Погляд за невидимі грані

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Гургула І. Проза життя: повісті. – Львів: Апріорі. 2020. – 886 с.

Можливо, ця книга і могла б мати іншу назву. Більш заковиристу. Принаймні, мені цього хотілося б. Але прийшла „Проза життя” й наполегливо стукає у двері свідомості. Мовляв, знімай штабу розмислів зі свого боку та сприймай такою, як є в реалі. І нічого не поробиш супроти. Навіть коли дуже прагнув би. А якщо вдуматися, то нічого неправильного тут й удень зі свчкою не знайдеш. Назва, як назва. А якщо думанням углибитися в неї, то й логіку уздриш. І, як й письмак, намагаєшся за літературосплетеннями побачити у дзеркалі днів наших сучасників з їхніми болями й проблемами.

         Магія якась, очевидно, засіла у цій книзі й не відпускає. І чого б це? Ніби й просте запитання, але водномить воно є далекуватим від простості. Не бачу ніякої абракадабри у такій постановці проблеми. Відповім так: непростості замок вщент зруйнував прозаїк своїми підходами до висвітлення тієї чи іншої теми.

         Проілюструю це прикладами з видання. Вже перша повість з нього вказує, що „Блудний батько” – своєрідна сповідь академіка Якова Еммануїловича Рафальського про пережите, хоч є тут і тонка пейзажність, діалогічна вправність. Щось від сповідальності особистості і у повісті „Jus malos/Закон зла”, хоч поява різних духів пробує відштовхнути від цієї гадки. Але усе ж маємо монологи людей при несхожості обох творів. А повість „Я, хрест” – монолог камінного хреста, якого встановили восени 1848-ого на честь скасування панщини. Твір „День Фаїни” є дещо іншим. Та не тільки тому, що головна героїня – особа жіночої статі. Просто Ігор Гургула поставив перед собою інше завдання. Він взявся розповісти про нелегку жіночу долю. Звісно, що з погляду мужчини, але не так, аби філософія представника сильної частини людства не затінювала жіночість. На сторінках книги знайшлося місце і для містики. Про неї починаєш думати, коли у повісті „К.Р.І.Л.Б” натикаєшся на таємничі написи та появу маленької Олесі, яка у наші дні приходить гратися з донькою Моркуля, хоча сама померла тоді, коли родину „милостиво” вивозили у Сибір.

         Та не тільки „К.Р.І.Л.Б” має „родзинку” виражального плану, якщо цей твір несе в собі впливи магічно-містичного реалізму, то повість „Я, хрест” значною мірою пронизана фактологічною точністю. Це, звісно, наближає твір до хвилюючого документа епохи, хоча буквосполуки й таять непростість. Бо хочемо того чині, але насиченість історизмом нерідко призводить до творчої невдачі. Особливо тоді, коли автор „козиряє” своєю обізнаністю в тій чи іншій темі.

         Та не думаю, що це стосується „Прози життя”, незважаючи на те, що історизм є характреним для повістей Ігоря Гургули. Дивовижно, але він навіть тісно переплітається з „К.Р.І.Л.Б”ом, де „правлять бал” елементи містичності. Адже несподіванок у розміркованому плані життя Моркуля не було б, якби не віяли жорстокі вітри історії.

         Виняток? Не сказав би так. Бо історизм спонукає й інші тексти. Й суть полягає в мірі його присутності. Якщо, приміром, в текстах „Я, хрест” і „День Фаїни” він не приховується, то в „Блудному батькові” історизм є більше контекстовим. Повістяр тут крокує двома шляхами. Зображує людину на тлі певних життєвих обставин. А іноді екскурси в минувшину логічно обгрунтовано вкладає в уста Якова Емануїловича Рафальського. Як на мене, то такий прийом заслуговує на похвалу. Вагомості йому додає той факт, що подібний спосіб вираження думки характеризує й повість „ Jus malos /Закон зла”.

