зірки розбиває шкаралупу ночі», «Поховали його біля сонця»…

Згадки про «населення» віршів мають ще одну особливість. Нерідко бачимо й органічність поєднання різних «мешканцевих» підвидів: «Акомпаную вовчиці, яка залицяється до місяця», «Сонце пахне снігом і яблуками», «Ти більше не моя північна зірка, а лисеня, що спить і хоче в ліс». (Згодьтеся, що таке поєднання в одному реченні чи в одній строфі робить їх ще привабливішими).

Це стосується також поєднання в кольорових екстраполяціях: «Душа – біла, її тінь – чорна», «Легко бути часом у країні квітів – білим, блакитним, рожевим», «Може, їх білі душі – ніби рожеві мрії…». Зрештою, про любов поета до барвистого вираження думки промовляє й одинарність: «Наче і добре чужинцю у царстві зеленім», «Білі вірші мої, ви – березовий сік», «І падатимуть краплі, червоні від крові», «Бери моє волосся посивіле», «Сірі, мов шинель», «Я не бачу землі, на якій стою: чорної, невинної землі…» Та кольоровість у поезотворчості Сергія Дзюби дає й зримість екстраполяцій. Принаймні, гадаю, саме про це, коли читаю хоча б такі рядки: «На віях – осінь, в косах – перший сніг», «Заплакана красуня: вії намистинками сліз прихилили веселку», «Десь падолистом плакали тополі…»

Не сумніваюся й у тому, що своєрідної виражальності віршам Сергія Дзюби додають і богошукальницькі мотиви: «Хай мріє він про біль у Божому саду», «Нас відшепоче світ іконками з Отцем», «Бо дивлюся на Ісуса і бачу Твоє обличчя…» (Як на мене, головним у даному випадкові є те, що подібні висловлювання органічно звучать у контекстах версифікацій).

Думка про органічність звучання не дає спокою й тоді, коли перед зором читача постає культурологія поета, у якої в цій книзі – кілька аспектів. По-перше, маємо чимало присвят відомим діячам літератури та мистецтва: Іванові Дзюбі, Василеві Слапчуку, Ігореві Павлюку, Петрові Сороці, Гураму Петріашвілі, Петрові Пиниці, Миколі Збарацькому…

По-друге, дихання такої культурологічності відчувається і в епіграфах, у яких до міркувань спонукають Василь Симоненко, Богдан Бойчук, Мар’яна Савка, Андрій Дементьєв, Тетяна Гнєдаш…

По-третє, культурологічний аспект мають і згадки про Василя Стуса, Рембрандта, Чюрльоніса, Шопена, Пікассо… А хіба ж можна не згадати про тяжіння автора до джерел давнини та її сьогочасне бачення; про вірші Сергія Дзюби за мотивами поезій його дружини Тетяни?!

Певну дотичність до культурології має і фразеологія у виконанні поета. До речі, саме вона присутня вже у першому вірші цього ошатного тому (обсягом понад 550 сторінок), що вкотре свідчить про важливість питання, –  «Морським вузлом зв’язало язика». Вдатні висловлювання фразеологічного штибу можна знайти й далі: «Чому на ображених возять одну лише воду?», «Кисільні береги, молочні ріки десь нас чекають у грядущих снах»… Коли читаю ці та подібні словосполуки, то виникає закономірне запитання: чи не вони спонукають до власного крилослів’я? «Я стільки про Тебе знаю, що, мабуть, не знаю нічого», «Беззахисний, як віра, поцілунок», «Донорська кров – це коли там кохання».

Коли вже зайшла мова про органічність образних словосполучень, то слід згадати і про дотепну іронічність автора, оскільки це – теж визначальна риса поетичної творчості Сергія Дзюби. Одразу ділю її на дві частини: зриму та приховану. Про першу, зокрема, думаю, коли читаю вислови на кшталт: «Яка благодать: народитися українцем і не любити сало», «І чіпляють блазні Стуса всує, як колись чіпляли Іллічів…», «Ось крапля і… крапля, – між ними танцюй досхочу, бо ти – не Кравчук, щоб отут, наче лис, прослизати»…

Але трапляється так, що деякі рядки пронизує внутрішня іронічність: «Поети схожі на бульдогів…», «Талановитий Дантес шукає свого Пушкіна на пам’ять…», «Ти роздягаєшся: світить старий Казанова – місяць».

