Українські літописні географічні назви та українські язичницькі імена особові як пам’ятки української мови сонцепоклонницької доби

Автор: Станіслав Губерначук

Серед найдавніших пам’яток української мови, безпідставно не введених в українську історіографію, є тисячі таких, які донесла до нас усна народна традиція українців ще із сонцепоклонницьких часів. До таких прадавніх пам’яток української мови належать українські календарно-обрядові пісні сонцепоклон-ницького походження, українські язичницькі імена особові та українські літописні географічні назви.

Рукописи Русі-України ХІ-ХIII ст. зафіксували на українських етнічних землях понад 700 географічних назв. У тих самих рукописах згадується близько 250 прадавніх українських язичницьких імен особових. Десятки таких назв та імен зафіксували на українських теренах античні автори. Тільки до “Літопису руського” потрапило майже 500 назв країв, міст, сіл, хуторів, річок, озер, урочищ, гір, які як звучали в ХІ-ХIII ст., так звучать і нині, причому дуже вже по-українськи. Це, наприклад, такі літописні назви: Броди, Вишня, Галич, Пирятин, Переяслав, Сосниця /невеликі міста/, Березовичі, Житань, Кропивниця, Муравиця, Хвалимичі /села й хутори/, Вир, Здвижень, Рось, Рутець, Трубіж, Щирець /річки/, Видобич, Гаї, Липа, Полонина, Пороги /урочища/, Світязь-озеро, Болдини Гори та ін.

Звісно, географічних назв та язичницьких імен у добу Русі-України було тисячі, а ті, що згадуються рукописами, потрапили туди випадково. Важливо усвідомити, що ті назви та імена ніхто не вигадував у райкомівських компартійних кабінетах, не висмикував із християнських церковних святців, але витворили самі руси-українці зі своєї рідної усної мовної стихії. Витворили ще у сонцепоклонницькі часи, тому ті назви й імена є пам’ятками української мови тих часів, бо несуть у собі 1-2 українських слова, українські словесні форми, українські словотвірні моделі.

На літописні географічні назви як свідчення прадавності української мови зверну ли увагу вчені, зокрема М. Максимович, ще у XIX ст. Дуже цінним є висновок академіка-мовознавця Л. Булаховського стосовно літописних назв об’єктів, локалізованих на українських землях: “…ці назви у великій своїй кількості становлять, без усякого сумніву, пряме продовження давньої київської старовини і вимагають висновку, що ніколи, сказати б, мовний субстрат землі, де вони збереглися, не мінявся, не поривав зв’язків одного покоління носіїв мови з наступним… і має повне право на визнання своєї автохтонності щодо мовно-етнічного кістяка”.

Отже, відстежмо, що є корінне, предковічне, “доморощене” у розглядуваних літописних географічних назвах та язичницьких іменах, та й з’ясуймо, в яких прадавніх часах губляться витоки нашої рідної мови.

Лексичний рівень.

Навіть побіжне ознайомлення із літописними географічними назвами підказує, що походження чи то етимологію більшості їх дуже легко простежити у словах, які є маркуючими щодо української мови. Навряд чи хто засумнівається, що саме українські слова закладені в літописні назви таких населених них пунктів: Варта – вартувати, Жаден – жадати, Житань – жито, Дядьков – дядько, Клечеськ – клечати, клеча ння, Лучин, Прилуки – лука, Рястовець /Рястовечь/ -ряст, Тинець – тин, Халеп’є – халепа, як і в назви річок: Вир – вирувати, Руда, Рудиця – рудий, Рутець – рута, Сутінь – сутінки, Щирець – щирий, Хортиця -хорт… Самобутні винятково українські слова заховалися і в літописних назвах Білая Вежа /вежа/, Святославля Криниця/крин иця/, Кожухові Сіни /кожух/, Берестове Селище /берест/, Лукомор’є /лука/, Пасинча Бесіда /пасинок/, еруня Рінь /рінь/, Хортичів Острів /хорт/…
З винятково українського слова постала й назва нашої Батьківщини. Термін Україна та його варіанти Вкраїна, Вкраїниця засвідчені писемними джерелами Русі-України у 1060, 1187, 1189, 1217 роках. Багато дослідників, шукаючи походження назви Україна, звертають увагу на українське слово країна. Б. Грінченко, спираючись на усне мовлення українців, подає вирази країна та україна як рівнозначні. Подібних українських слів, де У-переднє не є префіксом і не впливає на значення слова, у словнику Грінченка нараховується понад 50: узвар – звар, укріп – кріп, устид – стид, усуціль – суціль, учутка – чутка… Тож можемо прилучитися до думки багатьох дослідників, що в назві нашої Батьківщини заховалося винятково українське слово країна, край на означення поняття земля-країна /у росіян – страна, у німців – ланд/. То ж ті слова країна, край існували на нашій землі ще до XI ст. Очевидно і набагато раніше, бо російський учений О. Вєліканов пов’язував назву Україна із виразом індооріїв Укхраіїа. Індоорії, як доводить чимало вчених, викотилися в Індію саме із Праукраїни ще у III-VI тис. до н.е. У тих самих індооріїв було й місто Украшравас /Украслав/. Античні автори знали одну із племінних /чи регіональних?/ самоназв наших предків – укри, украни та ім’я Укрмир, в яких вчувається зв’язок зі словами край, країна, Україна. Згадує укрів і “Велесова книга”. Отже, термін Україна постав із винятково українського слова, яке звучало на нашій подніпровській землі задовго до нашої ери.

