СТО ТРИ ДНІ З МАРУСЕЮ або ІСТОРІЯ НАРОДЖЕННЯ РОМАНУ “ПЛАНИДА” (Олександрі Соколовській “МАРУСІ”)

Автор: ВАЛЕРІЙ ХМЕЛІВСЬКИЙ

МЕЛОДІЯ

Прийшла вона, мелодія забута,

звучить в мені, як сповідь скрипаля.

І як мені, скажіть, із нею бути,

коли вона – моя і не моя?

Вона така… незаймано-цнотлива…

Чому ж тоді відкрилися мені?

Прийшла й звучить…

Врочисто і красиво.

І межі всі для неї затісні.

Зриваюсь я…

Мій голос мовкне й хрипне,

бо не такі там чую голоси.

От уявіть лише:

де я,

де скрипка…

Ми з нею – протилежні полюси.

Але й вночі світліше стало в світі,

бо то зі світла зіткана вона…

Вона мені, я маю зрозуміти, –

моє натхнення…

і моя вина.

Прийшла…

Живе…

І відступає сутінь.

Який мені потрібен ще рушій?

Звикаю я.

В мені її присутність.

І вістря стріл її… в моїй душі.

…І вістря стріл моїх в її душі.

 

2020-1920: ЧУЄШ, “МАРУСЮ”?

 Ніч за вікном… І у тиші кімнати

ми поснуємо уявну розмову.

Я вже умію тебе відчувати.

Тож поспілкуємось…

Знову і знову.

Гнані й голодні все пруть окупанти.

хвиля за хвилею йдуть продзагони.

Волю зламати…

І хліб відібрати…

Це – продрозкладка: закон беззаконня.

Хмарами чорними інтербригади  

нас від землі та майна йдуть звільняти…

Не сподівайтесь – не буде пощади! –

ми в себе вдома.

І ми не ягнята…

Що нам сніги?

Що нам стужа зимова?

Будуть тривоги?

А нам не звикати…

Поперек горла…

І шаблею, й словом!

Ти,

комісаре,

задумайся,

клятий.

Ніч за вікном… І у тиші кімнати

знову снуємо уявну розмову.

Я так навчився тебе відчувати.

Тож поспілкуємось…

Знову і знову.

Степом подільським іду за тобою,

слід загубити загону боюся.

Має країна впізнати героїв –

чуєш, Марусю?

Ти чуєш, Марусю…

Хай і століття вже збігло по тому,

та переходять в легенду герої.

Треба, Марусю, вертатись додому –

тим, хто не здався в нерівнім двобої…

Хто залишився собою…

 

НЕСКОРЕНІ

Впівнеба стяг малиновий

і сонце угорі…

Яким богам молились ми?

Молилися зорі!

Не кликані, не прошені –

вони прийшли до нас.

Обдурені, змосковщені

солодким трунком фраз.

Голодним з ласим поглядом

приглЯнулось чуже…

Стратегія недОлюдів:

і словом, і ножем…

Впівнеба стяг малиновий

і сонце угорі…

Яким богам молились ми?

Молилися зорі!

Ми стали небезпечними

для зайд і для рабів,

бо не пішли овечками

покірно на забій.

Ще й досі не загоєні

столітні – рани й біль.

Звичайні чесні воїни

народу і собі.

Не дочекавшись осені,

лишились там… Тоді…

Не куплені, не скорені –

навіки молоді…

Як ночі чорні блискавки:

лиш іскри з-під копит!

Роби, країно, висновки:

хто свій, а хто – бандит.

*

Вовтузимося, носимось –

мов два життя в нас є…

Пошли нам, Боже, розуму

стояти за своє!

ВОНИ ЖИВІ

А де я був? Зізнатись не боюся.

Її сліди шукав… Себе шукав…

Мов, записавшись у загін Марусі,

подільськими стежками погуляв!

Ми там громили банди-продзагони:

Вахнівка… Брицьке… в лісі при Лозні.

Як блискавки на голови червоних –

несли шаблі невідворотній гнів.

А як ми опинились в тридцять третім –

між тих, хто зміг тоді село спасти?

Такий вже фарт для воїнів й поетів:

попереду усіх уперто йти.

І там мені зустрілися в дорозі

(хоча для них давно вже час стоїть):

Маркевичі, Карпінські, Желіховські –

Близькі й далекі родичі мої… 

Бахманський Броник, Франик Малинівський

і брат його, двоюрідний, Мар’ян…

Гилько Лубківський і Альбін Маньківський…

Хай знають вже, що пам’ять – не бур’ян.

