СЛОВО, ЯКЕ ПРОЧИТАНЕ, ПОТРІБНЕ ДУШІ

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Надія Гаврилюк. Невтрачене колишнє: вірші — Київ: Ярославів Вал, 2021. — 96 с.

Вже давно живу за правилом: не читати літературно-критичних публікацій про книгу, про яку сам збираюся писати. І вважаю це принциповим для себе. Та цього разу таки зрадив цій звичці. В одній поважній газеті натрапив на рецензію на поетичну збірку Надії Гаврилюк і не втримався. Перечитав рядки запоєм. І сам не можу збагнути, чому так сталося. Чи вплинуло те, що сам вже не раз писав про доробок краянки (вона свого часу мешкала у Теребовлі на Тернопіллі)? Чи зіграла свою роль магія імені відгукувачки, за публікаціями якої стежу. Неможливо однозначно сказати. Та думаю, що це не має значення.

Як мені здається, набагато важливішим є той момент, що чужа рецензія пришвидшила мою роботу над відгуком. І почати його вирішив зі згадок про літературні тропи, якими користується авторка (хочемо того чи ні, а виражальність є єдиним мірилом оцінки вартісності художнього твору).

І, зрозуміло, першими в око впали метафори. Чи не тому, що вони зустрічаються частенько? Скажімо, вже у вірші “Душа”, який відкриває книгу,  зір падає на “латаття листопаду, яке брикливий вітер розкидав” (Погодьмося, що присутність цікавого образу вже на початку друку мимоволі збільшує увагу до нього. Тим паче, що неперебутніх метафор вистачає і на наступних сторінках видання… “Голос назирці крокує оксамитовий”, “За мене молиться листок зелений”).

Ви, очевидно, помітили, що метафори нерідко супроводжують епітети. Звичні та незвичні. До перших, приміром, відніс би такі словосполуки, як “небесний храм”, “неба просинь”, “творчий порив”… (трикрап’я тут не є випадковим, бо перелік таких гарностей можна продовжити, що буде характерністю традиційного віршописання, до якого тяжіє пані Надія). Та водномить помітними є й епітети з більш сучасними познаками: “темряви завіса”, “невблаганий інтенсив”, “ліхтарик груші”. (Класичність підходу? Постмодерністські впливи? Чи, може, шукання себе на їх помежів’ї?).

Зрештою, таку ж думку підказують й порівняння, побіжну розповідь про які почну зі згадок про прості підвиди цього тропу. Не секрет (це показує і книга), що поетка нерідко використовує словосполуки зі сполучниками типу “як”, “мов”, “наче”, “ніби”: “немов чужа, хоч ближчого немає”, “гучний, як постріл”, “та спогади, немовби ікебани”. Нерідко також маємо порівняння з відсутністю сполучників, котрі по-своєму прикрашають книгу. “Цей світ — заквітчана хустина”, “а ти — мій щит”, “шляхи до неї — хащі непролазні”.

А з простими взірцями цього тропу сусідують складні, себто ті, у яких об’єднано елементи вищезгаданих. “Та спогади, немовби ікебани — то витончені, лаконічно-стримані”, “День, як ліхтарик груші — стиглий, довгастий, древній.” “Наче мале семилітнє дитя, знову читаєш книгу життя”.

Та згадкою про складні порівняння не хотів би крапкувати у своїй бесіді про тропи. Адже помітно й те, що перед зором читальників вряди-годи з’являються іменники з прикладками: “плед-шахівниця”, “подих-дух”, “біль-історія”.

Ці чарівності привертають увагу в так званому “вільному плаванні”. Але привабливими вони є й тоді, коли заходить мова про мешканців книги, до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. “Серце відшуміло, наче жита колос”, “Білопінно квітують вишні в росянистих панчішках трав”, “Літають в небі чорні серпокрильці чи, по-простому кажучи, стрижі”, “Моя душа — мерехтливі зорі”, “І місяць, наче стиглу скибку дині”.

Коли розмову про виражальність поетики Надії Гаврилюк почав з екскурсу в її літературні тропи, то, напевно, неправильністю було б замовчування згадок про кольорові екстраполяції. Враховуючи, зокрема, й те, що їх вистачає у друці. “Не одягнув багрянці сивий ліс”, “Скотився з неба срібний камінчик”, “Що з нього візьмеш — кучері зелені”, “Бриниш мені потоком золотим”, “І у руках — один камінчик білий”, “Зайда вніс село на дошку чорну”.

Думаю, що враження від поетичної справжності вдало доповнюють і слововияви. Адже нерідкими є буквотвори з познаками рідковживаності та діалектичності: “воскресна”, “запаркання”, “стрежі”, “тренос”, “призахідну”.

Про виражальність думається й тоді, коли на порядкові денному з’являється різноформ’я. Навіть дивно якось. У книзі маємо тільки 75 творів, а різних форм подачі текстів вистачає. Наприклад, твори “Лист” та “Закохана” мають ознаки сонета у його класичному розумінні. “Музика” є сициліаною,  а “Забракне барв” — сонет без голови…

А хіба можна оминути питання про богошукальницькі мотиви чи культурологічні аспекти. Ніхто (це очевидність) не заперечуватиме, що вони є дуже важливими для виражальності. Але водночас (це теж є істиною) натякаю на темарійність. Приміром, богушукальницька мелодія є в багатьох рядках: “Розшукує душа і розкошує — бо в ній сьогодні народився Бог”, “Ці рани — Христові стигми”, “І рушничок із Ваших рук, мов птах, його вкриває, наче дух Господній”. Коли читаю ці та подібні рядки, сама собою напрошується думка про органічність мислення поетки: в неї релігійні вірші вже давно стали духовними і перетворилися на потребу поетичного серця.

Хотів би звернути увагу на ще один аспектик богушукальницьких мотивів. Це — пов’язаність з культурологією. Для прикладу, у вірші “Світ” згадано про Фаустину Ковальську, яка була проповідницею Божого милосердя. Текст зі Святого Письма став епіграфом до поезії “Втрата”. “Стрежев” навіює літописні згадки, а вірш “Рік Антонича” про невмирущого поета. І вже культурологічним відкриттям можна назвати вірш “В цвітінні”. Бо його останній рядок “Гойдають мрію білі острови” незбагненно асоціювався з “Білими островами” Максима Рильського.

І насамкінець. Автор цих рядків не намагався хоча б зачепити всі аспекти поглядів на книгу. Це — неможливо вже хоча б тому, що навіть на один бік справи взорування може бути різним. Тому я написав тільки про те, що сам побачив і поглиблення чого хотів би здріти у наступних книгах поетки

Leave a Comment