СТАНІСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ БОКЛАН

Автор: ВОЛОДИМИР СВЯТНЕНКО

12 січня наш земляк - видатний український актор театру і кіно, народний артист України Станіслав Боклан святкує свій день народження. Бажаємо землякові здоров'я, щастя, радості, миру та нових творчих звершень. Пишаємось тим, що у неперевершеному таланті артиста є й хлібне зернятно рідної Брусилівщини.

Дорогоцінний камінь не можна відполірувати без тертя.
Також і людина не може стати успішною
без достатньої кількості важких спроб.
Конфуцій

Понад тридцять років тому на театральному небосхилі України з’явилася нова географічна назва — село Краківщина Брусилівського району. Розміщене за кілька кілометрів від райцентру, оточене  невеликими лісами і водоймами, навесні воно потопає у зелені й квітучих вишневих садах, влітку дарує прохолоду своїм працьовитим і добрим людям, а восени пурпуром калинових лугів доповнює мальовничі сільські пейзажі. Справжньою окрасою села був великий ставок з похилими вербами, під якими завше чувся плескіт води від піднімання рибацьких «пауків». Цю водойму полюбили навіть вибагливі білі лебеді, частенько залишаючись на ній зимувати.

Сьогодні невелике і, на перший погляд, непримітне село, яких тисячі на житомирському Поліссі, яскраво засяяло усіма мистецькими барвами. І справа не в живописних сільських краєвидах, які потрапили в поле зору кіномитців, що прагнуть закарбувати в своїх художніх чи документальних стрічках цю зелену оазу. І не через те, що тут проходять кінофестивалі чи театральні вечорниці. Загальновідомим село Краківщина стало тому, що подарувала сучасному кінематографу та театральному мистецтву славетних українських артистів — братів Бокланів: Станіслава та Миколу. Старшому з них, акторові Київського академічного Молодого театру Станіславові Володимировичу Боклану, з нагоди Дня Соборності України указом Президента України № 18/2016 за значний особистий внесок у культурно-освітній розвиток Української держави, справу консолідації українського суспільства, багаторічну сумлінну працю було присвоєно почесне звання «Народний артист України».

Майбутній актор народився 12 січня 1960 року в родині Володимира Аристарховича й Олени Іванівни Бокланів. Сина вирішили назвати Славиком. Але секретар Хомутецької сільської ради при реєстрації дитини замість В’ячеслава помилково записала Станіслав.

1964 року батьки разом з меншим сином Миколою переїхали до Києва. Працювали на Київському авіаційному заводі, де брали участь у створенні та виробництві всесвітньовідомих літаків Ан-22 «Антей», Ан-26, Ан-124 «Руслан». Славик залишився на вихованні у своєї бабусі Марії Кирилівни. З дитячих років вона привчала хлопця до праці, любові до рідної землі, заклала фундамент його особистісного розвитку, цінностей і пріоритетів. Доля Марії Кирилівни була схожою з долями тисячі інших селянських жінок, її сучасниць. Рано овдовівши — чоловік Аристарх Вакулович загинув на німецько-радянській війні 1944 року, — їй довелося взяти на свої тендітні плечі весь тягар післявоєнної відбудови, самотужки ставити на ноги дітей. Крім щоденної роботи в ланці на колгоспному полі за палочки-трудодні, мала ще й власне домашнє господарство. Славик завжди допомагав бабусі: ходив по воду, годував худобу, сапав картоплю на городі, косив траву і навіть навчився доїти корову. Ввечері бабуся частувала внука смачним українським борщем за своїм особливим рецептом. Через роки бабусин борщ стане фірмовою стравою актора Станіслава Боклана, вишуканим смаком якого він інколи радує рідних і знайомих.

Стас Боклан з мамою Оленою Іванівною

Дитячі роки Станіслава Боклана нічим не відрізнялися від буднів сільських хлопців. Зранку, ледь зійде сонце, хлопець вже сидів із вудкою на ставку. Ввечері разом із друзями гуляв в колгоспному садку чи бавився на вигоні, що був на місці колишнього маєтку поміщиці Дем’яновської. У Краківщині Славик закінчив початкову школу. Нині, вже майже через півстоліття, він з теплотою згадує своїх однокласників: Тетяну Святненко, Миколу та Василя Королів, Миколу Тарасуна, Олександра Одарчука, Василя Цілюру.

