УКРАЇНСЬКО-САНСКРИТСЬКІ СПОРІДНЕНОСТІ (Частина перша)

Автор: СТАНІСЛАВ ГУБЕРНАЧУК

За висновками видатних мовознавців О. Потебні, Бодуена де Кургене, М. Марра та ін., у Світі немає мов давніших i пізніших – початки ycix мов губляться у початках людської мови взагалі, себто у часах первісного мовотворення, первісних членороздільних звуків людини та 11 наслідування звуків природи. А то, вважається, кілька мільйонів років дотепер. Та чи можна простежити хоч щось із тих мовних початків? До певної міри – так. Далеке відлуння так званих первісних членороздільних звуків людини у кожній мові зберігають окремі вигуки i частки (гу, геть, на, ну). Епоха первicного мовотворення відлунює i в частині звуконаслідувальних мовних одиниць (дзижчати; хлюп, шум, бабах).

Найдавнiшi пласти творення i розвою певної мови проглядаються i завдяки архаїчним жанрам усної народної творчості носіїв тієї певної мови, зокрема міфам, замовлянням, обрядовим пісням та й окремим назвам процесів i знарядь найдавніших виробничих технологій, характерних для того чи іншого народу. Багато матеріалу про прадавні початки певних мов можна почерпнути i з найдавніших писемних пам’яток, до яких мають певний стосунок носії мови, яка цікавить дослідника. Українству надзвичайно поталанило щодо названих джерел для вияснення початків рідної мови: ми успадкували від наших прапредків дуже багату i розвинену словесність, себто усну народну творчість. Це окремі цiлi міфи, чи їхні уламки, початки яких сягають ще кам’яного віку.

У тих же часах губляться початки окремих українських замовлянь, казок. А ще українство володіє величезним розмаїттям обрядових пісень сонцепоклонницького походження. Що стосується архаїчних виробничих технологій, то українство, проживаючи тисячі й тисячі літ на своїй предковічній подніпровській землі (а це підтверджують дані археології та антропології), донині почасти зберігає виробничі технології та й знаряддя ще Трипільської цивілізації, яка процвітала на українських землях у VI-III тисячоліттях до нашої доби. А за даними археології, антропології та генетики (ДНК), українці є прямими нащадками творців Трипільської цивілізації.

До цієї цивілізації має щільне дотикання найдавніше відома у Світі  величезна за обсягом доісторична література, а саме – iндоарiйськi Веди i епічні поеми. Як це? Чому? – здивується хтось із необізнаних читачів. Але сумніви розвіюють дослідження зарубіжних i декого із українських дослідників. Із праць таких зарубіжних учених, як Партола, Уілер, Клейн, Єлізаренкова, Рибаков, Гусєва та ін. випливає, що ще в добу Трипільської цивілізації, а точніше у період IV-II тис. до н.е., із українських земель викотились до витоків Інду кілька хвиль вихідців-колоністів. Перша хвиля створила у Північно-Західній Індії так звану Індську цивілізацію (інша назва – Гараппська). Розквіт її припадав на ІІІ тис. до н.е.

А вже в II тис. до н.е. сюди ж, до витоків Інду, вторглися арії також із українських теренів. Арії саме й розрушили Індську цивілізацію. У створеній аріями на індійських землях лiтературi (Веди й епос) часто згадуються як вороги етнічні групи та їхні герої, що, як зазначалося, ще до аріїв прийшли з українських земель до витоків Інду: ан/ану, дарва, гуна, куява, панії, пишачі, ракшаса, уту, уша, Галi, Куява, Мая, Дану, Ушінара та ін. Спільнокореневі слова з цими назвами та іменами поширені в українській мові у вигляді географічних назв та й окремих слів: анти, Антопiль, Галичина, Гунище – річка, деревляни, Куява ­ держава у Подніпров’ї Х ст., Куява – поселення ХVII ст., Утлюк ­ річка, Уша – назва річки часів Русі-України, Ушомир – сучасне поселення Житомирщини, пан, пишний та ін.

Як видно з індоарійської літератури, мова доарійських вихідців у долину Інду i мова самих аріїв дуже близькі та, що важливо – у тих мовах віднаходяться переконливі факти їхньої спорідненості із українською мовою. На зв’язок із українськими землями вихідців першої хвилі до витоків Інду указують індійські автори. Так, учені Археологічної служби Індії заявляють про тотожність пам’яток Гараппської (Індської) i Трипільської культур. Щодо аріїв, то, скажімо, директор Інституту охорони національних пам’яток Індії Арвiнд Алок стверджує: «Україна є прабатьківщиною аріїв». Інший індійський учений Пузалкер упевнений, що «Україна більше, аніж інші країни може претендувати на право бути землею аріїв».

Про те, що арії зайшли до Індії з українських теренів пише й ряд західних учених. Зокрема, Бовле зазначає: «Apії вийшли з території України». Ще один відомий учений Велс переконаний: «Арійська мова постала у Пiвденнiй Pyci, поміж Доном i Дніпром, у сьогоденній Україні». Цю ж icтину захищає i Летгем, заявляючи, що імпульс виникненню санскриту дала мова людності українських земель. Докази, що арії зайшли до Індії з українських територій можна віднайти у таких російських учених, як Б. Рибаков, Н. Гусєва, Л. Клейн, О. Трубачов. Є чимало таких доказів i в працях українських авторів, зокрема С. Васильченка, М. Іванченка, В. Кобилюха, С. Наливайка, Б. Паїка, П. Piттера, Л. Силенка, В. Шаяна, Ю. Шилова та ін.