Десь у сивій язичницькій прадавнині губиться слід патронімічних літописних географічних назв. Основна маса їх несе в собі ще сонцепоклонницький патронім, і зовсім мізер – християнський Яван-город, Глібль, Жидичин/. Це підказує, що майже всі літописні географічні назви патронімічного походження постали задовго до християнізації Русі-України, а головне – постали на мовному субстраті давніших за них пластів праукраїнської мови. Адже сам патронім /ім’я Бога а чи людини/ виник від давнішого за нього праукраїнського слова. Скажімо, назву нашої головної ріки античні автори виводили ще в VI с.т. до н.е. від імені нашої ж Богині Дани – Данапріс (Дніпро). Але ж за іменем Богині стоїть українське слово – давати.

Від імені праукраїнського Бога Рода походять літописні назви Родень, Родунія, а в літописних назвах міст Оргощь та річки Оржиця заховалося ім’я Бога Сонця та прабатька праукраїнців Ора. Назва літописного села Лелес приберегла ім’я Бога кохання і весни Леля, літописна ж річка Лада – ім’я Богині Лади. У літописній назві урочища Перуня Рінь знаходимо ім’я Бога Перуна, а в назві літописної річки Унава – ім’я Богині потойбічного Світу – Нави. У назвах літописних міст Ярополчь, Ярославль просвічується ім’я весняного Сонця Ярила. Язичницькі Божества Шум та Чур стоять за літописними назвами міст Шумськ, Чурнаєв. Язичництво промовляє із літописних назв Капич /капище/, Клечеськ /клечання/, Рай-місто /у язичників-праукраїнців Рай – то місце перебування душ померлих предків та назва ритуального снопа/. Не важко здогадатися, що перераховані назви, пов’язані з іменами язичницьких Богів, постали ще від давніших українських слів – рід, родити, орати, леліяти, лад, періщити, прати, шуміти, ярий…

На прадавнє походження багатьох літописних назв та язичницьких імен указує те, що вони є однокорінними із праукраїнськими тотемами – тваринами та рослинами. Ще в неоліті, за даними археології, тотемами праукраїнців були бик, тур, коза, сокіл та ін. Без сумніву, саме на знак пошанування тих тотемів і вивели назви своїх літописних міст руси-українці: Биковин, Турійськ, Туров, Козельськ, Козлій, Сокольє. Певно, та ж природа й літописних назв Білка, Бобрка, Зубря, Медведиця, Свинь, Ужик, Хортиця /річки/, Ворониця, Куниль, Куниля, Орельськ /поселення/. Очевидно, від назв тварин-тотемів постали і літописні язичницькі імена Буй-Тур, Вовчий Хвіст, Дятел, Тур, Турбрід. Ще античні автори зафіксували назви окремих гілок русів-українців, за якими стоять назви тварин, правдоподібно тотемів: беркути, вовки, лелеги, утіни, як і назву українського Подніпров’я – Лебедія із керманичем Лебедь.

Чимало літописних географічних назв походять від українських назв рослин, кожна з яких ще в сонцепоклонницьку добу пошановувалась як Прадерево чи то Райське дерево, Світове дерево. У наших праукраїнських міфах та язичницьких обрядових піснях те Прадерево причетне до сотворення Світу і зображення його доволі часто зустрічається на графічних композиціях неолітичних археологічних пам’яток. Символом Прадерева найчастіше є дуб, липа, береза, сосна, взагалі дерево, іноді рожа або й жито. Тому, без сумніву, дуже давнім і своїм є лексичний субстрат таких, приміром, літописних назв, як Дубен, Дубниця, Дубровиця, Добрий Дуб, Липа, Березовичі, Сосниця, Рожне Поле, Житані.

Як прадавні пам’ятки української мови варто розглядати і язичницькі імена особові. Адже в них наші предки закладали рідне слово-символ, бо вірили, що воно здатне було творити те, що ним означене. Те слово заміняло ціле речення-побажання носієві імені, як от: Святослав – аби був славним на святі, Радослав – аби був славним на раді, Добродія – аби діяла-творила добро. У цих іменах маємо маркуючі щодо української мови слова дія, рада, свято. Винятково українські слова стоять ще за багатьма літописними іменами та прізвиськами: Байдюк – байда, байдикувати, Держикрай – край, Дядькович – дядько, Безокий – око, Всеволод Рудий – рудий, Рябець – рябий, Могута – могутній, Творьян – творити, Жадко- жадати, Забава – бавитися, Пестило – пестити.

