ПО ДОРОЗІ ДО ДАВНЬОГО ЗДВИЖЕНСЬКА

Автор: ВОЛОДИМИР СВЯТНЕНКО

Майже 918 років спливло з того часу, як цілюща джерельна вода у древньому Здвиженськ-граді привела до тями напівмертвого осліпленого князя Василька Теребовлянського, а місцева попадя випрала в здвиженських водах його закривавлену сорочку. Але ще й досі залишається нез’ясованим, поблизу якого сучасного населеного пункту на Здвижень-річці (колишня назва річки Здвиж – Авт.) височіло те легендарне літописне місто Київської Русі.

Деяку ясність у визначення географічної території, де знаходився древньоруський Здвиженськ, може внести детальний розгляд маршрутів старих доріг, які стелилися з Києва на захід та перетинали на своєму шляху сучасну річку Здвиж. Одною з них везли у Володимир-Волинський пораненого князя Василька. Але якою?

Перш ніж перейти до розгляду стародавніх шляхів варто зазначити, що нині існують дві версії про місце, де відбулося криваве дійство осліплення. Згідно першої версії більшість істориків, серед яких був і перший президент України М. Грушевський, вважає, що цей акт звірячої розправи над своїм братом Київський князь Святополк та його дядько князь Володимирський Давид Ігорович учинили в княжому місті Білгороді (нині село Білогородка Київської області). Відомий «перекладач» літописів Л. Махновець подавав іншу версію. Він стверджував, що князя Василька Теребовлянського осліпили не в Білгороді, а в Звенигороді. В літописі місто, де відбулося це жахливе дійство, названо, як «градъ малъ», а це могло стосуватися лише Звенигорода, бо Білгород був центром удільного князівства. Ось, як йдеться про це в перекладеному з давньоруської мови літописі: «І на ту ніч повезли його до Звенигорода, – а це є город невеликий коло Києва, так верстов із десять оддалеки, – і, привізши його на возі, окованого, зсадили його з воза, і ввели у невелику хижу. І коли він [тут] сидів, узрів Василько торчина, що гострив ножа, і зрозумів, що хотять його осліпити, і заволав він до бога плачем великим і стогоном великим».

Наш земляк, видатний вчений-археолог В. Антонович встановив, що в XIV столітті на місці літописного міста Звенигорода знаходилось село Серяків (Серяков), яке, очевидно, утворилося після зруйнування Звенигорода татарами. На сьогоднішній день цього села не існує, але його приблизне місцезнаходження встановити не важко – це давно забуте киянами урочище Сірякове в Голосіївському районі Києва, що знаходиться поруч з вулицею Великою Васильківською.

Відомий київський історик і архітектор Юрій Асєєв відмічає, що до наших часів Києву вдалося зберегти всі три найдавніші шляхи: Вишгородський (північний), Васильківський (південний) та Білогородський (західний). Два перші навіть убереглися від перейменувань. Третій був більш відомий під назвою Старого Житомирського шляху тому, що після стародавнього Білгорода повертав на Житомир.

Вишгородський шлях з Києва вів до древлянської столиці Іскоростеня через Вишгород, Романівку, напевно і через місто Андрєєв (Андрієвку), де перетинав річку Здвижень. Одначе, ця дорога ніяк з Білгородом, а тим більше з Звенигородом, не стикувалася. Васильківський шлях із Києва проходив через Звенигород, Желяни (Жуляни), Боярку, Перепетиве поле, Васильків, Юр’єв (Білу Церкву), а потім далі на південь. В переліку транзитних поселень, через які стелився південний шлях, відсутній Здвиженськ,а сама дорога ніде через річку Здвижень проходити не могла.

