ТРУНОК СПОМИНІВ П’Є ДУША

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Головецький Василь. Сповідь у малиннику: поезії, переклади. – Житомир. Полісся. 2019.-208 с.

Для мене вже стало своєрідним ритуалом те, що знайомство з новою для себе поетичною книгою починаю з «розкодування» назви. Не стала винятком і «Сповідь у малиннику» Василя Головецького. Уздрівши наймення на обкладинці, відразу зацікавився, чому туди для священнодійства «поліз» автор. Правда, довго шукати відповідь не довелося. Бо вже у першім вірші цього видання прочитав: «У патріарших заростях малини…І відшукає тільки Україна…Вона одна цю сповідь прийняла…». 

Відповідь наче отримано. Та виникає ще одне запитання: хто ж він, Василь Головецький, як віршник? Можливо, й прямолобною є ця цікавість, і закономірною водномить. Бо програмний для цієї книги вірш, а також інші твори спонукають. Тому й стверджую, що житомирянин, виходячи з текстів, є традиційним і належить до сповідальників, хоча у написаному і трапляються метафоричні зблиски: «тихо обніма за плечі руда діброва», «але небо високе всю душу мовчанням виймає», «глибинні заспівали води».

Тезу про сповідальність можна було підтвердити і посланнями з окремих текстів, розклавши написане на тематичні полички. Та не бачу резону вдаватися до такого доказування, оскільки в більшості випадків переважає поєднання мотивів. І через це хочу зосередити свою увагу на питаннях виражальності, бо тільки вона свідчить про творчий індивідуалізм поета і промовляє про метод висловлення думки.  

І, мабуть, тут почну з розповіді про літературні тропи, які використовує автор. Й першими тут будуть метафори, окремі взірці яких вже наведено. Згадані «перлинки» доповню ще кількома                 : «плакала на роялі, скапуючи, свіча», «збираю маленькі радості в музеї щоденних дрібниць», «старенька вицвіла криниця очі в очі гляне з глибини». (Тут маємо непростість. Якщо говорити про твори з названими метафорами, то в них чогось надзвичайного не існує, але процитовані рядки істотно увиразнюють думку).

Це ж стосується й епітетів, котрі умовно поділив би на дві частини. Бо ж маємо звичайні та незвичайні словосполуки. До перших відніс би такі літеросплетення, як «життєва гроза», «сліпий дощ», «зелений рай». Протилежністю до них є вислови на кшталт: «цимбали дощу», «музика ріки», «розмова очей». (Не заперечую, звісно, що в неординарностях другого типу є метафоричні відсвіти. Але вони все ж епітетами. Дуже доречними у своїх контекстах).

Якщо епітети діляться тільки на дві частини, згідно із запропонованою мною класифікацією, то порівняльних різноманітностей маємо значно більше. Скажімо,  нерідко тпобутують прості порівняння зі сполучниками на взір «мов», «наче», «ніби» і т. п. «І я той без, як еліксир безсмертя, на повні груди п’ю, і п’ю, і п’ю». «Виходжу із ночі, неначе з облави звір». «І онуки, мов янголики чисті». У книзі з ними сусідують прості порівняння без сполучників, що теж є помітно промовистими. «Поминальна субота – душі безутішна робота», «Оте вікно – чистилище безкрає», «А сонце весело здаля доріжки – самоцвітні промені – мені по хвилях вистеля».  

Віршник нерідко вдається і до складних порівнянь, суміщуючи два вищезгадані типи цього літературного тропу й виходять оригінальності, якими зачудовуєшся. «Цей ліхтар за вікном – як всенощна розпачлива повість», «Зачищаю осінній город – наче друга у даль проводжаю», «Вечірні вікна – мовби людські душі». (Є ще один вид порівнянь, про який нерідко не згадують, хоча, на мою думку, він є помітним явищем у літературнотропній господарці. Тут передусім слід мати на увазі, що порівняльна незвичайність прислівники у парі з іменником. Назву хоча б кілька цікавинок: «слід-політ», «жалі-розчарування»…Але, очевидно, варто обережно користуватися цим засобом. Бо негативне сприймання з’являється, коли зором натрапляєш на такі «перли», як «диво-зорепади», «диво-барви», «диво-роса», «диво-чари». Тут зауважу наступне. Ці словосполуки є доречними у своїх контекстах, але укупі дратують уважних читальників.

