Погляд на життя-буття через подвійні окуляри

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Вовчанська В. В., Мельничук Б. І., Відлуння грому;  новели, — Тернопіль: Терно-граф. 2020: — 92 с.

Спочатку наведу деякі факти із письменницького життя-буття. Чи не в кожній області маємо родинні тандеми літераторів. Скажімо, в Івано-Франківську мешкають Таня П’янкова, Василь Ісузан, а в Луцьку подих сучасності  по-своєму передають Надія Гуменюк і Володимир Лис. Ще, мабуть, можна згадати про подружжя Світлани Короненко і Михайла Слабошпицького з Києва, батька та доньку Віктора й Оксану Бойків із Харкова, братів Миколу і Юрія Берез із Рівного… Та щось не пам’ятаю жодного спільного художнього твору цих сімейних дуетів.

Хоча винятки у цій темі існують. Не один текст написали Марина і Сергій Дяченки з Києва, брати Капранови, які теж живуть у столиці нашої держави… (Не сумніваюся, що чи не кожен міг би доповнити ці переліки своїми прикладами).

А поки у сприйманні читальників триватиме цей процес, поведу мову ще про одні групові «виспіви». Співавторами різних видань були Тетяна і Сергій Дзюби, Євгенія Юрченко і Валерій Хмелівський. (І знову вдаюся до трикрап’я, бо список можна продовжити).

Хоча б іменами Василини Вовчанської і Богдана Мельничука з Тернополя. Підставою може стати книжка новел «Відлуння грому», яка недавно з’явилася на моєму робочому столі.

Про що ж розповідає це видання? Неможливо, напевно, коротко відповісти на це запитання. Бо тематика написаного є різною. Скажімо, твір «Птаха вистражданого щастя» порушує тему непростості родинних відносин. Десь навколо цієї неоднозначності блукають оповіді в текстах «Чужа — не чужа» та «Не з одної печі хліб їв». Але кожен з них, звісно, має свої нюансики.

Є вони і в новелі, «гвинтики» каральної машини. Ніхто (принаймні мені так гадається) не заперечуватиме, що у творі йдеться про складнощі взаємостосунків Катерини і Степана. Але до цього додається та обставина, що у них вплітається кадебешна «мелодія». Дізнаємося, що діячі зі спецслужб хочуть, аби подружжя було їхніми інформаторами. (А скільки таких химерних історій траплялося в недавні радянські часи!)

Або ще одна «цікавинка». Скільки, приміром, писано-переписано про зустрічі деяких ветеранів «Великой Отечественной войни» зі школярами. Навіть у роки Незалежності України.

З отих писань можна було б укласти солідний томище. А у «Відлунні грому» бачимо несподіваний поворот. Виявляється, що ветеран у післявоєнні роки був «доблесним чекістом» і боровся з вояками УПА. В одному із боїв він і поранив упівця Миколу Жбана, який нині працює шкільним сторожем. У навчальному закладі й зустрічаються представники протилежних таборів. (Варто, либонь, згадати й про інші колоритні деталі цієї «здибанки». Але ліпше самому зануритися у мореокеання літеросплетінь в «Інкрустуванні палиць»).

…Ще раз подумки повертаюся до своєї фіксації темарійності. І зауважую, що подекуди існують доторки до конкретики. Але є і загальниковість міркувань. Як кажуть, така собі словесна блуканина помежів’ям. Тому перерву її і подамся у полон конкретизації. Тим паче, що у ньому побутує чимало цікавинок.

Поліна з «Птахи вистражданого щастя» з телефонної розмови із сином Архипом дізнається, що він приїде додому не сам. Сюрпризом для матері стало те, що хлопець, завершуючи навчання, пошлюбився з Риммою і молоде подружжя хоче жити з нею. Спочатку стосунки свекрухи і невістки ніби й ладилися. Десь підсвідомо розумію, що тертя між ними були, але на ситуацію вони ще не мали помітного впливу. І тут стається перша несподіванка. Поліна Василівна застає Римму в мить подружньої зради. І стає цікаво: а що буде далі? Чесно кажучи, думав про різні розв’язки. Та автори вирішили і далі інтригувати. Під час медогляду лікарі виявляють, що молодій жінці потрібна трансплантація нирки. Й свекруха стає донором для невістки, але ставить умову синові: вона не повинна нічого знати про це. Але та дізнається випадково. Лише після цього Римма усвідомлює всю силу материнської любові. І в сімейному гнізді оселяється птаха вистражданого щастя.

У «Відлунні грому» ситуація є дещо іншою. Старенька Ганна сама живе на хуторі, який колись був помітним в околиці селом. Після того як радянські владоможці так силоміць змінили ландшафт місцевості, що не стало ріки — окраси населеного пункту, люди виїхали з нього. Тільки Ганна зосталася, бо на цвинтарі похований її чоловік Павло, який колись трагічно загинув. Може, і далі самотіло б її життя, якби не тривіальність буднів. Невістка Стефа їде на заробітки до Італії і згодом повідомляє чоловікові, що на чужині знайшла своє щастя. Спантеличений син Мар’ян повідомляє про це матері в день її вісімдесятиліття. Старенька, почувши про це, несподівано помирає.