Продовжити шкільну науку Станіславові довелося в Києві, де він навчався у середній школі № 40, що в Святошині. У школі був майже відмінником із незадовільною поведінкою. Позашкільний час проводив із друзями в лісопарку на Третій Просіці або на спортивних майданчиках, любив грати в настільний теніс, відвідував сеанси популярних на той час фільмів у кінотеатрі «Екран». Особливих захоплень у юнака не було. Добре малював і ліпив, але ні на які гуртки чи спортивні секції не ходив. Про акторство не мріяв, навіть не знав, що в Києві є такий інститут, який готує артистів.

Після закінчення середньої школи Станіслав пройшов на вечірнє відділення в Київський політехнічний інститут, але вчитися не став, працював на заводі «Кристал». 1979 року колега по роботі збирався вступати до театрального інституту й запропонував приєднатися. Стас пішов з ним за компанію, але не пройшов — отримав двійку з акторської майстерності. А на виході з інституту до нього підійшла викладачка і запропонувала: «Щось в тобі є, давай влаштую в студію театру Франка». — «Ні, — сказав Боклан, — я хочу тільки в Карпенка-Карого, і я обов’язково поступлю».

Напевно, багато молодих людей, зазнавши першої невдачі у житті, намагалися б знайти щось інше, більш привабливе, «прохідне», перспективне. Але в Станіслава десь глибоко в підсвідомості зажевріло прагнення, яке американський філософ і психолог Наполеон Хілл сформулював як золоте правило життєвого успіху: «Кожна невдача криє в собі насіння майбутнього успіху». І юнак загорівся мрією підкорити театральний виш. Він відвідував вистави, читав спеціалізовану літературу, навчався на підготовчих курсах при Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого, спілкувався з цікавими людьми. Чим глибше занурювався в розмаїття мистецького життя, тим більше йому воно подобалося. Через рік хлопець вступив на акторський факультет театрального інституту, на курс Бориса Ставицького.

Слід також відмітити, що значний вплив на вибір життєвого шляху Станіслава Боклана справили акторські та музикальні здібності батьків, які всіляко підтримували мрію сина. Батько Володимир Аристархович дуже любив театр. Без його участі не відбувалася жодна постановка вистави в сільському клубі Краківщини. Добре грав на музичних інструментах: гармошці, гітарі, балалайці. Мама Олена Іванівна мала чудовий голос і вражаюче гарно співала українські пісні. Після виходу на пенсію продовжує співати у церковному хорі сільської церкви.

1984 року Станіслав Боклан закінчив театральний інститут і поїхав на роботу до Донецького обласного російського драматичного театру (м. Маріуполь). Час, проведений у провінційному театрі, дав змогу молодій людині осягнути всі тонкощі й нюанси акторської професії, стати справжнім майстром сцени. Після десяти років роботи він повертається до Києва й розпочинає працювати в Київському Молодому театрі.

Станіслав Боклан - актор Молодого театру

За роки роботи в Молодому театрі він виявив себе актором широкого творчого діапазону з притаманними тільки йому емоційністю, сценічною пластикою, тонким відчуттям жанру, глибинним проникненням у художній образ та створенням індивідуального стилю персонажа. Актор доступно та переконливо розкриває глядачам характер і психофізичний стан свого героя. Він з незмінно великим успіхом виконує як ролі героя-коханця (наприклад, Дон Жуана в однойменній п’єсі режисера С. Мойсеєва за Мольєром чи Перфецького у виставі «Нелегал Орфейський» за мотивами роману Ю. Андруховича «Перверзія» (режисер — німецька постановниця Анна Бадора), так і комедійні (зокрема, Абеля Знорка в «Загадкових варіаціях» за Е-Е. Шміттом режисера А. Білоуса чи Генерала в «Четверта сестра» Я. Гловацького режисера С. Мойсеєва). З великою майстерністю Станіслав створює образи як українського селянина Степана («За двома зайцями» Михайла Старицького, режисер В. Шулаков), так і кривавого монарха-узурпатора короля Клавдія («Трагедія Гамлета, принца данського» В. Шекспіра, режисер С. Мойсеєв).