Якщо мати на увазі суміщення ліричності та іронічності, то остання цитата з попереднього абзацу – не виняток. Згадаємо, приміром, про поезію «Кожна розлючена троянда…», в якій про ліричний настрій автора говорять «беззахисність квітки», «подих хвилин». Втім, мені здається, що ці поетичні чарівності загубилися б між рядків, якби не кінцева, дещо прозаїчна, фраза: «В нашому будинку вже два тижні немає води…». Така буденна констатація одразу ж робить лірику цього твору іронічною. Подібна сув’язь – характерна і для віршів «Мама з татом полетіли на танці…», «В одній країні заборонили сніг…»

Цікавим залишається і питання про слововияви. Чому? Це виходить із констатації факту, що поет орієнтується на сучасне літературне мовлення, і в його лексиці нечасто з’являються неологізми, небагато рідковживаних слів та діалектизмів. Та чарівні незвичайні слова все ж трапляються: «Кракатунчик», «бурбуруну», «некохання», «презаздрісно», «воднодень»… Цей словесний ряд доповнює органічне звучання слів’ят із вузьким ореолом поширення: «крещендо», «парсек», «портулак», «пички»… А деякі словечка так мило звучать через зменшувально ласкаву форму їх подачі: «віршеня», «джмелик», «пегасик», «парашутик»…

Думаю, що останнє почасти дає підставу зачепити два моменти. Дехто, наприклад, скаже, що подібні словотвори існують і в інших поетів. Звісно, не заперечуватиму цього. Але, в першу чергу, відзначаю органічну дотичність таких слів до тексту, поєднання ліричності та іронічності.

Коли попередні міркування стосувалися конкретики окремих творів, то для всієї книжки важливе загальне враження. Не можна оминути різні форми висловлення думки. Багато віршів свідчать про те, що Сергій Дзюба вільно «плаває у силабо-тонічному морі». Втім, це повною мірою стосується і його верлібристики. Заслуговує похвали й те, що балади, поеми, вірші для дітей та пісні чергуються з катренами, хокку і танку… Все це ратує за пошук способу вираження розмислу поетичною душею.

А після цих розмірковувань про методи висловлення думки, очевидно, варто пірнути у стрімку воду тематичності. Бо, при бажанні, можна поділити вірші на громадські, філософські, пейзажні, любовні. Приміром, для творів «На плесі затаврованих стремлінь…» та «Кати так не викручували руки…» більш характерні громадські мотиви. А фантастичний цикл «Про людей та янголів» пройнятий філософічністю. Твори «У поетів з осінню романи…» та «Небо прийшло до сосен…» – справді, вдале живописання словом. Інтонації інтимності відчуваються у мелодіях текстів із циклу «Чекаю Тебе з роботи, як із війни».

Але є й інша очевидність – навряд чи доцільним буде такий поділ. Бо у більшості віршів маємо тематичні переплетення. Візьмемо, скажімо, поезію «Не питай чи кохаю…». Вже перші рядки надають творові інтимної барви. Знаходимо її й далі: «Не питай чи кохаю – хай насниться тобі наше море». Та хіба на філософію творчості не натякають рядки: «А слова – тільки птахи»? Присутня у вірші й пейзажність: «Тепла, як море, що нас обіймає у липні». Елементи такого поєднання можна також знайти у віршах «Місячний їжачок блаженствує…», «Тут квітів більше, ніж людей…» І цей перелік можна довго продовжувати… Маємо ще один аргумент того, що сучасна лірика – поважне відлуння тематичних переплетень, бо воно вже стало неодмінним атрибутом вітчизняної версифікації.

Питання про тематичність змушує порушити і аспект любовної лірики. Можна, звісно, неоднозначно сприймати те, що автор усі свої книги (а їх уже – більше ста!) присвячує дружині – Тетяні Дзюбі. Можна стверджувати, що кохання до неї – основний лейтмотив великого поетичного тому. Та особисто я не бачу в цьому нічого «крамольного». Бо діяння людини просто неможливі без почуття любові, яка надихає і на створення віршів. Прихованість чи ось така, як у добродія Сергія, відкритість, – це вже справа кожної особистості. Та й читачів, в основному, цікавлять не спонукальні моменти, а рівень творів. І він у даному випадку задовольнить смаки вибагливих поетичних гурманів.

Ніби зачеплено всі питання, над якими замислювався, коли думав про цю книгу. Та водночас вважаю, що є нюанси, котрі залишилися поза кадром. Тому хоча б побіжно згадаю про них. Цікаві епітети, метафори та порівняння є у розділі «Вірші малого Сергійка», де зібрано твори автора для дітлахів. Визначальним є те, що тут поєдналися силабо-тоніка та верлібр. По-своєму цікавий і розділ «Білі ангели», до якого увійшла дещиця нових пісень Сергія Дзюби.

І насамкінець поведу мову про таке. Назва тритомника та першої книги «Гріх любити неталановито!» походить від одного поетичного рядка з вірша «На віях – осінь…» Для автора – це радше традиція. Згадаймо його книжки «Колись я напишу останнього вірша», «Сонце пахне снігом і яблуками», «У липні наших літ», «Зима – така маленька, мов японка»… Це явище поширене і у всеукраїнському масштабі. Згадаю хоча б книжки «Жива і скошена тече в мені трава» Анатолія Кичинського, «Лежатиме сонце мені в ногах» Василя Місевича, «Правий берег сумної ріки» Бориса Щавурського…

От і подумалося: а чи не постане невдовзі перед нами нова поетична книга Сергія Дзюби, назва якої буде обрана за таким принципом?

Leave a Comment