ФОТОНОВЕЛЕТ БЕНТЕЖНІ ПРОМОВЛЯННЯ

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Марухняк Й. «Зцілення сонцем». Львів : Камула;  Видавництво львівської політехніки, 2021. 72 с.

Коли береш у руки якийсь часопис, то мимоволі дивишся на світлини, які вміщені у ньому. Безумовно, що радієш, угледівши на знимці знайому людину чи довгоочікувану подію. Помилуєшся барвами, коли видання є кольоровим. Та водномить споглядання «дарує» несподівану сумноту, бо відчувається, що фоткав аматор, який нерідко навіть поняття немає про елементарні закони цього мистецтва.

І починаєш пригадувати, як скурпульозно з доробку фотокора вибрав оті кілька його творів, котрі мали стати ілюстрацією до твоєї публікації, коли працював у газеті (Думаю, що такі епізоди є пам’ятними для багатьох журналістів старшого покоління. Хоч після таких споминів  сумно стає , що в багатьох редакціях зникла посада фотокореспондента. Можливо, існують у цих рядках ностальгічні нотки та за ними навряд чи приховаєш відмову від професіоналізму.

Журливий початок? Звичайно! Але він є доречним. І спонукало  до песимістичного розмірковування знайомство з фотокнигою «Зцілення сонцем» Йосипа Марухняка зі Львова.

З черговим виданням фотомитця зі світовим іменем, бо він член Міжнародної асоціації фотомитців AFIAP, Світового об’єднання фотографів‑українців. Неодноразово був учасником різних міжнародних фотосалонів. Додамо сюди членство в Національних спілках фотохудожників і журналістів України, авторство фотокниг про Михайла Вербицького, Маркіяна Шашкевича, Осипа Маковея, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола!…(Навіть не віриться, що всіма цими титулами «обріс» галицький хлопець, з яким навчався на факультеті журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка).

Та давайте залишимо у спокої невеликий біографічний екскурс, а поговоримо про  саму книгу. Тим паче, що у ній є ряд цікавих моментів, які змушують говорити про це видання.

Одним з таких є питання про жанр видання. Письменник Богдан Смоляк у передслові назвав ці твори фото новелетами.  Обґрунтував (по‑своєму, звісно). А ще в передмові головний редактор тижневика «За вільну Україну плюс» Богдан Вовк згадує, як народжувалися тексти ці писання під знимками. Цілком погоджуюся з тими трактуваннями, що маємо справу з творчою несподіваністю, Котра виросла на національному ґрунті, на основі пошуків прозаїків в кінці ХІХ, 20-х і 60-х років ХХ століть.

Згадаймо і про наступне, що потрапляє у поле зору фотомайстра? Та, напевно, самий перерахунок  зайняв би чимало місця, тому обмежуся лишень кількома констатаціями. На одній зі світлин бачимо маленьку дівчинку біля тарілки шістьма зеленими яблуками. А на іншому фото – уже червонобокий плід на скляному тлі. Кольорове протиставлення? Аніскілечки! Радше стикаємося з оригінальністю, бо не кожен спроможеться отак неординарно взорувати на життєплин. А хіба не про щось таке мислиться, коли дивишся на звичайнісіньке колесо маленького зайчика-стрибунця на зеленому тлі?

Цю думку продовжу ще однією. Якщо уважно придивитися до фототворів, то можна помітити, що на більшості з них зримої присутності одухотворених осіб годі й шукати. Винятком може хіба кілька світлин. Серед  них, зокрема, бачимо уже згадувані  маленьку даму-фею на лавці на одному з проспектів міста, мужчину , який вдивляється у незнаність через шибу вікна чи молоду закохану пару, закохану у міську суєту.

Безумовно, цей перелік можна продовжити згадками ще про кілька кадрів переосмисленних  фотомиттєвостей. Але суті справи це не змінить, та не назвав би «дивність відсутності» недоліком через дві причини. На отих зупинених митях «сто пар очей» як сказав перекладач Юрій Дубленич (ще один автор передмови) за незримістю  усе ж простежується якась людська присутність. Хіба не вона бачиться у фіксуванні попільнички на підвіконні, чи хрест, що загадково постав перед зором? Це – з одного боку. А з другого? Може в майбутньому нас чекає зустріч ще з однією книгою фотоновелеток,  серед героїв яких здебільшого будуть люди?

Загадка, відповідь на яку дасть час. В ми поки що  будемо вдивлятися у світлини, котрі  вже є у книзі і замислюватися над текстовими конструкціями фотомитця ( вислів Богдана Вовка), бо в останніх, зосібна, побутує чимало цікавинок.

Звернімо увагу на літературні тропи. І будемо подивовані. Бо чи не в кожній новелі надибаємо метафори, чого не завжди знаходиш у поетичних друках. Мені, наприклад, запам’яталося кілька висловів : «як вони, яблука, повилазили на високе гілля», «птах живе летом, гострить крила сизими хмарами», «березневий сніг з піднебесся виводив танок».

Коли метафори (вони піддаються класифікації  за видами) зорово є однорідними, та цього не скажеш про порівняння, серед яких переважають тропи з різними сполучниками і без них: «сніг, неначе невидимий гігантський котяра», «тіло, як земля, усе пам’ятає», «ліс – це храм, який бере в свої обійми», «гігантська діжа – вогненний місяць». Іноді побутують й складні порівняння, в яких поєднуються обидва підвиди цього тропу: «цей дощ розпочався перед заходом сонця – як завершальний акорд дня», «а тут він, ніби давній приятель». До цього типу тропів відносимо також словосполуки, які зв’язують іменники з прислівниками: «прив’язь‑пристанок», «дуб-самітник»…

Та згадка про метафори та порівняння – неповнота літературнотроп’я без споминання про епітети, серед яких бачимо «спектр надвечір’я», «пласт часу», «пригорща свіжості», «земні соки»…

Та мова, напевно, може йти не тільки про уміле використання літературних тропів, а й доречну слововиражальність. Бо у текстах є неологізми та рідковживаності. Назву лише окремі з них. Це – «небесність», «прийдешниця», «вакації», «обертони»…Заслуговує похвали те, що автор фотоновелет постійно змальовує пейзажі.

Присутність останніх у прозі мене вабить чи не найбільше. Хоча дехто, очевидно і скаже, що рецензент забагато уваги приділяє констатації акцентів, які є не вельми актуальними для жанру.

Та це – помилкова думка. Бо книга сама заперечує цю «глибокодумність». Перечитування фотоновел однозначно вказує, що передусім з’явилась поетична проза. Та й інші причини є для наголошування. Хочемо того, чи ні, а саме виражальність є чи не найвагомішим проявом індивідуальності творчої особистості. Цей особистісний бік має протилежність. Ми звикли говорити, що письмо має вчити. А писання Йосипа Марухняка і взяло на себе цю роль. Роль вчителя мови. Його функцію виконують фотоновелети, зупиняючи нашу увагу на миттєвостях, які нерідко не помічаємо у бурхливості життєплину.

Вони, ці миті,- зцілення, без якого не може вижити душа у непростоті буднів.

Leave a Comment