З усього виходить, що для розглянутих літописних географічних назв та язичницьких імен особових мовним субстратом на лексичному рівні була рідна їм праукраїнська мовна стихія, давніша за них.

Фонетичний та морфологічний рівні.

Не важко помітити, що літописні назви та язичницькі імена вирізняються своїми українськими звуковими і словотвірними особливостями. Скажімо, таким літописним іменам, як Борко, Володимирко, Ляшко, Переніжко, Судко, Добрило, Пестило, Радило, українського колориту надають маркуючі українські форманти -ко, -ло. Виявляємо у багатьох літописних назвах та язичницьких іменах і українське повноголосся -оло-, -оро-: Володарев, Переволока, Городець, Дорогичин, Хоробор /населені пункти/, Золотьчя, Полсшая /річки/, Оболонь, Полонина, Пороги /урочища/, Рогволод, Воротислав, Дорожай, Хоробрит /імена/. Переважають у рукописах України-Русі і маркуючі українські звукосполучення -ги-, -ки-, -хи-. Приміром, у словах Кий, Київ, що часто фігурують у рукописах, літописці майже постійно ставили церковнослов’янське -ЬІ- після -Г-, -К-, -Х-. Те саме літописці робили і у географічних назвах Пороги, Луки, Хирія, Свинухи тощо.

Така характерна українська риса, як пом’якшення -Ц- у кінці слова, майже постійно зустрічається у таких літописних назвах, як Божниця, Вкраїниця, Ворониця, Котельниця, Студениця, Глушець, Грабовець, Крем’янець, Лисець, Теремець… Із українським пом’якшеним -Ц- записані в літописах і такі язичницькі імена і назви планет, як Рябець, Ярославець, Водоліїць, Стрілець, Телець. Маємо в розглядуваних назвах та іменах і таку маркуючу українську рису, як підміна -Е- та -И-. Скажімо, назва Звенигород іноді записана і як Звинигород, а Хоревиця – як Хоривиця, Іскоростень – Іскоростинь, Володимир – Володимер…
За А. Кримським, українське чергування -І- та -О- в іменниках /кінь-коні/ вирізняє нашу мову з-поміж усіх слов’янських. У “Літописі руському” знаходимо язичницьке ім’я Турбрід та назву міста Броди. У другій основі імені маємо однину – брід, а в назві міста – множину броди І чергування -І- та -О-. Цю нашу виняткову рису засвідчив ще Геродот у V ст. до н.е., наводячи етнонім сколоти та ім’я їхнього царя Скіл. Знову маємо однину і множину /скіл -сколоти/ і чергування -І- та -О-, яке, виходить, існує на українській землі принаймні 2,5 тисячі літ. Тисячоліттями творять українці назви своїх географічних об’єктів та людські імена за одними і тими самими мовними шаблонами, приміром, за допомогою суфіксів -АН, ~ЯН, -ИН, -ИЧ та ін. Про популярність і продуктивність цих суфіксів свідчать такі ось назви та імена часів Русі-України: Ждан, Піщань, Боян, Доман, Витань, Деревич, Гостянич, Увітичі, Мачушич, Сновидич, Горошин, Губин, Русотина… Не мали мороки руси-українці і при творенні назв своїх країв та людських імен, успадкувавши від своїх україномовних пращурів префікси ПО-, МЕЖИ-, ПЕРЕ-, ПРИ-, ЗА-, СУ- та ін. З допомогою них і витворені літописні назви та імена, як приміром: Подольє /по+діл/, Поросьє /по+Рось/, Межимостьє, Заморьє, Пересічень, Прилук, Сутінь, Супой, Пере-ніжко, Позвізд…

Про свій “доморощений” субстрат літописних географічних назв та язичницьких імен говорять способи складання їх із двох основ через середнє єднальне -О- та вираження однієї з основ дієсловом у наказовому способі. Так утворені, зокрема, такі розглядувані назви та імена, як Дідославль /дід+о+сла-ва/, Доброніга, Снопорід, Радосинь, Держикрай /держати+край/, Положишило, Судислав, Звенигород… ЦІ словотвірні моделі дійшли до нас із праукраїнських прадавніх часів, бо ще у 448 році візантійський дипломат Пріск занотував на українській землі ім’я Куридах, а 3,5 тисячі років тому, за Геродотом, цар сколотів-праукраїнців носив ім’я Ліпоксай. У першому імені компонентою є дієслово наказового способу кури, а в другому маємо середнє єднальне -О-.

Багато літописних назв та язичницьких імен не задіяні у цій розвідці, але уже те, що нам вдалося простежити, дозволяє зробити висновок, що на лексичному, фонетичному та морфологічному рівнях аналізовані назви та імена мали своїм мовним підґрунтям чи то субстратом давніші за них пласти рідної їм праукраїнської мовної стихії. Тобто наша українська мова функціонувала на українських теренах не тільки в добу Русі-України, але й задовго до неї – у сонцепоклонницькі часи.

Leave a Comment