ТРИ МЕДАЛІ ЗА ВІДВАГУ

Автор: ВАСИЛЬ ТКАЧЕНКО

Іноді зустрічаюся з пенсіонером Талимоном Дорощуком, який проживає за півтора десятка хат далі по вулиці. Завжди взаємно поцікавимось: як там воно? куди? за чим? Живе Талимон сам, то частенько провідує крамницю, базар, а хвороби не дають забути дорогу й у лікарню та аптеку. Якось сказав, що оформляє в соцзабезі доплату до пенсії за бойові медалі. Так випадково я й дізнався від нехвалькуватого учасника війни, що на фронті його тричі нагородили медаллю “За відагу”.

Тепер уже журналістська цікавість привела мене до Талимона в гості – щоб поговорити про його солдатське минуле.

Господар дому – родом з Осівець, син сільського коваля. Після демобілізації з армії в 1950 році (після Вітчизняної війни п´ять років ще служив в Монголії) працював у Водоніївській та Брусилівській МТС ковалем. Поки стягнувся на власну хату, п´ятнадцять років добирався з села на роботу в Брусилів веломашиною чи пішки. Десятий уже рік після смерті дружини господарює сам. Дві дочки проживають у Києві. Звичайно, про батька-інваліда щиро піклуються. Провідують регулярно, порядкують на городі і в хаті. Але й роботящий з дитинства батько без діла не сидить. Хоча здоров´я все більше підводиться ветерана. А з очима – справжня біда. Обоє вже оперовані, а ліве – аж двічі, і ним ледь-ледь щось бачить.

– Ось цими днями одержав з Москви, – виніс із кімнати і показав мені офіційну довідку з Центрального архіву Міноборони Російської Федерації. У довідці зазначені дати нагородження Талимона Ничипоровича Дорощука медалями “За відвагу”: 7 червня, 19 червня і 18 грудня 1944 року.

Пояснив: так сталося, що змушений був звернутися до архіву за таким підтвердженням, бо одну його медаль разом із документами вкрали колись у шпиталі, а про інші дві у виданому в 1948 році “Посвідченні про нагороди” не вказали часу нагородження.

Запитую Дорощука, чи важко діставалися високі солдатські відзнаки? Ось що він розповів.
Призвали хлопця до війська 12 січня 1944 року. Цікавий факт: ідучи на війну, юнак уже був знайомий з гітлерівською Німеччиною, як мовиться, з її тодішнього злоносного нутра. У 1942 році його разом з іншими сільськими юнаками та дівчатами окупанти відправили у фашистську неволю. Привезли хлопців товарним поїздом у місто Данціг для роботи на судноремонтній верфі. Уже й почав було відпрацьовувать їхню баланду: носив каміння на будівництво дороги. Та од важкої праці невисокого слабкого хлопця підкосили недуги, і його, щоб не морочитись і не витрачатись на лікування, відправили назад в Україну.

Друзі по нещастю заздрили Талимону, що позбувається каторги. А двоюрідні брати Яків і Микола при прощанні сказали, що збираються втікати з табору. І таки втекли, як стало відомо в селі, але були спіймані й закатовані в концтаборі.
Отже вийшло, що Талимон Дорощук ішов на війну визволяти й рідну країну, й українських невільників у Німеччині.

…На фронт із запасного полку Дорощук потрапив 16 травня 1944 року у 612-й стрілецький Неманський полк. Той саме вів бої в районі Орші та Вітебська. Тож новому поповненню з ходу довелося поринути у вир боїв. Дорощука призначили санінструктором у роту лейтенанта Звєрєва. Головним правилом для нього і санітарів Іванова та Бадюли було – ніколи не відставати від ланцюга бійців, які йшли в атаку на ворога. Головне: подай вчасно допомогу пораненому, перев´яжи і перемісти в безпечне місце чи направ у тил. Отож криваві плоди війни побачив з перших фронтових днів: кров, каліцтва, смерті…

У червні почався генеральний наступ радянських військ з метою визволення Мінська і Вільнюса та виходу на територію Польщі і Східної Прусії. Попереду чекали довгі й тяжкі бойові дороги тих восьми місяців, які Талимон Дорощук опісля вважатиме найважливішими і найпам´ятнішими в своєму житті. Це – вісім місяців денних і нічних, часто зі сном на ходу, піших переходів, риття окопів та бліндажів на все нових і нових відвойованих рубежах, чергування днів наступу з днями оборони. Цих восьми місяців було б досить, щоб сто разів тебе скосила ворожа куля. Тільки щаслива доля провела воїна живим і непокаліченим аж до січня 45-го року. А на його очах кожен бій безжально зріджував ряди воїнів. На місце полеглих і поранених десятки разів ночами до роти прибувало поповнення, тому завжди в батальйоні так мало було поруч знайомих солдатських облич. Дивись, не встигли з новачком ще доладу познайомитись, як уже й вибуває він з діючих рядів.

Особливо ж тяжких втрат зазнали при визволенні Вільнюса. Оточені в центрі міста гітлерівці шалено оборонялися в кожному будинку. Нерідко доходило до рукопашного бою. Можна було б швидше “викурити” фашистів при допомозі артилерії, але наше командування четверо діб не вводило її в дію, аби не руйнувати місто.

Під кулями і в постійній смертельній небезпеці діяли й санітари. Після капітуляції фашистів з усіх трьох рот батальйону в строю залишилося лише 48 бійців. Менш як третя частина.
Наприкінці листопада наші війська перейшли кордон Східної Прусії. Німці відчайдушно боролися за кожен клапоть своєї території. Тут полк зазнав чи не найбільших втрат. Один за одним полягли від куль друзі – санітари Петро Бадюла та Віктор Іванов. А на початку січня на полі борні ворожа кулеметна черга не обминула й Талимона Дорощука. Куля роздробила кістку лівої руки, надовго вивівши воїна з бойового строю.
І склалося так: раніше направляв до медсанбату інших, а тепер, передавши автомат мінометнику, підтримуючи здоровою рукою перебинтовану і підв´язану руку до грудей, Дорощук іде туди сам…

А далі – Каунаський та Смоленський шпиталі, після лікування – знову запасний полк, відправка на східний фронт – проти японців, військова служба в Монголії. Демобілізувавшись, немало літ ще й трудився на славу.
То за які ж подвиги Талимона Ничипоровича нагороджували? Час одержання першої медалі збігся з боями за Вітебськ, другої – за Вільнюс, а третьої – з проривом у Східну Прусію. Усі ті битви були позначені масовою солдатською відвагою.

Leave a Comment