Старий Житомирський шлях набув стратегічного значення ще в той час, коли Володимир Великий, вокняжившись у стольному граді над Дніпром, будував інші фортеці навколо Києва, а його син Ярослав був ще дитиною. Мине понад півстоліття, і саме цим шляхом поїде княжувати в далеку Францію княжна Анна Ярославна. Старий Житомирський шлях, також знаний як «гостинець» Білогородський, йшов з Києва через Житомир на Волинь. Цей шлях міг перетинати річку Здвижень в декількох місцях, а значить і проходити через літописний Здвиженськ.

Враховуючи, що Васильківський і Старий Житомирський шляхи проходили через Жуляни чи поблизу них, з великою долею ймовірності можна припускати, що осліпленого князя Василька повезли саме через Білгород, хоч би де його не осліпили: в Білгороді чи Звенигороді. Тому доречно було б визначити проміжні або транзитні пункти найдавнішої західної дороги.

В стародавніх літописах княжої доби, де йдеться про війни удільних князів між собою, згадуються військові походи через Мичеськ і Здвиженськ на річку Здвижень, а потім на Київ. Зрозуміло, війська могли рухатись тільки по добре відомій дорозі. В кінці XVIII – на початку XIX століття на правому березі Дніпра таких доріг, які вели з Києва, було вісім. На думку Л. Похилевича їх напрямок не міг сильно змінитися з часів Київської Русі. Нашу увагу привертає одна з цих доріг, яка вела з Білгорода через Здвиженьськ і Мичеськ, далі до річки Уші, а потім через Корець (Корчеськ), Доброгуж до Володимира Волинського. Ця дорога називалася Магістральним шляхом, і була відома з X століття.

Відомі історики стверджують, що за княжої доби Магістральний шлях був найкоротшою і головною дорогою на Захід. Зокрема, І.Крип’якевич відмічає, що головний шлях, який сполучав Галицько-Волинське князівство з Києвом, проходив з Володимира на Луцьк, Пересопницю, Дорогобуж, Корецьк, Возвягль, Мичеськ, Воздвижень (Здвиженськ), Білгород, а потім до Києва. Було ще другорядне відгалуження шляху, яке переходило Случ, через Білобережжя і Чортів ліс до Ушеська на р. Уші. Це була так звана «лісова сторона».
Про цей маршрут оповідає й М. Грушевський, але серед міст на його шляху чомусь не згадує Здвиженська: «Білгород стояв на «київськім путі», що з Києва йшов на Волинь і звідти в Польщу та центральну Європу: з Білгорода, наприклад, наша літопись дає маршрут через Кучар і Мутижир на Мичеськ, Возвягль і Корчеськ, Дорогобуж і Пересопницю. Лежучи на сім шляху, Білгород боронив переход через Ірпень, маючи зводний міст на сій ріці, і був наче ключем до Полянської землі з заходу».

По згадуємих в Іпатівському літописі окремим ділянкам доріг між містами Київської Русі мені вдалося відтворити Магістральний шлях з Білгорода на Володимир-Волинський по такому маршруту: Білгород (Білогородка)– Кучар (нині зникле село,урочище) – Мутижир (Мотижин) – Здвиженськ (Брусилів ?) – Мичеськ (Радомишль) –Возвягель (Новоград-Волинський) – Корчеськ – Сапогинь – Дорогобуж – Пересопниця –Луцьк – Володимир.
В польських архівних документах йдеться про ще один шлях, який вів до Києва через Білгород – «гостинець» Івницький. Польські історики називали цей шлях по-різному: Старим шляхом (тому, що дорога ця була ще за часів Київської Русі), «гостинцем» Івницьким (тому, що по ній із заходу до Києва їхали купці, яких мешканці транзитних поселень називали «гостями») і Смоляним шляхом (за часів польського панування в нашому краї по всьому напрямку цієї дороги вночі запалювали «смоляні бички»). Доволі цікавим виглядає маршрут цього шляху. Йшов він з Києва на Либідь, обік Жулян, на Борщагівку потім на Білогородку, потім на Брусилів, і далі на Івницю, проходив трохи в стороні Житомира на Слободище, а далі на Волинь.

