Хомутець

Село, підпорядковане Брусилівській селищній об’єднаній територіальній громаді, розташоване за 43 км на південний схід від Коростишева, за 6 км на південний схід від Брусилова, за 33 км від залізничної станції Скочище, за 31 км до залізничної станції Фастів, за 22 км від автошляху Київ—Чоп. Площа населеного пункту — 551 га.

Село оточене лісовими насадженнями. Ґрунти переважно піщані та підзолисті.

1970 р. у Хомутці проживало 698 осіб, з яких жінок — 379, чоловіків — 319. 1972 р. у 269 дворах мешкало 640 осіб. 1979 р. чисельність населення села становила 536 осіб (жінок — 294, чоловіків — 242), 1989 р. — 421 особа (жінок — 239, чоловіків — 182).

На території села була центральна садиба колгоспу «Комуніст», який 1964 р. перейменовано в «Будівник комунізму».

Колгосп мав у користуванні 1967 га сільськогосподарських угідь, зокрема 1730 га ріллі. Господарство вирощувало зернові культури, під які відводилося 830 га, льон, картоплю, виробляло м’ясо‑молочну продукцію.

1974 р. вільшанський колгосп ім. Горького та хомутецький «Будівник комунізму» об’єдналися в одне господарство — колгосп ім. Горького. Центральна садиба господарства розміщувалася у Хомутці.

З історії села

Перша письмова згадка про село з’являється 1609 р., коли Мартин Бутович позивається до ксьондза Криштофа Казимирського, біскупа київського, про втікачів із Хомутця до Снітинки, Пришивальні й Ольшанки. Можливо, Хомутець в цей час входив до дивинських володінь Бутовичів, оскільки позов був від «Мартина Бутовича з Дивина».

Згідно з переказами хомутчан, назва села Хомутець походить від імені священика — отця Хоми. За татарських набігів на Здвижень-край у цьому селі не лишилось жодного чоловіка, крім попа. Під час чергового набігу чужинців отець Хома самотужки з шаблею в руках захищав жінок і дітей, не давши татарам пограбувати село. За це вдячні мешканці села назвали його на честь «Хоми-отця».

Але, вірогідно, Хомутець — назва місцевості, де в давнину виготовляли й ремонтували хомути, тобто кінську упряж. Відомо, що з давніх часів через село проходила дорога з Брусилова до Фастова. Нею, наприклад, 1657 р. їхали до Чигирина замирювати козаків австрійські піддані Парчевич і Маріянович. Поблизу села дорога була піщана, особливо з боку Брусилова та перед Вільшкою. У дощову погоду, навесні й восени деякі ділянки дороги перетворювалися на трясовину, що значно ускладнювало рух возів, тож хомути часто рвалася. Мешканцям села це давало можливiсть виготовляти i продавати їх мандрівникам, заробляючи цим на прожиття.