Своєю геніальною грою, іншими засобами сценічного мистецтва актор договорює на сцені те, що нерідко недорозповів драматург. Персонажі, які здавалися літературно блідими, оживали, як тільки в них перевтілювався Станіслав Боклан. Винятковою художньою довершеністю, досконалістю виконання актор виявив себе в ролі Кармайкла у виставі «Однорукий» за п’єсою Мартіна МакДона «Однорукий із Спокана» режисера А. Білоуса, яка з аншлагом проходила в Молодому театрі. Як зазначають театральні критики, Станіслав Боклан і його партнер по сцені Дмитро Суржиков створили рукотворний спектакль тарантінівської жорстокості й вільямського сентименталізму. У заданій ексцентричній іпостасі однорукого чоловіка-нелюда Кармайкл-Боклан пропонує «проживання» через внутрішній опір самого життя. Він занурений у захопливу ворожнечу не тільки з давніми кривдниками, а й із самим собою, зокрема, зі своїми дитячими і дорослими комплексами та з розміреною безцільністю власного існування. Гра в одну руку видає в ньому каторжника-втікача, латентного маніяка, пацієнта психлікарні і, звісно, вічного бурлаки. Це — людина-кремінь, яка, швидше за все, шукає не руку, а власну пропащу душу.

Станіслав Боклан — лауреат премії «Київська Пектораль» за краще виконання чоловічої ролі Графа у виставі «Хоровод любові» (2002) та  лауреат премії на фестивалі «Слов’янські зустрічі» у Чернігові за роль Тесмана у виставі «Гедда Ґаблер» (2004). Його дивовижною акторською грою могли насолоджуватися глядачі Дюссельдорфського драматичного театру (Німеччина) та Палермського театру Гарібальді (Італія).

На відміну від роботи в театрі, в кіно Стас почав зніматися порівняно недавно. Як зізнається актор, до 35 років його майже не запрошували на головні ролі в кінокартинах. А один московський режисер сказав: «У вас обличчя якесь не таке, воно для кіно нецікаве». Але час розставляє все на свої місця. І сьогодні Станіслав Боклан найбільш затребуваний український актор. Його обличчя, зображене на постерах, можна побачити в тисячах місць по всій країні. Робочий графік актора розписаний на кілька років наперед. Щорічно він знімається у середньому в 12 кінопроектах, серед яких повнометражні фільми, телевізійні серіали, розважальні шоу. Загалом на екрани вийшло близько сотні художніх фільмів за участю Станіслава Боклана, де його герої — наші сучасники: мільйонери з сивими скронями, закохані в юних фей, корумповані чиновники та різного роду бізнесмени.

Його найбільш відомі ролі в кіно: Михайло в «Страчені світанки» (1995), Козак у «Нескорений» (2000), генерал Дубельт у «Братство» (2005), Павло в «П’ять хвилин до метро» (2006), слідчий у «Сестри по крові» (2006), Антон у «Серцю не накажеш» (2007), начальник у «Чаклунське кохання» (2008), слідчий в «Абонент тимчасово недоступний» (2008), Іван Кошкін у «Не самотні» (2009), бургомістр у «Матч» (2012), Гриша в «Коли ми вдома» (2014), батько Людмили Павличенко в «Незламна» (2015).

Широку славу акторові принесла роль сліпого кобзаря Івана Кочерги в історичному драматичному фільмі режисера Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі». В основу сюжету фільму покладено мандри Радянською Україною американського хлопчика Пітера та українського сліпого музики, колишнього командира армії УНР Івана Кочерги напередодні та під час голодомору. Хлопчика розшукують більшовицькі чекісти, але Кочерга, жертвуючи своєю свободою, допомагає Пітерові сховатися. Взимку 1933 року сліпого Івана Кочергу разом з іншими кобзарями страчують під Харковом. За цю роль Станіслав Боклан отримав премію за кращу акторську роботу на Одеському кінофестивалі (2014). А його мама Олена Іванівна попросила сина більше не грати таких ролей, бо після перегляду «Поводиря» кілька ночей не могла спати.