Таким чином, за часів Київської Русі з Білгорода могли виходити три стародавні шляхи: Старий Житомирський, Магістральний та «гостинець» Івницький. Звичайно, від Білгорода до Мотижина, а це приблизно 21 верста, йшла одна дорога, яка могла розходитись тільки на ділянці Мотижин-Здвиженськ. Але де ж тоді знаходився Здвиженськ? Маємо і перший відомий проміжний (транзитний) пункт на Івницькій дорозі – Брусилів. Звісно, за часів Київської Русі назва Брусилова могла бути іншою.

Деякі польські історики вважали, що саме «гостинець» Івницький до часів козацьких воєн Богдана Хмельницького був єдиною дорогою на захід, яка з часом в Брусилові розділялася на дві: одна йшла до Івниці, а інша – до Житомира. Проте це не зовсім вірно. Є документально засвідчений опис шляху від Волині до Чигирина, яким у 1657 році їхали на Україну замирювати козаків австрійські піддані Парчевич і Маріянович: «З міста Дубна вони вирушили на Гощу, звідти до Корця, потім проїзджаючи спустошені татарами і козаками поселення добрались до порожнього міста Коростишів, а звідти раннім ранком приїхали до козацького міста Брусилова. З Брусилова через Дідини (Дідовщину) добрались до Фастова, звідти рушили на Білу Церкву, потім до Синяви, далі маршрут проліг через Зенів, Градіч, Млієв, Капитанки, Медведівки аж до Суботова, з якого нарешті дістались Чигирина».

Як бачимо, шлях іноземців також проходив через Брусилів. Неважко здогадатися, що іноземці не могли їхати по новій невідомій до тих пір дорозі. Очевидно,що вони рухались добре знаною ділянкою Старого Житомирського шляху.

Відомий брусилівський краєзнавець Яків Галайчук вказував, що Старий Житомирський шлях в XVIII-XIX століттях називався військовою дорогою, яка йшла з Києва на Житомир по такому маршруту сучасних населених пунктів: Київ – Білогородка – Бишів – Грузька – Ястребенька – Дубрівка – Брусилів – Привороття – Коростишів – Студениця – Житомир. Але це – тільки половина правди. Старий Житомирський шлях не міг проходити через село Грузьке, яке, згідно з дослідженнями грузецького краєзнавця Є. Букета, стає відомим з 1604 року. Відома легенда про виникнення цього села поблизу Брусилівського торгового шляху. В ній, зокрема, йдеться, що одного разу їхали цим шляхом серед непрохідних хащ та грузьких боліт двоє селян-втікачів (з кінця XVI і до середини XVII ст. відбувалася масова втеча селян від своїх господарів на Полісся та Лівобережну Україну – Авт.). Діло було весною, а тому, збившись з дороги в невідомих лісових хащах, втікачі натрапили на болото, що «ні пішки не пройти, ні возом не проїхати; скрізь только Грузька». Місце було непогане, і земля – хоч на хліб маж. І вирішили селяни залишитися жити на цьому «грузькому» місці. Цілком очевидно, що Старий шлях за княжих часів проходив трохи вище від Грузької.

В архівних матеріалах XVI століття є відомості про Старий шлях, який пролягав через містечка Пуков і Батиєво, згодом опустілих через набіги кримських татар. За даними польського історика і краєзнавця Е. Руліковського в 1577 році селища Пуков і Батиєво відносилися до Брусилівської «осади шляхової» Яцька Бутовича. Серед виписок актів судових справ Київського воєводства за 1596-1604 рр. зустрічаються документи, в яких Киселі судяться з Бутовичами саме за ці опустілі селища, які до цього належали до землі Кисилівщини. Судові спори за землі і, особливо, за дороги, греблі, мости були звичним явищем того часу. Це і не дивно, так як за проїзд сухопутним шляхом через поселення або через мости на річках бралося мито, приносячи, тим самим, чималі прибутки їх господарям. Приблизне місцезнаходження Пукова і Батиєва встановлено: перше містечко містилося трохи далі від прибережної до Здвижа частини Херсонського масиву Брусилова, а друге – за Брусилівським «газовим господарством», трохи в сторону Осівець.

