ПРОЧИТАННЯ: БЛУКАЄ РОЗМИСЛ КРАЙБЕРЕЖЖЯМ

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Черняев Христо. Единствена любов/Єдина любов : поезія / Христо Черняев ; пер. з болгар. Миколи Мартинюка ; обкл. та ілюстр. Олександра Качановського. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2017. – 116 с. – Серія «Сучасна балканська поезія».

Не знаю, як хтось сприймає поетичні тексти, читаючи їх. Та й, чесно кажучи, не маю наміру вглиблюватися в цю тему. Як у питання й про те, якою мовою прославлено чарівність. Мене цікавить (і найбільше!) вражальність слова.

Так було і в даному випадкові, коли гортав цю книгу, то зір мимоволі зупинявся на метафоричних, порівняльних та епітетних вдатностях. Чи не тому, що вони благодатно струменіли з кожної сторінки видання.

Не назвав би це голослівним твердженням, бо захват свого сприймання підкріплю прикладами. Й почну з такого літературного тропа, як метафора. Скажімо, у вірші «Вернися в наймиліший край» надибую фразу «знов надії поміж трав ростуть». Віршникові вдалося досягнути бажаного ефекту за рахунок умілого поєднання реальності та уяви. Щось таке присутнє і в таких буквосполуках, як «відірвеш клаптик синього неба», «прибою згуки з вітровієм / на крилах чайки відлетять», «кожна усміхається піщина / край берега».

Метафоричну гарноту доповнює триєдиність порівнянь. Адже поруч зі взірцями тропу, де використовуються сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. ін., маємо повну їхню відсутність чи поєднання обох видів. Про наявність сполучників переконливо говорять вислови: «життя, немов дзиґарик, / по колу рухається», «вічний, і стрімкий, як мить», «в обійми міцно закував, мов камінь»… (У книзі є й інші взірці такої порівняльності, але цитат, либонь, досить, аби ствердити, що версифікатор з допомогою таких тропів вдало передає небанальність думання.)

Не менш цікавими є словесно вирізьблені порівняння без сполучників. Зрештою, висновуйте самі. У верлібрі «Поезія», який завершує книгу, є слова, що «поезія – не форма і не слава». І це – не тільки ілюстрація висловлень слів, а й – кредо поета. Це роздумування по-своєму викристалізовують такі чарівності, як «перо твоє – проміння», «кінь незагнузданий – доля моя»…

Ці види простих порівнянь створюють складну порівняльність, яка приваблює не менше. Вслухаймося у словопотоки: «де думки – мов пілігрими», «і в добрий час – як душу-пустку / поглине безпросвітна ніч», «і подумки ти, звісно, з ним – / як промінь в синяві безкраїй».

А чи варто оминати такий вартісний троп, як епітети? Тим паче, що вони познаковані незвичайністю: «мотузки пітьми», «дихання дощу», «дзеркало морське», «одіж небокраю», «жарина сонцеграю»… Чи не найважчим є те, що така образність створює неординарність: «а вже прийдешнє викує твій гнів / в крові людей і плинові віків».

Дехто, прочитавши попередні абзаци, почне говорити, що відгукувач навів чимало прикладів, але ще не назвав прізвища поета. Інтрига? Звісно, що її певні елементи в моєму писанні є. Але не вважаю, що вона зблискує неорганічністю в даному випадкові. Адже якимсь незбагненним флером таємниці вкриті всі його вірші. «Ще сніг розгублено гніздиться / січневим духом по кряжах»…

Ці рядки належать болгарському поетові Христо Черняеву. Його вірші окремою книгою «Єдина любов» випустило видавництво «Твердиня» з Луцька. А переклав її письменник Микола Мартинюк. (До речі, для болгарського віршника це – не перша зустріч з іноземними читачами, адже існують інтерпретації його творів англійською, французькою, іспанською, арабською, російською, мовою хінді. Та й українські читачі здріють їх не вперше. Гарним перекладачем зарекомендував себе й Микола Мартинюк, явивши інтерпретації білоруски Аксани Спринчан, болгарок Анжели Димчевої, Бойки Драгомирецької, польки Божени Боби-Диґи, чешки Броніслави Волкової.)

Та повернімося до «Єдиної любові» й упірнімо у течиво поетових розмірковувань. Зосібна, про «населення» книги, до якого зарахуємо дерева і рослини, звірів і птахів, небесні світила і зірки. «Просто те, що пережите / чи хоч би раз відчуте у душі, / немов акацій запахом укрите». «В грудях тюльпанами / рань розцвіла». «А чорний шпак / додзьобає дрібні черешні кволо». «А сонце все до заходу бреде». «Зоря щаслива в листі паленіє».

Та подивовують не тільки дії «мешканців» в уяві поета, а й кольорові екстраполяції. Христо Черняев почув «білий шепіт трав». Він бачив, як «пломені грають шалом зеленим», а веселий мак «розкутав свої тонкі червоні чаші». Ще не дає йому спокою «небесна просторінь вся чорно-синя». А дозрілі черешні вказують на те, що «чорний шпак / клює їх заповзято і п’яніє».

Отже, маємо перед собою вельми цікаву словесну палітру? Безумовно! Але вона так не причаровувала б до себе, якби не словогра. На деяких словосплетеннях знаходжу познаки неологічності та рідковживаності: «моресинь», «сонцезорий», «нуртовище», «перелісся», «отуманені». Приємно, що в українських інтерпретаціях оживає знане з болгарського говору «гроздобер», «перевод»… Та, як не прикро, деякі слівцята викликають однозначну реакцію. Якщо «споночіє», «звугліють» є контекстово виправдані, то цього не скажеш про «ніц». Розмовну буквосполуку (так мені здається) використано лише для рими, хоч «нічого» було б, напевно, точнішим у лексичному ряду. Є певні претензії до «полян» і «багажу», котрі пофарбовані приналежністю до росіянізмів.

Змушений робити такі акценти, бо мовна палітра книги є надзвичайно багатою. Значною мірою тому, що інтерпретатор вдало передає тонкощі оригіналу. Наведу лише єдиний приклад. В одному з віршів є «крайбережжя». Що це? Буквосполука бродить на помежів’ї неологічності та рідковживаності, більше схиляючись до словочуднень. Але «крайбрежието» (так воно звучить болгарською) є і в оригіналі.

А завершу ці нотатки такою думкою. В рецензії зачеплено тільки окремі моменти і, безперечно, залишилося за кадром чимало цікавинок. Але, сподіваюся, що вони ще випливуть із затіння чужих розмірковувань на білосвіт. Бо «Єдина любов» того вартує.

Leave a Comment