УГЛИБЛЕННЯ У НЕПРОМИНАЛЬНЕ

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Ненцінський А. Й. Голоси і Видіння : поезія і проза. – Хмельницький, ФОП Цюпак А. А., 2020. – 352 с.

  1. Жанрові пошуки

Сумніваюся, що є письменники-літературні «багатоверстатники», котрі наперед можуть сказати, що вийде з-під їхнього пера, коли вони опиняються на самоті з білим аркушем. Бо не знають, що з того вийде. Мучить вибір жанру? Безумовно! Але більше за це не дає спокою думка: чи вдасться виспівом літер передати поривання власного серця.

Якщо виходити з вищезгаданого, то в читальниць кому сприйманні постає протистояння різних видів вражальності. Хоча, безсумнівно, реципієнт тексту не надто вглиблюється у творчі муки літерата. Бо його цікавить не це, а вартісність літеро сплетень.

Ще раз порозмислював над непростістю, коли перечитував «Голоси і Видіння» Анатолія Ненцінського з Хмельницького. Книга, яка поєднала у собі поезію та прозу. Книга, яка з усією гостротою поставила питання поєднання двох жанрів, котрі за своєю суттю є антагоністами.

Констатувавши цей факт, спробуємо подивитися на усе хоча б з двох боків. По-перше, відштовхнемося від того, що суміщення поезії та прози – не винахід автора. Щось таке уже маємо. Скажімо, романи «Мезозой» та «Буг» Ігоря Павлюка зі Львова химерно поєднали вірші і прозотекст. У версифікаціях від Андрія Наюка зримо бачимо стиль відомого поета, який написав ці твори. Пошук власного вираження через приписування іншим того, що є на думці? А твори Геннадія Щипківського. Ліричні повісті «Щем» і «Пацьорки» неможливо уявити без сув’язі цих двох жанрів. І це робить їх привабливішими. (До речі, у книзі хмельничанина маємо переплетення обох видів. Шарм?)

А ще один бік справи полягає у дещо іншому. Якщо говоримо про жанрові особливості, то не можемо оминути питання про вплив написаного на читальницьку уяву написаного. Однозначності тут, як на мене, взагалі неможливо досягнути, бо існує двозначність. З одного боку говоримо про безжанрове сприймання буквосполук (у багатьох реченнях побутують неординарні думки, що додає позитивізму у сприйманні). А з іншого боку маємо підстави говорити, що читальника таки бентежить те, що приховано за жанровими визначеннями, серед яких драма, повість-поема, дилогія, тетралогія.

Двоїна, у ріку якої вступають читальники цієї книги?

 

  1. Темарійні пошуки

Мені здається, що на позитивність сприймання помітно впливають темарійні шукання. Бо у книзі маємо лише чотири твори, але вони є такими різними.

Приміром, перший з них «Голоси з Останніх меж» автор охрестив драмою. І починається він розділом «Закон руки», який занурює у минувшину, хоча письмак і пробує натякнути на бачення подій про минулого крізь призму сучасності. Зрештою, переплетення різних часовимірних реальностей є характерним і для наступних розділів твору, які отримали назви «Передмайдання» та «Майданність». Згоден, що в багатьох моментах превалює публіцистична читатика, яку нерідко не сприймають читачі, та сумніваюся в доцільності негативного бачення. Як показує часоплин, багатьом реципієнтам текстів таки потрібні поетичні уроки історії. (В цьому переконують і результати недавніх виборів до місцевих рад). Хіба в недалекість (з часової «дзвіниці» звісно) кожного з нас кличе озирнутися письменницька відвертість: «Як в той день, так і сьогодні вознесись очима в Вись. Там живе Небесна сотня. Душам в очі подивись». (Промовлення віршопов’язаності подій у різних часових площинах?)

Якщо у «Голосах з Останніх меж» автор віддає перевагу узагальненням, незважаючи на певні елементи конкретики, то у дилогії «Видіння в Чорному квадраті» спостерігаємо протилежність. Тут конкретизація факту й творча уява зливаються воєдино, витворюючи віру у реальність явища. Себто розумієш, що постать Миколи Івановича Руденка є авторовим вимислом, але сприймаєш її як реальну особистість, хоча її дії пропущені через жорна поетового думання. Висновковуєш таке після прочитання «квадрата на долоні» і «свинцевого дощу». Уява вибудовує якісь точки доторку до теми. (Екскурси у минуле, реалії сьогочасся. І якісь підсвідомі асоціації з «Чорним квадратом» Малевича. Й усе це, злите воєдино, творить дивовижну суміш).

До цієї неординарності у вираженні замислу повертає і тетралогія «Сенсація в Урочищі Гриба». Але не назвав би це своєрідним «повторним колом» поезомислення. Вже хоча б тому, що тематика є іншою і літерат вибрав інший підхід у вираженні думки. Перш за все тому, що переважає краєзнавчий ракурс. (Та про якесь звуження тематичних обріїв не йдеться, оскільки автор прошкує до узагальнення через конкретику. Але вони не є прямо лобними, а контекстовими, що побільшує цінність написаного.

