СТУДЕНТИ І “ГУБА”

Гумористичне оповідання

Автори: Ігор Фарина та Іван Гаврильцьо

Студент університету Олекса Довбущук іще перед заняттями з «воєнки» домовився про побачення з Дзвінкою. Вже уявляв, що він підносить дівчині букетик пролісків на одній із вулиць середмістя, і вона щиро дякує за це. Та хлопцеві не поталанило, й коли починалася перша «пара», то дізнався, що мусить охороняти тумбочку на кафедрі.

              «Що тут такого? Відчергую й уже не будуть мене зачіпати», — подумав.

            І зовсім не гадав, що колись згадуватиме про це.

           Але сталося навпаки. Коли закінчився «навчальний день», йому довелося продовжувати чимпіти у приміщенні — було неписане правило, що черговий зникає, коли з нього підуть усі офіцери.

           Але вони того дня ніби змовилися перекреслити плани Олекси. Майор Толстогубов, проходячи повз нього, тільки іронічно посміхнувся.  «Не швидко тобі пощастить пірнути у весняний гомін». І зник за дверима кабінету завідувача кафедри.

            Хлопець відверто нудився. Розумів, що під кінець його чергування нічого надзвичайного уже не станеться, й чекав кінця «обов’язку». Занепокоївся, коли побачив, що годинникова стрілка наближається до часу стрічі з дівчиною. Запереживав, що може не встигнути.

           Як на зло майор Толстогогубов та його начальник не захотіли  зрозуміти хвилювання студента і не виходили з кабінету. Олекса вирішив дізнатися: в чому справа. Несміливо зазирнув у кабінет завідувача кафедри. Думав, що якось вибрешеться, коли полковник (таке знання він мав) причепиться до нього. Та яким було хлопцеве здивування, коли угледів, що двоє офіцерів похропують між двома порожніми пляшками горіляки і недогризеною ковбасою.

            «Не охоронятиму сон пияків», — занатурився Олекса. І попрошкував до виходу з кафедри. Черговій у приміщенні весело пояснив, що там уже нікого нема, й побіг на побачення.

            Не знав Олекса, що його чергування ще матиме продовження. Коли він та Дзвінка ніжилися в одному ліжку його гуртожитської кімнати, офіцерів покинув сон. Вони кинулися до дверей із кафедри. Але ті виявилися зачиненими. Не допомогла й наполеглива гуркотнеча: чергова спала та нічого не чула. Вона і подумати не могла, що її неспання може комусь знадобитися. Тому майор Толстогубов і його начальник були змушені повернутися до кабінету й у «старих» позах чекати ранку. І тоді молодий офіцер вирішив, що відомстить Олексі за втечу з «поста».

            …Через три місяці Олекса та його однокурсники вирушили у військові табори. І майор Толстогубов теж мав їхати з ними. «Не пощастило тобі, хлопче!» — гадкував він, дивлячись як Олекса сідає у кузов вантажівки, що мала везти майно з кафедри. Та раптом офіцер схопився за живіт і опустився на асфальт. Викликали «швидку». Ще у машині констатували, що на майора напав апендицит, і забрали його для термінової операції.

           Поки медики марикували над пацієнтом, автомобіль зі студентами наближався до військової частини. І всю дорогу Олекса думав про Дзвінку. А ще  — про її брата Богдана, з яким познайомився після тієї ночі з дівчиною.

          І яким же було здивування Олекси, коли машину біля КПП зустрів… Толстогубов. Він усміхався. Але чомусь перетворився з майора на прапорщика.

          За багато кілометрів до того, Олексу під палючим липневим сонцем таки здолав сон і тепер хлопець не міг второпати, що відбувається.

         Спершу подумав, що офіцера з кафедри за щось понизили у званні й терміново скерували сюди служити. Незважаючи на хворобу. «Чи не мана якась переслідує мене?»

          Згодом усе стане зрозумілим. Зустрів їх справді Толстогубов. Він прапорщикував у тій частині. А ще був молодшим братом офіцера, з яким Олекса не зустрівся через майорів апендицит.

           Та напевно прапорщик отримав від старшого родича інструкцію, як влаштовувати для Довбущука «щасливе життя», бо щодня знаходив за що причепитися. Та найбільше завше допікав, коли Олекса біля сусідньої казарми бесідував із Дзвінчиним братом — студенти з його інституту теж там таборували.

           Це тривало би, очевидно, кілька тижнів, на які студенти примусово одягали військові однострої. Але несподівано настало визволення.

