У лиху годину

Автор: ВАСИЛЬ ТКАЧЕНКО

Цю печальну сторінку своїх спогадів розповів вчитель-пенсіонер Михайло Кирилович Нечипоренко.

Вперше свій кривавий посів смерть зробила в цьому куточку лісу (мається на увазі початок лісу за Тихими Вербами – прим. ред) на початку зими. Одного вечора поза нашими городами четверо німецьких солдатів провели до лісу двох в´язнів у цивільному одязі. Здивувало те, що всі шестеро перемовлялись по-німецьки. Виходило, що німці вели на розправу своїх. Що робилося в лісі, через сутінки вже не було видно. До нас лиш донеслися постріли.

То й справді було побито німців. Колоністів із села Старицького. Як я знаю? На другий день до нас у хату прийшла жінка. Виявилось, що батькова знайома через її чоловіка, який служив у брусилівській міліції і навіть бував у нашій хаті. Отож його разом з односельцем за роботу в міліції й розстріляли. Жінка з плачем питала, чи батько мій не знає, де їх закопали. Я пішов з нею до лісу і показав, куди чоловіків завели. Метрів за сорок від дороги знайшли свіжонасипану землю. А через кілька днів з дозволу поліції рідні викопали трупи своїх чоловіків і забрали з собою.

А в лютому чи на початку березня сорок другого провезли вулицею в´язнів аж на двох санях. Було мабуть мучеників з дванадцять. У кожного руки зав´язані за спину. По обох боках саней – поліцаї з гвинтівками напоготові. Коли сани проїздили вулицею, батько загнав нас, дітей, у хату. Ховалися за двері й сусіди. Так завжди робили: люди боялися потрапити поліцаям на очі. Мало чого можна було чекати від карателів. З тривогою, жалем і страхом дивилися з сіней, як по глибокому снігу сани повернули до лісу. Минуло небагато часу, і звідти долинув одинокий постріл. І все – більше і звуку. Згодом з лісу виринули сани з самими поліцаями.

– Тут щось не те , – сказав уголос батько. – Може повідпускали людей.
Що ж могло статися?

Не витерпіли ми з сусідом Борисом Хмаруком, стали на лижі й подалися до лісу. Між деревами сніг був глибокий, пухкий. Ось і місце розправи. Тут сьогодні діялося щось страшне. На чималій площі сніг був витоптаний і перемішаний з кров´ю і мізками. Очевидно, поліцаї не тратили патронів і орудували тільки багнетами й прикладами. Але ж був ще й один постріл? Ясно, це пальнули по втікачеві. У ліс на метрів сто від місця розправи тяглися в снігу сліди. Та хіба із зав´язаними назад руками по такому глибокому снігу далеко побіжиш. І втікача догнала куля. А борозна в снігу показувала, кудою волокли тіло до ями.
Після війни чув від покришівців, що саме в ті дні заарештували і вже не відпустили додому трьох братів Ткаченків, сільських активістів.

Поля за городами і ліс були для нашої дітвори рідними місцями для розваг. Тут ми проводили багато часу. Тому не раз були свідками трагічних подій. Пригадую, після збирання врожаю на площі залишилась висока стерня. Багато хто з нас ходили її вигрібати і носити в’язками додому. У той час привезли на возі розстрілювати людину інтелегентно одягнену. Затаївшись у стерні, бачили, як в´язень роздягався. В одній голубій білизні став над канавою. І тоді один поліцай вистрілив йому в потилицю. Утрьох, видно, з їздовим, затягли тіло в яму. Поліцай ще раз туди вистрілив – і сяк-так загорнули місце поховання.

А то було, що привели людину в червоноармійській шинелі. Перед розстрілом чоловік стояв на колінах. Чи то просив, щоб помилували, чи кати примусили принижуватись.
Одного разу комусь удалося втекти з-під куль. Це стало зрозуміло по безладній стрілянині, яка раптово зчинилася під лісом. Я бачив, як поліцаї поспішно випрягли коні і погналися до хомутецької дороги. Назад коні тягли берегом на посторонках чи віжках замордовану людину до місця страти.

Через якийсь час ходила чутка, що втікач міг би врятуватися в лісі, через дорогу, якби хтось із хомутецьких пастухів не допоміг поліцаям затримати його.

Дуже вразило нас убивство завідуючої брусилівської артілі вишивальниць. Ми саме гуляли в лісі, коли побачили прямуючу сюди запряжену баскими кіньми бричку. На задньому сидінні – жандарм і жінка. Ми ж уже знали, що сюди по добру не їздять, і поховались за кущами, принишкли.

На узліссі бричка зупинилася. Поліцай зіскочив на землю і галантно подав жінці руку. То був Василь Федорович, високий чин у поліції і відомий в селі катюга. Зійшла на траву жінка. Я її добре знав. У вишивальні працювала моя тьотя, і я часто до неї заходив, то й завідуючу бачив не раз.