         Цей перелік різності підхотів можна продовжити. Але не робитиму цього. Бо мене більше цікавить інше питання: чому авторові вдається зобразити все так, що написаному віриш? Як на мене, то тут відіграє роль досконале знання теми, яка потрапила у поле зору. Наприклад, у творі „Кров папороті” одним з дійових осіб є Аскольд Маргель. Журналіст і письменник, який свого часу писав про співачку Елізу Жукову

 Портрет одного з героїв твору виписано з великою точністю і колоритністю. Тут висновковуєш, що повістяру допомогло те, що він сам багато років „варився у газетярському казані”. Зрештою, він і сам не приховує цього, бо у передмові до „Дня Фаїни” стверджує, що оповідь – результат журналістського пошуку.

         Якщо з цим усе є більш-менш зрозумілим, то залишмо у спокої культурологічні асоціації і попрошкуймо далі. Себто даймо собі відповідь на таке запитання: а звідки ж тоді списані дійові особи? Та з реальності. Результат вивчення доль людей, з якими зводило життя, плюс гра творчої уяви на основі фактів, почепнутих з плину буднів.

         Значну роль відіграє і віковість. Можна помітити, що автор зображує перипетії доль людей, які близькі до нього за віком, це кидається у вічі вже у повісті „Блудний батько”, де головний герой належить до покоління тих, які 40-50 років тому вчилися у львівських вузах. Подібне маємо і у „Креслярі”. Чому воно так? Неможливо однозначно відповісти, та мені здається, що головним є таке: письменник сам отримує душевну втіху, заглиблюючись словом у вчинки людей літнього віку. Про це думається тоді, коли читаєш про Федора Кононенка з повісті „Надішліть полковнику листа”, який колись за наказом енкавесівськго зверхника знищував тіло повстанського генерала: тепер чекає листа з дозволом розкрити „велику державну таємницю”, хоча зловісної організації-натхненниці злочину – уже давно не існує й часи змінилися.

         Наголос на тяжінні до доль літніх людей водномить не означає віддалення автора від проблем підростаючого покоління. Якби це відповідало дійсності, то ми ніколи не мали б повісті” Jus malos /Закон зла”, з якої з усією гостротою постає проблема наркоманії.

            Потребує доторків і тема використання публіцистичних елементів у художніх текстах. Дехто вважає, що їх там не треба. Згоден, якщо ставити на рівень публіцистичну неповторність і недолугу газетярщину, коли, приміром, вчитатися у „Кров папороті”, то усвідомлюєш, що публіцистичні моменти у цій повісті розширюють обрії пізнання читальника, органічно вписуючись у твір. І відмовлятися від такої складової написаного було б злочином для сприймання. Тим паче, що публіцистичність існує й у інших текстах. Чи не найбільше їх у повісті „Я, хрест”. Згадаймо хоча б монолог одного селянина про участь у Першій світовій війні та перебування в Українській Галицькій Армії.

         Ще одне міркування. Така книга не могла з’явитися у Харкові чи в Одесі, тільки у Львові. Та не думайте, що в рецензентові заграла кров галицького патріота і він згадав, що сам колись вчився у княжому місті. Причина полягає в іншому. В книзі – дух львівської неповторності і чисто львівська оцінка подій, яка має свій шарм. Автор детально описує міські реалії. Їх ніколи не збагнеш під час туристичних наїздів.

         Оригінальність письма Ігоря Гургули проявляється не тільки у цьому. Багато творів пронизані якоюсь недомовленістю. Скажімо, повість „Блудний батько” завершується зустріччю Якова Еммануїловича Рафальського з сином у Дніпрі, де вперше побачить його, хоч тому вже минуло 44 роки. Незвичайна колізія? Безумовно! Але буває так і без фантазії. І, зрозуміло, чекаєш продовження спілкування на львівських теренах. Й дещо злишся, коли автор не підносить тобі на таці уяви таку страву. Але підсвідомо розумієш, що він має рацію. Якщо повість не підштовхує до домислення, то письмовець даремно витрачав час на її написання.