Коли вже почасти зачеплено питання про лексику, то, очевидно, необхідно дотлоркнутися і до інших відмітин слововиявності.Насамперед акцентую увагу на тому, що віршник нерідко використовує слів’ята з барвами неологічності, рідковживаності, говірковості: «першоліто», «ніжночолі», «стозахрипло», «гетьманую», «черв’ячина», «огниво», «колюки». Іноді можна знайти й пестливі форми слів: «печалинка», «горенько». І на цьому звабливому тлі мовними покручами виглядають «пожар», «спідтишка», «завидували».

Але давайте більше не будемо танцювати навколо цього питання, бо й так усе є зрозумілим. Набагато вартіснішим є констатація того, як літературні тропи та слововияви впливають на «населення» книги та кольорові екстраполяції.

Щодо «мешканців», то за усталеною схемою до них належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила. «Я сьогодні в полоні півоній», «Шаленство божевільного бузку», «Наші коні у завтра промчали журбою», «Присяде попрощатись журливий журавель», «Розчиняються в досвітку темінь і зорі», «Сонце і ніч прощальні промені понесе».  Не коментуватиму цих вдатностей. Лишень скажу, що цей перелік успішно продовжує і поєднання «населення»: «Проліски синюваті сонечко тепле п’ють», «Білосніжні черешні й пахучі тюльпани», «А пам’ятаєш – літо, вечір, зорі, солодкі ошалілі солов’ї зливаються у піднебеснім хорі».

По-своєму зацікавлюють й кольорові екстраполяції. Чи не тому, що і серед є чимало вдатностей? «Цей сивий глід здаватися не звик» «Ранкове сонце в голубій імлі», «Білого наливу дивовижний смак», «В зелених полях зустріну її», «Червоніє прим’ята трава», «Онде кінь мій в небі синім», «Кульбабки у коронах золотих». Перелік словобарвистостей можна продовжити за рахунок інших подібних висловлювань. Але натомість запрошую читальників поблукати поміж сув’яззю кольорів. Тим паче, що «Сповідь у малиннику» дає таку можливість. «У тому сріблі синім», «І білим весільним, і синім», «І в твоє посивіле волосся чорнобривці золоті вплести!». (Як бачимо, поєднання переважно трапляються в одному рядкові чи реченні, що помітно насичує екстраполяційну палітру віршника).

Ефект виражальності у віршах Василя Головецького має ще одну складову. З книги видно, що автор орієнтується на фразеологію рідномовного середовища. «В Сірка не позичали очі», «Виходить, вертає судьбою усе на круги на своя», «За тридев’ять земель від дому свого». (Якщо розібратися, то у цих фразах не існує незвичайності, але мені здається, саме оті постійності підштовхують до власного крилатослів’я. «Бо ще ніхто не подолав народ», «Тільки в серці любов пронеси до відльоту у вирій», «Із вірою легше жить»).

А хіба це буде правильним, що у мові про виражальність залишаться поза увагою богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти? Щодо отих наголосів, то їх, очевидно, варто розділити на дві частини – згадки про митців в оригінальних текстах і переклади віршів знаних поетів. «Ти  цим роялем віщим душу перевернув» (з присвяти музикантові Костянтину Яновському). «У нас горять собори у душі оті, що відновити їх не можна» (з вірша «Нотр-Дам-де-Парі»). Маємо також й поезію зі згадкою про Баха. А цикл «Страсний тиждень» навіяний вглибленням у біблійне. Слід, очевидно, поговорити й про те, що житомирянин наполегливо шукає себе в перекладництві. Деякі з його інтерпретацій з чужослівного уже з’являлися у попередніх книгах. А нині уявлення про драгомана продовжують доповнювати тлумачення з окремих римотворів О. Блока, М. Цвєтаєвої, Б. Окуджави, Б. Слуцького, Л. Татьяничевої, О. Яшина, Л. Мартинова, І. Шкляревського, Е. Рязанова, В. Кравчука…