Похоже, жінка гадала, що її вивезли на прогулянку. Вона безпечно пішла між дерева. Василь Федорович трішки відстав. І раптом жінка взріла перед собою свіжевикопану яму. Все зрозуміла. Різко повернулась, сплеснула перед лицем руками, щось крикнула. Василь Федорович стояв перед нею з націленим у груди пістолетом. Тричі спокійно вистрілив, повернувся і пішов до брички. Довершив справу їздовий. Скинув тіло вбитої в яму і нагорнув на неї заступом землі.

До розповіді Михайла Кириловича доречно згадати: в місцевому краєзнавчому музеї названі імена тих, з ким розправилися окупанти руками місцевої поліції. Серед них – завідуюча артілі вишивальниць Прус Анастасія Лаврінівна, і братів Ткаченків з Покришева – Григорія, Степана і Василя.

Щодо брусилівської поліції, то вона. Розповідають, була надійною опорою окупантів. Її послугами користувалися навіть і в сусідніх районах. Свою жорстокість брусилівські поліцаї показали під час розправи над жителями села Струцівки Коростишівського району за зв’язки з партизанами. Там вони кидали живих дітей у полум´я палаючих хат.

Для населення всього Брусилівського району було справжнє свято, коли в серпні сорок третього року, одна каральна акція брусилівської жандармерії і поліції проти партизанів під Мар´янівкою закінчилось повним розгромом. Не з перемогою повернулися в Брусилів, а більш як з десятком своїх трупів, серед яких був і начальник жандармерії Гофман.
Гофман – це був справжній тиран і людоненависник. Він задавав тон жорстокості всім каральним службам у районі.

Чув я від людей, – сказав Михайло Кирилович Нечипоренко, – що Гофман спеціально напросився в Брусилів служити. Нібито, хотів помститися за те, що в вісімнадцятому році в наших місцях був убитий хтось із його рідних. Мабуть, тоді, коли в Брусилові сталося партизанське повстання проти німецьких загарбників.

Люди боялися зустрітися з Гофманом на дорозі. Бо як щось німцю не сподобається, то зразу пускав у хід нагайку, або зацькує собакою. З нагаєм із свинцевим наконечником та злющою, як і він, собакою Альфою фашист не розлучався.

Побачив раз Гофмана на вулиці місцевий житель Макаренко Петро і поспішив на город, щоб не втрапити німцю на очі. Погнався фашист за ним, догнав у полі і збив чоловіка з ніг. Став піднімати брили землі і гатити ними в лежачого. Мало не прибив невинну людину.
Та ось, – продовжував Михайло Кирилович, – розкажу й про свою пригоду.

Жив тоді Гофман у Ковриженковій хаті при вході на Тихі Верби. Якось ішов я з книжками з гімназії мимо бібліотеки і пожежної вишки. Гофман сидів біля відкритого вікна. Помітив мене. Щось наказав Альфі, і та – з вікна й скаче прямо на мене. З переляку я став наче паралізований. Здавалось, ще мить – і страшний псюга плигне на мене. І в той момент з вікна почувся голос:

– Цурюк!

Собака різко загальмував, мало не вткнувшись у мене мордою, повернувся і подався до свого хазяїна.

Га-га-га-га… – почувся в вікні гучний регіт. Розвеселився фашист, що перелякав дитину.
А я довго не міг зрушити з місця, поки не відійшов від переляку.
Чув я немало подібних історій, зв´язаних з Гофманом, і від інших людей.
Згадує Артеменко Павло, мій колишній однокласник.

Ішов він по центральній вулиці на роботу – працював під Водотиями на торфорозробках. А з протилежного боку по тротуару навстріч Гофман. Щось йому не сподобалось у хлопцеві: чи не так подивився, чи не привітав через дорогу. По команді хазяїна собака метнувся через дорогу і звалив хлопця на каміння. Перейшов через дорогу і сам Гофман та й став гамселити лежачого ногами.

Після того випадку почав Павло ходити на роботу околицями, щоб не зустрітися з бандитом.
Отакий був звір.

Почуття приреченості на невільницьке існування не покидало. Виходу не було видно. Зажевріла була якась надія в травні після чутки, що радянські війська визволили Харків. Але й та надія скоро розвіялася як дим, бо зазнали там наші тяжкої поразки.

Фашисти стрімко розгортали літній наступ, на півдні рвалися до Волги, на Кавказ.
У Брусилові владарювала жандармерія і поліція. Тримати людей у покорі – то була головна мета влади. Висліджувались і відправлялися в небуття всі, хто міг порушити окупаційний режим. Було ясно, що ніякого просвітку в житті наших людей при фашистах не буде ніколи. Вони приречені на сліпу покору і безвідмовну роботу на завойовників.

2 коментарі

Leave a Comment