Слова арії, арій споконвіку звучать на теренах України у географічних назвах та іменах особових. Ще у V ст. до н.е. Геродот закарбував тут, у нас, царські імена: Арей/ Арес, Аріант (арiй+ант), Арсак (арiй+сак ­ сколот/скіф), Арiяпiв та ін. І нині серед українців побутують прізвища: Арiй, Арiйчук, Арiчук тощо. Корінь ар використали українці для витворення назв річок та потоків: Ардан у басейні Пруту; Арджiв, Арсура у басейні Серету; Архар у басейні Дніпра; Артиш у басейні Десни; Аратук, Арманка, Арпат у Криму та Приазов’ї; Арса на Одещині та ін.

Загальновизнано, що в середині II тис. до н.е. арії створили в Індії письмо для записування своїх прадавніх вірувань, міфів, легенд, ритуальних форм, сонцепоклонницьких славенiв. Письмо те вони назвали санскріта/самскріта. Графеми -н- i -м- у санскриті іноді взаємозамiнюються. Названий термін походить від слова санскриті, що несе навантаження: удосконалення, покращення, культура, цивілізація. Саму ж назву санскрит санскритологи витлумачують як гарно впорядкована, окультурена, довершена мова. Чому впорядкована, окультурена? Бо в основу санскриту, вважають, було закладено багато (до 40) прадавніх говірок, які арії називали пракріта, себто прастворені, первiснi, основа.

Існує кілька видів санскриту: ведійський, класичний (епічний), буддійський та ін. Першим, а то, власне, ведійська мова, записані ще в ІІ тис. до н.е. Веди («Рiґведа», «Самаведа», «Атгарваведа й ін.). А дещо пізніше уже класичним санскритом були записані епiчнi поеми ( «Магабгарата», «Рамаяна» та iн.). Найповніше досліджений класичний санскрит. Але словники класичного санскриту не включають у себе увесь мовний фонд аріїв. До того ж, у санскрит увійшло чимало мовних одиниць тубільного люду (до 20%) та інших мов.

Санскритське письмо має ряд особливостей i це треба враховувати, відшукуючи у санскритських словниках спільності й спорідненості українським словам. Скажімо, санскритська літера, що передає звук -ш-, іноді ще й передає звук -щ-, а санскритська літера, що передає звук -е-, іноді прочитується i як -а-, графема -г- іноді передає звук -з- (гіма = зiма), літера на означення звуку -а- буває прочитується як -о-. А санскритський префікс пра-, що є рівнозначним українському пра-, іноді відповідає нашому про-.

Санскрит же володіє великим числом коротких форм слів, а такі форми належать до найдавнішого мовного фонду. Ці санскритські лексеми іноді є просто короткими формами українських слів, як наприклад: бгу – бути, бул – булькати. вари – варнякати, гун – гунути (загудіти), ід – ідол, кріш – кришити, кри – крити, мікш – мішати, млай – мліти, мок – мокнути, праш – просити, свар – сварити, смі ­ сміятися, там – томитися, тік – ткати, трас – трястися, хляп – хляпати.

У санскриті. як i в інших мовах, діє безліч спільнокореневих лексичних гнізд, себто груп слів, що постали із одного кореня. Важливо, чимало таких гнізд є родичами подібних українських, бо базуються на одному й тому ж корені. Та й слова їхні спорiдненi близьким змістом. Наприклад, санскритський вислів ipa відтворює значення: напій, що освіжає; підкріплення на вітер. Ця лексема (ipa) постала із того кореневого гнізда, що й санскритські ip та іріна. Перший термін (ip) означає: рухатися, підніматися, виникати, звучати; другий термін (ipiнa) ­ то по-нашому: джерело, струмок, яма, неродюча земля.

Зіставлення показує, що названі санскритські слова є генетичними родичами спільнокореневим (ip) українським термінам ірний корінь, iрiй, iржа, iржати. Чому? Бо санскритські лексеми іріна – джерело, струмок; ipa – напій тісно пов’язані змістом із поняттями волога, вода. А наш ірний корінь – то болотна (водолюбна) рослина, iрiй же – то місце зимування птахів (за уявленнями давніх українців – у воді-морі). Наведений український термін iржа складається з двох основ: iр+жа. Корінь першої основи ip i у нас, i в санскриті дав життя ряду слів, які своїм змістом пов’язанi з водою, що показано вище. А друга основа жа має у санскриті відповідник джа, що означає народжений. Тож, затертий зміст нашого слова іржа розкриває санскрит: те, що народжене водою/вологою. Що i є в реальності. Із українсько­санскритського кореня ip виникло й наведене вище слово іржання (іржати), себто видавання звуків конем, адже санскритський вислів ip, окрім усього іншого, ще й несе навантаження – звучати.

Таких спільнокореневих гнізд у нашій рідній мові та санскриті є чимало, i корені їхні зародилися на українських землях, бо рух людності i слів був лише в одному напрямку: від Дніпра до Інду. Яскравим прикладом успадкування санскритом кореня із мовлення неолітичних предків українців може слугувати кореневе гніздо, проросле з проукраїнської мовної одиниці ган. У нас до того прагнiзда належать слова ганити (сварити, зневажати, паплюжити), ганьба, ганебний, догана, ураган, калган та ін.

Leave a Comment