         Це, до речі, натяк є на один зі способів висловлення думки. Бо „Проза життя” змушує також говорити про роль метафор, порівнянь та епітетів у художньому тексті, про слововиявні ефекти та пейзажність. Й насамперед через те, що ці елементи художності є у його книзі. Диво якесь! Автор не хоче вразити читальницьке сприймання неймовірністю прийомів, але саме вони допомагають чіткішому вираженню замислів у прозописаннях.

         Й почнемо з метафор. Вже у повісті „Блудний батько” мене причарувала фраза „вітрище хижими загребущими лапами миттю і безжально здирає з дерева жовту перуку… „ Що бачимо? Надання незримому погодному явищу властивостей живої особи. Себто застосовано прийом, який є більше характерним для поезотворчості. Якщо врахувати те, що поціновувачі красного письменства знають Ігоря Гургулу як……, то про певну органічність можна балакати. Але це було б півправдою, набагато більше значення має те, що фраза природно виглядає у контексті написаного. Наче тим мала безальтернативно бути тільки вона! Підтверджує це поодинокість подібних літеросплетень: „їх миттю проковтнула ніч”, „час котився жорнами”, „Корівник дихав чорними дірами”. Цей перелік чарівностей метафоричного типу продовжуємо без особливих проблем: „довга тінь стелиться перед ним”, „кучугура снігу, згребена з усього подвір’я, водночас почорніла і набундючилася”, „прямовисні схили урочища дихають небезпекою” (На цьому уриваємо цитування, адже й на основі вищезгаданих словосполук наблизилися до доконечності необхідності метафоричних зблисків у прозотекстах).

         Такі ж думки осідають голови реципієнтів текстів й тоді, коли бачать порівняння. До речі, у „Прозі життя” вони є троякими. Частенько повістяр послуговується цим видом літературних тропів, використовуючи сполучники на зразок „як”, „мов”, „наче”, „ніби”. Нерідко вони зникають. Але якість речення нітрішечки не програє від цього. А іноді трапляються випадки, коли автор в одному висловлюванні поєднує обидва види порівнянь. Мішанина? Так? Але саме вона стає привабою.

         А тепер від теоретизувань перейдемо до практики і наведемо приклади. Серед першого виду порівнянь мені сподобалися такі: „перебіг пальцями по тілу, ніби повіряючи, чи усе на місці, „якась то вона не така, не жидівська немов”, „втоплюєшся, наче вхопився за валик тіста”, „пантрували тих місць, як вівтар у церкві”. Зачаровує і відсутність сполучників: „їхня липа – місце зустрічей”, „ти – академік болю”, „власний дім – гарна річ”, „механізми для Миколи – друзі”. Не відштовхує від себе і поєднання: „очі його – наче рентген”, „стосунки з тестем у Тимофія як львівська погода”, „усе решта – прямовисні скелі, мов стіни хмарочосів”, а потім, наче здогадався, – зиру донизу” (Хіба не свідчить ще, що автор вміє бачити деталі і по-своєму точним словом сокобарвно відтворити їх).

  Сприяють картинописанню й епітети. Мені, наприклад, запам’яталися „стіна сутінків”, „жарівня кохання”, „клапті надій та сподівань”. Разом з уже звичними „живий вогонь”, „смуток душі”, „небесні жорна” вони створюють неповторність, контекстовістю зосібна. Про неї гадкуєш і тоді, коли у тканині твору здриш незвичайні слововияви. Вони, між іншим, теж є різними. Деякі слівцята познаковані неологічністю та рідковживаністю: „всеоглядини”, „ламачі”, „вітрогонна”, „чайкокруч”. Помітно, що автор не цурається діалектизмів. Хоча останні поділив би. Приміром, до таких слів відніс би „вислід” і „хлопаки”. Говірковості? Безсумнівно! Але походження у них є різним. Якщо перше більше поширене в інтелегентських колах і належить до малознаних (в тому числі через зросійщення мови в часи комуністичного тоталітаризму), то друге є відомим і в інших регіонах нашої державаи, хоча й познаковане, як виразний галицизм. Зустрінем також „хитруню”, „здибанку”, „необачку”. А от „клюмбо-вуйко”, будучи неологізмом за своєю суттю, – суто львівський слововинахід.