Цікавим також є питання про богошукальницькі мотиви у цій поезії. Звісно, можна наводити чимало вдатних строф для підтвердження такої думки. Але мене в даному випадкові зацікавив інший момент. Почав більше думати про органічність релігійних алюзій та спонуку до них. І тепер висновковую. Уже відходять за межу вічності поети, розквіт творчості яких припав на десятиліття атеїзму й для котрих припадання до релігійності було  чужим та вимушеним. Крім того, помітно впливає й місце народження. Тут, безсумнівно, слід згадати, Василь Головецький народився на Львівщині, де і в епоху тоталітаризму традиції неатеїзму залишали сліди у душах. Не є секретом й   те, що Василь Головецький належить до поетів старшого покоління і богошукальницькі мотиви все більшепронзають почуття. «За усе наплакане й розбите Бог, як син, їм воздає сповна». «Сьозяться на іконі очі Бога». «Обгорілий собори – мов душа обгоріла».                

Дехто, перечитавши попередні абзаци цього відгуку на книгу, почне говорити, що порушені літературним критиком проблеми однаковою мірою стосуються і виражальності, і тематичності. Й матиме рацію. Ці акценти бродять помежів’ям. Й автор публікації свідомо відніс їх до виражальницького блоку, бо ще на початку заявив, що акцентів на тематичності не робитиме через переплетіння громадянської, філософської, пейзажної та любовної лірики.

Та давайте більше не будемо «ламати   списи» коло цієї непростості. Тим паче, що є ще проблема, яка торкається тільки виражальності. Скажіть, будь ласка: хіба когось іншого стосується різноформ’я висловлення думки? У «Сповіді в малиннику» маємо цикли віршів, багатострофовики, сонети, поетичні мініатюри і переклади, про які, до речі, вже йшлося. Так би мовити, традиційний набір поета-традиційника. Та, чесно, кажучи, мене переймають не ці літературознавчі дефініції (константовано факти і баста!), а той факт, що за допомогою різних форм зробити свою думку цікавішою. «Тюльпани п’ють бокалами крихкими божественний небесний еліксир» (з поетичної мініатюри). «Випурхує із моря сонечко, і в небі на очах росте» (з циклу «А є тільки море і небо»). «Я прочитав Україну як довгу повість, навіть не повість – наче щемкий роман» (з вірша «Все показав мені тихий неквапний поїзд».                

З багатьох процитованих рядків стає зрозумілим, що автор наголошує на особистості почуттів. Добре це чи погано? Є резон в такому запитанні, хоч, можливо, й повіває прямолобністю твердження. Але…Не думаю, що це має значення. Бо є підстави сказати: є два типи поетів. Зрозуміло, що всі пишуть під впливом почуттів. Але в одних вони залишаються «за кадром», і оті відчуття читальник десь на підсвідомому рівні вловлює у рядках. А другі не «бавляться» у контекстовість, а про все промовляють прямим тексом. Не думаю, що варто комусь з них  віддавати перевагу. Бо ж суть полягає не в методі вираження думки, а в цікавості розмислів. Конкретизуємо це розмірковування за допомогою віршів Василя Головецького – представника другого типу віршників. Мені, приміром, запам’яталися рядки: «проводжаю порожній город – наче душу порожню у вирій», «Мертва тиша раптом обізветься їхніми порадами з небес», «І вовк одиноко мені поглядає вслід і рану зализує, що кровоточить поки».

…Оце, напевно, і всі нотатки про нову книгу поета. З мого боку. Вони, між іншим, відображають лише плин мого думання. А інші мають нагоду доповнити їх. Я ж спробую поставити крапку для себе. Ні, ліпше вдатися до трикрап’я, думаючи про трунок споминів, який п’ють душі віршника та читальників.

Leave a Comment