ПОЕТКА ПИШЕ ПРО ПОЕТКУ

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Надія Гаврилюк. Під плахтою неба: поезія Віри Вовк. – Дрогобич: Коло, 2019. – 168 с.

  1. Настроєве

На шпальтах друкованих ЗМІ, на жаль, рідко уздриш відгуки на літературознавчі видання. Чому? Зразу, мабуть, не відповісиш. Тим паче тоді, коли причин може бути кілька.

По-перше, заважає жанровість. Адже такий друк не належить до прози чи поезії, увага до яких є більшою. Специфіка, так би мовити. І автор (хоч, може і не хоче) змушений погодитися, що подібне чтиво має обмежене коло сприймачів.

По-друге, часто-густо відлякує «суконність» мовлення. Деякі автори, як не прикро, вважають, що реципієнти мовчкома «проковтнуть» написане через популярність теми чи їхню знаність у наукових колах.

І серце радіє, коли з’являється заперечення цього. Саме в ролі друку-потішника й виступила книга Надії Гаврилюк про поетку Віру Вовк.

 

  1. Тематичне

Чому саме про неї написано це видання? Наче і простеньким є це питання, але водномить воно передбачає неоднозначність відповідей. Бо таким є життєплин і нікуди від цього не подінемося.

Відштовхнемося, напевно, від того, що вибір теми, незважаючи на суспільну значимість, завжди є особистісним. А в даному випадкові (принаймні так думаю) словесно відгукнулися власні контакти з бразилійкою українського походження. (Нехай і більше віртуальні, але яке це має значення?). Додамо сюди і нестачу літератури про талановитих діаспорників на материковій Україні.

 

  1. «Смаколикове»

При оцінці цієї книги виходжу з такого. Розумію, що для літературної самоосвіти зобов’язаний зором і свідомістю углибати у такі тексти. Але якщо вже перші сторінки позитивно не діють на сприймання, то відкладаю «цікавинку» і вже більше не повертаюся до неї.  Слава Богу, написане про Віру Вовк не належить до таких «шедеврів». Навпаки. Знайшов у ній те, що спроможне зацікавити й інших читальників.

Лише два моменти. Авторка робить наголос на осмисленні поетичного доробку Віри Вовк у третьому тисячолітті. Якась часова обмеженість, якщо виходити з того, що вона дебютувала у 1954-ому, та і знана вона і як цікава прозаїстка. Але суть полягає не у виборі теми, а у аргументованості викладу. Якщо з цієї «дзвіниці» дивитися на текст, то бачиш, що Надії Гаврилюк задум вдався.

Імпонує і форма подачі написаного. 12 образків мені чомусь нагадали про літературознавчі етюди з книги про поета Бориса Демківа, яку свого часу написав незабутній Петро Сорока,  на видання котрого неодноразово відгукувалася пані Надія. Зрозуміло, що говорити не доводиться. Але сам факт зацікавлює. Чи не можна хоча б на основі цього балакати про творчу спадкоємність?

 

  1. Наукове

Неможливо в невеликому за обсягом відгукові деталізувати всі нюансики. Тому й не ставлю перед собою такого надзавдання. Спробую лише пунктирно окреслити коло проблем. На повноту, мабуть, не варто сподіватися. Згадаю, звісно, про те, що впало мені у вічі. (Суб’єктивізм у всій своїй красі? Ні! Радше це – об’єктивна реальність, від якої ніде не сховаєшся).