Як розповідає актор, роль сліпого кобзаря була досить складною, а робота на знімальному майданчику — важкою і непростою. Щоб професійно її зіграти, Бокланові знадобилося прочитати дуже багато історичних книжок про кобзарів, про часи Голодомору й сталінських репресій і таким чином через історичну літературу зануритися в трагічну атмосферу тієї епохи. Для оригінального відображення сліпого кобзаря Станіслав вивчав манери поведінки та сприйняття світу незрячими акторами, яких спеціально запросили на зйомки. Крім того, на замовлення з Лос-Анджелеса йому привезли спеціальні лінзи, в яких він дійсно ставав «сліпим».

У пам’яті телеглядачів ще свіжі спомини про сатиричний політичний серіал «Слуга народу», де Станіслав Боклан зіграв роль прем’єр-міністра України Юрія Івановича, яка найкраще розкриває його талант лицедія. А на любителів кіно вже чекає справжній бум Боклана на телеекрані: «Поділися щастям своїм», «Хазяйка», «Центральна лікарня», «Маестро», «Запитайте в осені», «Маестро», «Століття Якова», продовження телесеріалу «Слуга народу» — це неповний перелік фільмів за його участі.

Як зізнається Станіслав, одна з його мрій — це зіграти з молодшим братом Миколою в головних ролях у повнометражному фільмі. Це був би не тільки вияв братерської любові, поєднання рідних людей у сімейному колі на знімальному майданчику, але й полегшення для батьків, що дозволило б їм, не перемикаючи канали, переглянути один фільм відразу з двома синами. Бо, зазвичай, вони на одному каналі дивляться Станіслава, на іншому  Миколу, потім знову перемикають канал.

На перший погляд може здатися, що та простота, з якою Станіслав Боклан грає в кіно, його успіхи на сцені, акторська слава прийшли легко й невимушено, ніби самі по собі, завдяки таланту. Але за привабливим усміхненим поглядом актора криється величезна важка праця. Бо що таке талант без праці? Здібності, робота над собою, мудрі наставники, досвід, що помножені на щоденну кропітку працю — ось складові успіху. І для артистів шлях до нього ще більш тернистий, ніж у представників інший професій. Адже акторський хліб — це не тільки піт фізичний, піт розумовий, але й колосальне моральне виснаження й духовні навантаження.

Незважаючи на шалену популярність і зірковий статус, Станіслав Боклан залишається таким же простим, відкритим і людяним, як і раніше. Попри напружений робочий графік, постійний брак вільного часу (навіть на відпочинок), він знаходить кілька годин, щоб навідатися до своїх батьків у рідну Краківщину. Зайде до тітки Валентини, перекинеться слівцем із родичами та знайомими, вдихне чисте сільське повітря, набереться творчого натхнення від рідного краю. Кілька років тому, разом з братом Миколою і своїми краківщинськими друзями дитинства Миколою Святненком, Ростиславом Королем, Миколою Кравчуком, Валентином Тарасуном, допомагав місцевим жителям перебудовувати під церкву колишню сільську крамницю. І якось дивно, але водночас і приємно було спостерігати за селянами, які на питання: «куди йдете?» відповідали: «йдемо подивитися, як заслужені артисти України нам церкву будують». А Станіслав і Микола, замість того, щоб проводити відпустку на заморських пляжах, під пекучим літнім сонцем крили дах і ставили купол майбутньої церкви. Напевно, і не могло бути по-іншому, бо так виховали народного артиста України Станіслава Боклана батьки, так зростила, вивела в люди, навчила любити й творити його рідна українська земля.

В ефірі програми "Новий вікенд" з Ігорем Козаком - народний артист України Станіслав Боклан

Leave a Comment