Вони живуть… В рукописі роману…

В житті у кожного із нас… Сторожові.

Десь поруч тут… вони сьогодні з нами.

Вони живі!

14.11.1920р. – … ШЛЯХ МАРУСІ

Відчай…

Сніг і холод…

Хоч роззбройся

і амністії випрошуй слізно:

в Хмільнику уже стоїть Котовський,

на хвості – дивізія “залізна”.

На Летичів з Шепелем на пару

день тому пішов уже Гальчевський…

Всі сліди до Кипорового яру…

Але й нам у світі шлях знайдеться.

Що ж, вперед – на лівий берег Бога*!

Ну, а там – хай станеться, що має.

Цукроварні злякана залога 

через міст покірно пропускає…

А тепер – шукайте вітра в полі…

Чорний шлях: Журавне-Філіопіль.

І Лознянський ліс…

Дерева голі…

Замітає сніг сліди, як попіл.

За години, що в запасі маєм,

можна відпочити і зігріться.

Завтра йдем туди, де не чекають –

через Чепелі на Петриківці.

Тільки розвідка не знає втоми.

Треба так – загону вуха й очі.

І військкома в Остріжку Малому

викрадає з хати серед ночі.

*

І летить у ніч загін-легенда –

на віки щоб залишитись світлом!

Нам зірками українське небо –

придивіться – завдяки їм світить.

Бо ніщо в житті не випадково,

є для кожного і час, і місце…

І нащадкам губляться підкови

на стежках Богданівського лісу…

*Бог: донедавна – назва Південного Бугу.

ПЕРВОЦВІТИ з КИПОРОВОГО ЯРУ

Підсніжники… із пролісками в парі

невипадково опинились тут –

ці первоцвіти з Кипорового яру

в саду моєму першими цвітуть.

І хай кепкує скептик з мене: десь-то

нарив він старомодного зела…

А я то знаю – там ходив Гальчевський

і Шепель.

І Маруся там була.

Вони прийшли з минулого століття

і поселились мирно у саду.

Собою в душу благородно світять

і чесну розповідь без слів ведуть…

ВЕДИ!

Олександрі Соколовській (Отаманші “Марусі”).

Такі були у нас, на жаль, учителі…

(Чума: прийшли, завоювали, вчили…).

Соромитись батьків… І навіть власних слів…

Свята свої забути… І могили.

Комусь здалося: це вже назавжди

відвів Господь від України руки.

…Вже радість не повернеться сюди.

Та “Гей, сокОли!” не забули внуки!

Всміхнувся Бог… І наказав: веди!

Бо хто сказав, що ця чума назовсім?

І не злякалася московської орди

ще зовсім юна Саша Соколовська.

Вони прийшли, щоб відібрати наше все:

і нашу віру, наші гени, нашу мову…

І хліб… І нашу землю, пам’ять, небо й степ.

І пісню материнську колискову.

Комусь здалося: це вже назавжди

відвів Господь від України руки.

…Вже радість не повернеться сюди.

Та “Гей, сокОли!” не забули внуки!

Всміхнувся Бог… І наказав: веди!

Бо хто сказав, що ця чума назовсім?

І не злякалася московської орди

ще зовсім юна Саша Соколовська.

Такі були у нас, на жаль, учителі –

на соколину землю – хижі круки…

Чума для світу продукується в кремлі…

…Чому ж у нас при владі їхні внуки?

 

СВІЧКА. НІЧ. РУКОПИС

(21.11.2019-01.03.2020)

Ось і все…

Думок легкий туман

між рядочків сам себе шукає…

Ось і все…

Дописано роман.

А про що?

Одна ця свічка знає.

Послужила віддано, сповна.

З нею ніч – і та мені солодша.

Це колись привезена вона

музою-чаклункою із Польщі.

Там вогонь, лаванда й парафін

дуже вдало з’єднані власноруч…

І герої йшли з усіх сторін.

І стояли поруч…

Зовсім поруч.

Не в золу ця свічка перейшла…

А хіба могло би буть інакше,

як зі мною сто три дні була(!)

невідступно Соколовська Саша?

Що чекає?

Знає тільки Бог.

Та хорошого бажають люди.

Свічка…

Ніч…

Я ставлю в епілог:

не хвилюйтеся,

бо

…далі буде!

Leave a Comment