Але, напевно, досить роздумувань на таку тему. Ліпше перейдемо до пунктирування. І на передній план виставимо використання різних джерел та вміння авторки вільно (та не довільно) оперувати цією базою. Скажімо, в тому чи іншому контексті йдеться про М. Бахтіна, Ю. Григорчук, І. Жодані, Т. Карабовича, О. Смольницьку… Звісно, для науково-популярного чтива це – нормальне явище, та не можна не помітити однієї особливості: чужі думки – лише поштовх для власних розмислів, своєрідний аргумент на користь істини. Радує й те, що читацьку свідомість оджерелюють і інші імена: Есхіл, М. Коцюбинський, А. Малишко, В. Домонтович…

Заслуговує на увагу і своєрідна фрагментарність подачі міркувань. Дехто (навіщо це приховувати?) вважає її вадою і ратує за цілісність. Не хотів би ставати на цю позицію. З одного боку – прагнення літературознавиці промовляти по-своєму. А з другого – бачення життя і його цілісності через фрагментарність, бо такою є логіка буднів. Зрештою, вільно плаваючи у морі фрагментарності, авторка детально аналізує окремі поезії Віри Вовк, цілісність через фрагментарність. Своєрідне поєднання науковості і магічності.

 

  1. Магічне

Цей міні-розділ моїх міркувань про книгу і цього разу пов’язаний з науковістю (неможливо, безперечно, без цього, коли йдеться про таке видання). Правда, існує нюансик, науковість у світі магічності.

Не думаю, що тут є якась алогічність. Вже хоча б тому, що у книзі є містичний образок, основні його акценти. Авторка говорить про поему «Гріх святости». (Оксюморонність видно у цьому заголовку). Не залишається поза увагою поема-казка «Земля Іскриста». Особисто мені дуже подобається висновок про пов’язаність містичних деталей з життєвими реаліями. Дихання несподіваності?

  Але це, до речі, – не єдиний вияв містичності. Ще перед прочитанням книги зі змісту збагнув, що читацькій увазі буде запропоновано 12 образків. Довгенько ламав собі голову над цією цифрою. Все пояснила авторка. Найбільших християнських свят у році є 12, от і образків вийшло 12. Своєрідна християнська містика.

Як на мене, то повіває нею і від цифри 2. Живу з двоїною, не хочу від неї відмовлятися. Чи тоді, коли йдеться про сприймання літературознавчих видань. Чи тоді коли йдеться про бачення цілісності через фрагментарність. Містика? Магія?

 

  1. Неліричне

Якщо в попередньому розділі розмисли над дванадцяткою і двійкою логічно продовжили написане про містику, то тепер йтиметься про заперечення, якщо виходити з того, що маємо ліричний образок. Дуалізм бачу хоча б у тому, що авторка робить відкриття і по-своєму заперечує їх. Приміром, з образка «абетковий» уперше дізнався про генний вимір поетичності Віри Вовк. Себто про те, що її дід Григорій Вовк-Селянський був письменником, твори якого назавжди поглинули злі вихори Другої світової війни. Тому й не заперечу новизни. Складніше із питанням про використання віртуального листування.

Непростість полягає у наступному. Розумію, що глобалізаційні процеси все більше роблять реалією інтернетівську епістолярію. І дивувався тому, що Петро Сорока оприлюднив листування з Галиною Пагутяк і Дмитром Кременем. Спокійно поставився і до того, Леся Білик в одному журналі зробила явою свої контакти з передчасно згаслим Григорієм Білоусом. (Приклади можна множити). Але… Надія Гаврилюк цю епістолярію вводить в образки. Це (до певної міри, зрозуміло) діє відштовхуюче, хоча, напевно, окремішню публікацію листів сприйняв би позитивніше. Особистісна непростість психологічного плину?

Ще одна подібна заувага. Усвідомлюю: цінність такого літературознавчого видання полягає в індивідуальності міркувань. І собість є вкрай потрібною. Але чи завжди прямолобно треба наголошувати на ній?

 

  1. Майбутнє

Повернуся до заголовка цієї публікації. «Поетка пише про поетку». Так воно і є. Книгу про лірику та епос Віри Вовк написала літературознавиця з хистом поетки. Адже пані Надія (свого часу жила у Теребовлі на Тернопіллі) – авторка кількох поетичних книг. Отже, можемо на основі цієї книги говорити про пошук творчих координат на перетині літературознавства і віршарства.

Чи буде продовження? Хотілося б! 

Leave a Comment