Скочище

Село, підпорядковане Брусилівській селищній об’єднаній територіальній громаді,  розташоване по обидва береги річки Ірпінь, за 20 км на південний схід від Коростишева, за 32 км на південь вiд Брусилова, за 4 км від залізничної станції Скочище. У селі знаходиться залізнична платформа Лотос. Площа населеного пункту — 303 га.

1970 р. у Скочищі проживало 805 осіб, з яких жінок — 455, чоловіків — 350. 1972 р. у 318 дворах мешкало 816 осіб. 1979 р. чисельність населення села становила 622 особи (жінок — 356, чоловіків — 266, 1989 р. — 466 осіб (жінок — 267, чоловіків — 199).

На території Скочища розміщувалася центральна садиба колгоспу ім. Петровського, який мав у користуванні 1283 га сільськогосподарських угідь, зокрема 1123 га ріллі. Господарство вирощувало переважно зерновi культури, льон, картоплю, розвивало м’ясо‑молочне виробництво.

З історії села

Про древнє утворення села Скочище вказує його назва, яка походить від слова «скот». За давніх часів слово «скот» означало гроші, тому що багатство було в худобі, й на худобу все міняли або продавали. Відомо, що в давні часи південні території нашого краю облюбували собі скити, кочові племена, які займалися хліборобством і скотарством. Часто вони купували (вимінювали) на худобу товари на деревлянсько-полянських землях. Місцевість над річкою Ірпінь, де нині розташоване Скочище, була прикордонною — з одного боку густий ліс, а з іншого — просторі поля і прибережні луги-пасовища, а тому найліпше підходила для обміну чи купівлі худоби (скота). Місце, де відбувалися торги, згодом почали називати «скотчищем». Саме з такою назвою село Скочище вперше з’являється в польських архівних документах.

У краєзнавчих працях Л. Похилевич називає Скочище передмістям Ходоркова. Але це неправильно. Передмістям Ходоркова могла бути тільки південна частина сучасного села Скочища (нинішня вул. Мороженка з прилеглими кількома маленькими вуличками), а інша частина села, що по обидва береги Ірпеня, тобто навколо сільського ставу, і була колишнім Скочищем.

Протягом минулих століть Ходорків і Скочище мали одних і тих самих власників. З кінця XVIII ст. ними володів знаний суддя Моршковський, який залишив Ходорків і Скочище у спадок своїй дочці княгині Цецiлiї Радзивiл.

1838 р. Ходорків і Скочище перебувають у власності відомого польського колекціонера, археолога, поета Костянтина Свiдзінського, хоч мешкає він у свого родича Шимановського в с. Мотижин.

Із військово-топографічної карти 1860—1870 рр. видно, що неподалік від Скочища в бік Липок стояв хутір (нині на тому місці село Бухаловщина). Ще один хутір був там, де в наш час селище залізничників при станції Скочище. На той час теперішнє село Скочище ще ділилося на дві частини — південну ходорківську і східну скочищенську. Коротка польова дорога з південної частини села виводила на ґрунтову дорогу Озера—Ходорків, що була ділянкою військової дороги Київ—Житомир. У тому місці, де ці дороги сходилися, стояла корчма, а ще одна була при військовій дорозі приблизно за півверсти від Ходоркова.

На скочищенській греблі, там де нині міст через Ірпінь, працював водяний млин. Старожили села розповідали, що той млин, але вже неробочий, існував до початку 1970-х років.

Станом на 1900 р. в Скочищі налічувалося 165 дворів, в яких проживало 1137 мешканців: чоловіків — 573, жінок — 564. Основним заняттям жителів села було хліборобство. Крім того, багато мешканців села працювали на цукрових полях, заробляючи до 350 руб. на рік. У селі діяли школа грамоти, водяний млин, кузня і хлібний магазин.