А в творі «Не з одної печі хліб їв» детально описано одну з історій життя альфонса. Багата і красива Неллі в ресторані «Бриз» знайомиться з Максом, який нібито був змушений виїхати з Горлівки через воєнні події на східних рубежах нашої держави. Й він повідомляє жінці, що нечесні бізнесові компаньйони невдовзі мають повернути йому гроші, а зараз він не має за що жити. Неллі, закохавшись у досвідченого ловеласа, пропонує свою поміч. Той вдає, що дуже соромно жити за рахунок жінки, але погоджується.

Традиційний для такої ситуації заспів. Макс при ній і далі грає бізнесмена, який мимоволі потрапив у непросту ситуацію, Неллі ще більше закохується в нього. Та невдовзі випадково дізнається, що її коханий є не тим, за кого себе видає, — жінка стає свідком того, що «бізнесмен» викрадає її заощадження. Зрозуміло, що після цього настає кінець романтичним стосункам і Макс повертається у село, де виріс. Фініта ля комедія? Та ні, бо він теж по-справжньому закохався в Неллі. І, за порадою матері, він з букетом білих троянд стоїть біля її дому, щоб просити вибачення.

…Як бачимо, в кожній новелі як необхідний елемент є інтрига. Цьому явищу у виконанні дуету сприяє те, що автори вміло використовують різні літературні прийоми. Як тут не мовити добре слово про тропи, слововияви, пейзажність і діалогічність.

Щодо тропів, то тут чи не на чільному місці опиняються метафори, бо їх у книжці вистачає. Вже у першій новелі «Птаха вистражданого щастя» натрапляю на думку, що «телефон» гудів, як джміль. Та й далі гарності цього плану органічно орнаментують тексти. «Зеленоокий хутір повільно розплющував повіки» («Відлуння грому»). «Телефонний дзвінок розірвав тишу сонячного липневого дня» («Чужа — не чужа»).

Роль своєрідного магніта взяли на себе порівняння. «…лизав руки, ніби просячи пробачення» («Відлуння грому»). «Помста — великий гріх» («Не з одної печі хліб їв»). «То ж ліс — наче домівка» («Чужа — не чужа»).

На сторінках книжки знайшлося також місце гарним епітетам. Згадаю хоча б про такі словосполучення як «натруджена земля», «вітер часу», «шестерні каральної машини», «пелена тихого ранку», «барвисте видноколо», «білобрисий туман», «зранена душа».

Продовжимо розмову про виражальні засоби новелістів. І тут, мабуть, слід говорити, що прозова книжка — не поетичне видання, де часто-густо не проштовхнешся між безлічі несподіваних слововиявів. Та вони, на щастя, є органічними  для «Відлуння грому». Серед них читацьке око виловить такі рідковживаності та діалекти на вибір «одітований», «глибоченюча», «змірок», «гінцура», «патрікаги», «бограчі».

Тішуся також, що новелісти вміло використовують ефект живописання словами. «Смереки перешіптувалися між собою, а лісом шваркнуло відлуння грому. Краплини дощу сумно падали на суху, як пісок у пустелі, землю» («Відлуння грому»). «Дощ повільно вщухав, а вітер жадібно пронизував молоде тіло, що тремтіло, мов кленовий листочок» («Заручниця долі»). «Легіт, розчісуючи коси берези й вільхи, вдихав п’янкий запах сосни та ялівцю» («Чужа — не чужа»). …Коли мати на увазі ті та інші пейзажності, то впадає у вічі ще одна їхня особливість: чи не всі вони помітно виграють за рахунок поєднання різних літературних тропів.

Це — так звані мовні акценти виражальності. А є ще й психологічна особливість цього явища. Бо «Відлуння грому» — твориво двох людей, які є статево різними. Хочемо того чи ні, але певна проблема існує, та не бачу необхідності заглиблюватися в них. Хоча б через те, що автори щасливо оминули «підводні рифи», хоч іноді й хотілося б більшої творчої стрімкості. Тут, напевно, слід балакати й про таке. Богдан Мельничук уже здобув гарне ім’я в новелістичному світі. А Василина Вовчанська лише робить перші кроки в цій царині. І співпраця з досвідченим новелістом — хороша школа.

А крапкувати у цих нотатках хочу на такій ноті. Дехто, перечитавши їх, почне говорити, що рецензенти знову осідлали улюбленого «мовного коника», аби галопувати ланом розмислів. А мовленевість тим часом є не вельми актуальною для цього жанру, бо у прозотекстах має переважати сюжетність. Та не заперечую того, що змалювання ходу подій виступає вагомим чинником новели. Але нецікава лексика його не врятує. «Відлуння грому» — в новелах воєдино злилися сюжетність і мовленевість.

Leave a Comment