На археологічні карті Київської губернії В. Антоновича вказана велика кількість курганних поховань часів Київської Русі на території сучасної Брусилівщини. Відмічені і такі населенні пункти, як Лазарівка, Брусилів, Карабачин, Привороття, Войташівка (нині село Квітневе Коростишівського району), Коростишів. З’єднавши ці села однією лінією отримаємо ніщо інше, як напрямок Старого Житомирського шляху, по якому двигала на захід територією сучасної Брусилівщини ненависна загарбницька Орда.

Узагальнюючи вищесказане, можна встановити маршрут Старого Житомирського шляху: Київ – Білогородка (Білгород) – урочище Кучар – Мотижин (Мутижор) – трохи осторонь від сучасного села Фасова – між Лазарівкою і Дубрівкою – по старій вулиці Костьольній (Брусилів) – поза Цегельньою (Брусилів) – через урочище Батиєве в Брусилові, що недалеко від Осівців (Батиєво) – через прибережну до Здвижа частину Херсонського масиву Брусилова (Пуков) – Карабачин – Привороття (Приворотік, де шлях різко повертав вліво) – Квітневе (Войташівка) – Коростишів – далі на захід. Якщо осліпленого князя Василька везли по вказаному маршруту Старого Житомирського шляху, який перетинав Здвиж поблизу теперішнього Брусилова, то літописний Здвиженськ мав розташовуватися саме на території нашого славного містечка.

Спробуємо встановити маршрут Івницького шляху. Відомостей про нього, на жаль, не так вже й багато. Власник містечка Бишів Харлецький залишив по собі щоденник, так званий «архів Харлецького», в якому вказувався приблизний маршрут Івницького шляху після часів Хмельниччини. Він повертав на Брусилів коло Фасової, де була корчма і митниця, що до Бишева належала. Потім той «гостинець» йшов на Хом’янку, Скибецький гай, на Щенківку (Щенснівку), Монастирище, Осовці (Осівці), Озеряни, Войташовку (Войташівку) і далі – на Івницю. Слід відмітити, що Щенснівка і Монастирище – це зниклі села за часів набігів кримських татар, які знаходились відповідно недалеко від сучасних Костовців та Осівців. Як на мене, то досить сумнівним виглядає ця ділянка Старого Івницького шляху: спочатку він співпадає з Старим Житомирським шляхом, згодом розходиться, вертає мимо Брусилова, а десь поблизу Войташівки сходиться з ним, щоб потім невідомо де знову розійтися. Припустивши, що «гостинець» Івницький співпадав із Старим Житомирським шляхом на певному відрізку до Брусилова, а далі розходився, то відразу виникне питання: «Який із цих двох шляхів вважати старішим?».

В документах 1750 року говориться, що «гостинець» Івницький до часів козаччини йшов попід річкою Здвиж, на якій були зведені греблі та мости. І це заслуговує на увагу. Відомо, що ще задовго до часів Київської Русі основне сполученням між різними прадавніми поселеннями здійснювалося водою по судноплавних річках. Всі деревлянсько-полянські міста будувалися на берегах річок таким чином, щоб подорожуючі на лодіях (а це були князі, купці та військові – Авт.) могли дістатися від одного міста до іншого за проміжок часу, що дорівнював світловому дню. Аналогічно прокладалися сухопутні дороги, які в нашому лісовому приполіському краї стелилися повздовж річок.