         (Дехто, очевидно, скаже, що відгукувачеві не варто було заглиблюватися у течиво вираження. Бо, мовляв, такі акценти є більше характерними для поетичних текстів. Чесно кажучи, на мене така позиція навіює смуток. Адже за спробами видніється намагання відстояти мовне зоднаковіння. І це тоді, коли вони добре розуміють, що виражальність – ознака індивідуалізму творчої особистості, без якої слово не може існувати. Мені, як й багатьом, нецікаво читати книгу без виражальних особливостей. Таке видання не врятують і найкарколомніші сюжети.

         На виражальність кожного твору помітно впливає й пейзажність. „Виглянув у вікно – сонце затулила кудлата хмарка, подібна на жабу”. „Згасли зорі, втопився у своєму човні місяць, вщухли, прибиті густою пеленою мряки, коси”. „Їх товсті, прямі, мов гігантські свічі, брунатно-зеленкуваті з додаванням коричневості і сірого стовбури вселяють надію, що і в майбутньому будуть збережені клаптики вічної і недоторканої природи: „Густа чорна мряка-пелена повзла з долів, піднімалася на верхи, затуляла гори по самі вершечки”. Читаю зразки такого живописання словами і починає здаватися, що перед мною зримо постають ці картини природи і ніщо не спроможне відволікти мене від цього процесу.

         Навіть стійкі словосполуки й афористичність окремих висловлювань. Перші літеросплетення, наприклад, означені такими висловлюванянми, як „з шкури пнеться”, „пустить червоного півня”, „гріти руки біля чужого багаття”, „кому що, а курці просо”, „де мати породила, там і земля мила”. Чи не подумаєш опісля цього, що „народ скаже, як зав’яже”? І все тому, що автору важить доречність вживання, а не козиряння обізнаністю у фразеології. Може, через це і народжуються висловлювання з подобизною крилатослів’я? „Хрест для людини – обладунок для оборони!”. „Якщо майбутнє буде вкраденим, витертим, замальованим чорною фарбою – тоді навіщо і для чого оті мільйонні статки, ота нерухомість, яку важко навіть взяти на облік, порахувати усе, як слід?” „Бога неможливо примусити на диво, ми самі себе повинні примусити на працю”. „Головне, аби зазирнути та вдовольнити у собі маленького черв’ячка” (останнє більше стосується природи людської цікавості до потаємних сторінок життя інших особин).

            … Коли осмислював ці та інші виражальницькі вдатності, то з’явилася ще одна думка. Цього разу – про кіноматографічність прози Ігоря Гургули. Оскільки майже усі повісті у цій книзі мають несподівані сюжетні повороти, то вони могли б стати поштовхами до сценаріїв вартих уваги фільмів. Зрозуміло, що з неодмінним збереженням ідентичності. Мовленнєвої у тому числі. Тільки хто за це візьметься, коли в нашій державі різність стає непотрібною екзотикою?

            … Не заперечую, що всі ці моменти увиразнюють „Прозу життя”. Але за ними все більш незникоме є сприймальницьке прагнення досконалості. Адже без неї видання програє. Та, на жаль, доводиться з прикрістю говорити й про те, що понижає звучання. Наприклад, в одному творі привертає увагу слівце „базар” у значенні „бесіда”. У сучасному слензі таке літеросплетення є поширеним. Але чи не ліпше вжити „розмова”, якщо написане хоче саме цього?  Та не лише це вносить туману. Іноді, скажімо, «базар» постає у значенні «ринок». Якщо б така словоформа була у мові дійових осіб, то читальник був би змушеним примиритися. Але ж у мові автора таке є недопустимим. Чи таке. Сумнозвісні «струйки мають». Українські відповідники «струмені» чи «струмини». Вже не кажу про коректорські недогляди, які підмочують репутацію автора.

            І наостанок. Перед нами – нова книга прозаїка. Хороший дизайн, сучасність поліграфічного виконання. Але «Проза життя» «примагнічує» не тільки зовнішністю, а й тим, що є у ній. Поклики до мандрувань за невидимі грані думок і вчинків людей. Отже, книга відбулася?

Leave a Comment