… А завершує книгу повість-поема «А за річкою – Руда», в якій поезія теж переплелася з прозою. Автор і не приховує того, що твір є автобіографічним, бо він наповнений деталями, які мали місце у реальному житті. Мене (не приховуватиму цього) зосібна зацікавили згадки про передчасно згаслого поета Івана Іова. Зачудувало і припадання до джерел веселості. Щодо цього, то прикладів можна навести чимало. Приміром Анатолій Ненцінський цитує давню газетну публікацію «Сорок вісім років під землею» (першоквітневий жарт) і з гумором оповідає про перипетії навколо неї.

Якщо мати на увазі «А за річкою – Руда», то є ще два моменти, які потребують уваги. По-перше, автор чи не вперше згадує про безстрашного повстанця Андрія Комина, який разом з отаманом Орлом (Яковом Гальчевським) майже століття тому боровся з більшовицькою нечистю. Повернення правди про нетлінні сторінки вітчизняної історії. Воно ж є таким потрібним нині. По-друге, у розмові про «Видіння у Чорному квадраті» вже було зачеплено тему про видуманість окремих дійових осіб і їхній зв’язок з реальністю, що сприяє позитивності прочитання. Щось подібне маємо у повісті-поемі, якщо згадати про журналіста Антона Точильського. Автор не приховує того, що цей персонаж є нафантазованим і «списаним» з нього. Звісно, що цей прийом є доволі ризикованим у творчому відношенні і не всім подобається. Але мене цікавлять не розмисли навколо неординарного ходу письменника, а вплив нереальності на реал. В даному випадкові він є виграшним. Що не може не радувати.

А тепер від конкретики темарійного плану перейдемо до деяких узагальнень, хоча вони базуватимуться на оцінці певних деталей. І знову маємо нагоду говорити про множинність висловлювань. Але зупинюся тільки на одному. Вищезгадані твори говорять про необхідність непроминальної сув’язі проминулого і сьогодення. А хіба це не є найголовнішим?

 

  1. Виражальницькі пошуки

Давайте поглянемо й на те, як письменник досягає успіху за рахунок власної вражальності. І тут, либонь, варто в першу чергу треба балакати про літературні тропи, які використовує письмак. Адже метафори, порівняння та епітети як складові образного мислення, так багато промовляють про літературну справжність.

І почнемо з метафор, яких чимало знаходимо у «Голосах  Останніх меж». Вже у першій частині «Закон руки» кидаються у вічі такі вдатності, як «закипіли в серці сльози», «упала в п’яти з вереском душа», «в сто горлянок гармати ревли». Цікавинки метафори стичного плану є й у «Передмайданні»: «Пішов годинник за добою навздогін», «вулицями дух нечистий все гуля «без кунтуша», «вб’є кола з осики в чисту душу». Естафету метафоричного мислення підхоплює й третя частина твору «Майданність». Тут виділив би такі вислови: «владі ноги підкосило, аж стогне гора», «дух кричав мій і ридма ридав». На тлі метафористичності у тексті, який відкриває книгу, не дивуєшся таким чарівностям в інших. «Лиш зойкнула душа твоя», «під зорями лежала сива тиша», «В Руду червоні в’їхали штани». Про кожну з цих та інших метафор можна говорити багато, але безсумнівним є те, що зачудування взірцями цього тропу є суміщення реалу та уяви.

Здається, що воно є актуальним для порівнянь, які ділимо на три частини: взірці тропу зі сполучниками, приклади без них і рядки зі суміщенням двох попередніх видів. Серед порівнянь зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. виділив би наступні рядки: «вже й мені ялозить дух, мов з льоху, нутряний», «моя жона заплаче, як зигзиця», «закаркали гайдуки, наче круки», «варнякаєш, неначе дядько тьомний». Неодноразово мій читацький зір натрапляв і на порівняння без сполучників: «перезва дзвонів – по весільна перезва», «їх старшин – палацових лакеїв», «Колишинський – то мій стрий», «ота товкучка – мати люта». Ці вдатності доповнюють порівняння, в яких автор переплітає два види уже згаданого тропу: «і «банду – геть» – немов то помста кревна», «як розчепірені пальці – таке мені видав», «мов проби зник – слід гострої лопати», «он тир отой – немов гора здаля». (Читаєш такі порівняння і починаєш ще більше думати про їхню неординарність та точність).

На увиразнення вражальності «працюють» й епітети. Назву лише декілька з них, бо повний перелік зайняв би чимало місця: «волохата тінь», «закон руки», «стіни дощу», «вогненний пруг», «сива тиша», «свіжо сила ескадрилья», «веселковий мотив», «мініатюра зірки».

Та не тільки літературні тропи сприяють вражальності. По-своєму забарвлюють її кольорові екстраполяції. Ще чарівніше вони виглядають укупі зі згадками про рослини і дерева, птахів і звірів, зірки і небесні світила, які є «населенням» книги. А хіба не думаєш про вражальність, коли надибуєш богошукальницькі мотиви, культурологічні алюзії, крилатослів’я і цікаві слововияви?

 

  1. Інші пошуки

Їх важко однозначно потрактувати. Та більше, мабуть, це – вияви вражальності, які познаковані певною несподіваністю. Маю на увазі те, що автор, звертаючись до старих текстів, постійно удосконалює написане і уявляє читачам доповнене і допрацьоване. Наче особистим прикладом натякає, що наполеглива робота над словом вигранює літеросплетення.

Leave a Comment