На жаль, більш детальної інформації про Івницький шлях поки що віднайти не вдалося. Але з середини XVII століття стає відомою торгова дорога, яку польські історики чомусь називали військовою. Проходила вона по такому маршруту: Київ-Білогородка-Бишів-Брусилів-Ходорків-Бердичів. Не відомо, чи була на цьому шляху Івниця. На старовинній військовій карті нашого краю, датованій початком XIX століття, цей торговий шлях проходив через Брусилів, Водотиї, Озера, Ходорків. Не важко помітити – дорога стелилася вздовж річки Здвиж. Звернімося ще раз до археологічної карти Київської губернії В. Антоновича та спробуємо за віднайденими курганними похованнями часів Київської Русі відтворити напрямок цієї ділянки дороги від Брусилова до Івниці. А він видається вельми цікавим: Брусилів – Водотиї – територія трохи нижче від сучасних сіл Болячева і Западні – Биків (Биков) – місце, де знаходився легендарний Грубськ. А те, що між древлянськими і давньоруськими містами Грубськ, Ярополч (сучасне село Яроповичі Андрушівського району) та Івниця було водне і сухопутне сполучення факт встановлений.

Таким чином, «гостинець» Івницький міг перетинати річку Здвижень поблизу сучасного села Биків, і, відповідно, якщо осліпленого князя Василька везли цією дорогою, то місто Здвиженськ мало бути в цьому місці, у верхів’я Здвижа. Але ж відомо, що сивочолий Здвиж з давніх-давен брав свій початок поблизу Грубська, а не Здвиженська. Тоді, можливо, Грубськ, який ніде в давньоруських літописах не зустрічаєтьяся, і був тим Здвиженськ-градом? В такому разі літописний Мичеськ мав розміщуватися не там, де річка Мика впадає в річку Тетерів поблизу Радомишля, а десь недалеко від Коростишева,
оскільки Магістральний шлях, по якому рухалися війська Великих київських князів, не міг «робити такий сильний гак» на захід, коли напрямок руху від Радомишля до Києва – східний.

Відомо, що з Житомира на Київ вела ще одна дорога – поштова. Вона пролягала через Студеницю, Радомишль, Гуту Забілоцьку, Раковичі, Рожів (колишня назва села – Рожаєв), Мотижин і Білогородку. Напевно, відрізок від Білогородки до Радомишля можна б було вважати ділянкою Магістрального шляху, який перетинав річку Здвиж поблизу села Рожів, якби вона не була значно новішою і довшою за згадану вище військову дорогу через Бишів і Грузьку, про яку київський губернатор І. Фундуклей писав: «Крім важливості її в воєнному відношенні, вона має значення також і для торгівлі. Всі проїжджаючі не на поштових конях у Житомир звичайно направляються цією дорогою для скорочення шляху і для уникнення великих пісків під Радомишлем».

Натомість на карті Радомишльського повіту 1839 року показана дорога під назвою «Транспортна», яка пролягала із Радомишля через Гуту Забілоцьку, Забілоччя, Осівці на Брусилів і далі – на південь. Немає сумнівів в тому, що цей шлях був відомий набагато раніше. За однією із версій С. Губерначука назва села Осівці походить від слова осовець і витлумачується згідно словника В. Даля як «пошлая», нєторная» дорога, себто забута, прадавня. В 40-50-роках минулого століття осівецькі старожили розповідали, що колись поблизу їхнього села проходив Чумацький шлях з прадавніх древлянських земель на південь. Тому, можна припустити, що Магістральний шлях розходився з Старим Житомирським на відрізку Брусилів-Осівці, а точніше поблизу Батиєво. Тут доречно було б згадати про ще одну давню дорогу з Брусилова до Радомишля. Вона була відомою з початку XVI ст., а, отже, могла бути ділянкою Магістрального шляху. Пролягала ця дорога через містечко Батиєво, села Озерище (Озеряни, Нові Озеряни) та Кочерево (Кочерів).

Підводячи підсумок огляду стародавніх шляхів княжої доби з Києва на захід за наявними історичними джерелами та архівними матеріалами, приходим до висновку: скільки б таких шляхів не було і як би вони не називалися, всі вони вели до нашого древнього містечка. Саме територією Брусилова везли осліпленого Теребовлянського князя Василька до Володимира. А чи Брусилова?

Leave a Comment