           Взвод однокурсників, у якому Олекса був, заступив у караул. І саме Олекса мав охороняти спокій у військовому містечку, до якого належало ще кілька полків. Вони були укомплектовані повністю штатом офіцерів, але солдатів не було — їх призвали б із запасу у так звану кадровану частину, якби почалася війна. А поки що послуговувалися студентами. Ось і все. Олексі випало охороняти якийсь склад біля дороги, що вела до міста Мжичило. І насувалася ніч. Хлопець не вельми хотів у таку негідь іти на обʼєкт. Але що мав вдіяти, коли мусив.

           Накинувши на себе плащ-палатку та почепивши на плече гвинтівку, ходив навколо складу. Навіть радів, що іноді дорогою проїжджали якісь автомобілі, на миттєвості освітлюючи фарами змокрілий путівець.

           І раптом угледів, що йде… прапорщик. Спочатку здивувався, а потім згадав, що проходом біля цього складу завжди користувалися ті, хто хотів повернутися непоміченим у військову частину. А прапорщик днював і ночував у ній — ще не мав свого житла, бо недавно перевівся на нове для нього місце служби.

           Олекса не вважав себе служакою. Не хотів задумуватися і над тим, що «ходок» є добряче п’яний. Але цього разу вирішив довести йому, що чітко дотримується вимог статуту.

           Коли тінь, рух якої було чутно, зʼявилася неподалік від обʼєкта, що висвітилили «жовті очі» легковика, який проїжджав мимо, студент зняв гвинтівку з плеча, і клацнув затвором, вигукнувши російською мовою, бо було це майже пів століття тому, коли української в армії не визнавали:

            — Стой! Кто ідьот!

           З військового погляду Олекса діяв правильно. До обʼєкта, який він охороняв, не має права наближатися ніхто. Хіба що начальник караулу зі зміною. Та з паролем.

            — Своі!

            — Своі? Какіє? Здєсь ходіть нєльзя.

            І вартовий ще раз доторкнувся до затвора. Звуки нічного дощопаду знову  прорізало брязчання.

            — Ложись!

           Довбущук почув, як тіло прапорщика беркицьнулось у дощовицю. «Нехай покисне там», а сам тим часом дістав з кишені сигарету й із задоволенням затягнувся димом. Міг би цього не робити, а повідомити в «караулку» про «НП». Але йому не хотілося. От-от мав підійти взводний. Нащо дочасно кликати хлопців? Та й прапорщик не є таким великим цабе, аби через нього зчиняти ґвалт.

            — Давай договорімса, — прозвучало з пітьмавиці. — Я тєбя нє відєл, а ти мєня…

            — Ішь, чего захотєл!

           Загрозливо утретє клацнув затвором.

           Скоро прийшла зміна. Начальник караулу й Олекса Довбущук повели мокрого, але ще не витверезілого прапорщика в караульне приміщення. Дорогою Олекса встигнув розповісти однокурсникові про все, що сталося. Той тільки посміхнувся, але нічим не дорікнув.

            Не знали вони, що історія матиме продовження. Коли троє прийшли до «караулки», туди раптово прибув командир. А він перед тим служив у групі радянських військ у НДР, (нині це частина єдиної Німеччини), де звик до порядку, і вигляд пʼяного й забрьоханого прапорщика його дуже «порадував».

           Ще більше генерала розгнівало те, що той пробував невміло виправдатися.

            — Отвєдітє єго на гауптвахту і скажіте, что я етого алкоголіка туда отправіл, — наказав він начальникові караулу.

            …Через два дні Довбущук і Богдан проходили повз «губу» й бачили, як прапорщик Толстогубов виконував команди капітана Слабченка, який будучи начальником гауптвахти, завжди виконував повеління старших себе за званням. І мені в цей час подумалося про майора — гарного брата він має: два чоботи пара?

                                                   ***

          Невдовзі після отого таборування Олекса породичався з Богданом. Іноді вони згадували пригоди та сміялися. І зовсім не думали, що знову зустрінуться з «героями». Але…

           Богдан і Олекса почали працювати у владній  установі. В одному кабінеті. Вже збиралися йти на обід та не поспішали. От-от мала підійти Дзвінка.

         Раптом у двері постукали. Друзі переглянулися. Хто б це міг бути? Бо мала прийти тільки дружина. Однак вона ніколи не стукала.

           — Увійдіть! — випалив Олекса невдоволено, але заінтриговано.

           Двері відчинилися. У мужчині, який увійшов першим, друзі ледве упізнали з університетської кафедри майора. А поруч стояв колишній прапорщик Толстогубов. Як дві краплі води схожий на свого брата і тепер: в обох були синюваті обличчя пияків з чималим стажем.

          Із-за їхніх спин за мить вигулькнула Дзвінка з букетом пролісків.

          — Наш син, Олекса, подарував, коли йшла сюди. І мені пригадалися первоцвіти від тебе після «воєнки».

           …Олекса тієї миті подумав про «губу». Доречно ж!

Leave a Comment