ЩЕМЛИВІСТЬ РОЗМИСЛІВ НА ПОРОЗІ ЧАСУ

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Семенюк Степан, Ясенова хата. – Миколаїв, 2019, – 100 с.

Часто отримую книги від колег-журналістів. І пишу рецензії на них. Та не тому, що хочеться зробити приємність авторові видання. Вже давно взяв собі за правило відгукуватися лише на варті уваги друки і залишаю поза увагою словесну каліч.

Останнє, зрозуміло, журналістських творів не стосується. Відчувається непогане володіння рідномовною лексикою. Але такі поліграфічні вироби умовно розділив би на кілька видів. Здебільшого до мене потрапляють поетичні та прозові написанки майстрів пера. Рідше публіцистичні чи наукові чтива з їхніх робочих столів. (За великим рахунком у кожному з таких написань є живинки, але не бачу зараз необхідності мисленно розпросторюватися на цю тему).

Бо, чесно кажучи, більше думається ще про один суто особистнісний умовний поділ журналістських видань. Частенько, на жаль, трапляється так, що ними йменують зібрані під однією обкладинкою опуси з різних часописів. (Не знаю як і хто ставиться до таких увіковічнень себе коханого, а в мене такі «шедеври» викликають іронічні посмішки чи навіть огиду, бо кому, скажімо, цікаво те, скільки силосу чи сінажу заготовили худобі у якомусь колгоспі 40 років тому). але оці недолугості тьмяніють на тлі цікавих видань колег з журналістського цеху, які не претендують на письменницькі лаври, але творять неперебутність).

До таких, як мені здається, належить і «Ясенова хата» Степана Семенюка. Бо перечитав друк і можу з усією впевненістю говорити про неординарність вираження думки.

Почнемо, приміром, уже з першого твору «Бабця Ганнуся». Якщо коротко, то перед нами з’являється розповідь про нелегке життя сільської жінки, якій на довгому віку довелося зазнати чимало лиховісного, але недобрості не озлобили її душу. Наведу лише один приклад. Баба Ганнуся перед смертю згадує, як гули хрущі над вербами у її молоді літа. Ніби й безхитрісний розмисл. Але… Сумніваюся, що він буде з людиною, яка не бачить краси через обланцьованість суворістю буднів. Зрештою, підтверджує це й інша споминальність. Зокрема, про голодні оченята дітей сусідської удови Марини, поглядів яких не могла витримати і потайки підгодовувала. Декілька разів подумки повертався до її прощальної розмови з рідними перед її відходом у вічність. Гарно виписано! Хоча і ощадливими словами.

Якщо міркувати з точки зору рецензента з мовознавчим ухилом, то акцент на цій думці є зрозумілим. В «Бабці Ганнусі» є чимало цікавинок. Зокрема, зацікавлюють літературні тропи. Метафорами можна вважати такі словосполуки, як «у вечірніх сутінках розкошував пахучо – п’янкий травень», «ніжність під серцем не переставала тепліти», «а за вікном розлого буяв травень». Зір натрапляє і на порівняння: «життя, дитинко, мов лан єси», «…ніби повернувшись з якогось небуття», «…ніби чогось ховаючись». Побутують й епітети: «цнотлива білизна», «непереборна млість», «рясні зорі»…

Існують у творі й інші мовні вдатності. Мені, приміром, припало до душі, що серед слівцяток твору є такі рідковживаності на кшалт «біднятка», «нездало», «задивування»… Час від часу з’являються пейзажні чарівності. (Все це зачудовує через доречність використання).

Але повернемось до питання про тему твору. Вже мовлено, що в «Бабці Ганнусі» йдеться про непросту долю сільської жінки, умудреної літами. І дехто, прочитавши це, пхекне з лінькуватою байдужістю: мовляв, про це вже писано-переписано. Але ж у тому й полягає суть. У світовій літературі вже давно немає нових тем і сюжетів й можливою є тільки поява якихось відтінків. І автор твору, здається, знайшов його, наголошуючи ненав’язливо на необхідності доброти людської душі.

А хіба не про це думаєш, читаючи «Фронтовика»? Старий Іван Притула не може знайти собі місця, коли з теленовин дізнається, що на східних рубежах гинуть люди, а він не може допомогти їм, хоч дуже хоче бути поряд. І злиться на військоматівців, які не хочуть відправити його на фронт через поважний вік добровольця.

Багато цікавих моментів можна знайти також у творах «Мертві бджоли не гудуть», «Колачики», «Хліб від зайця». Можливо, і немає у них карколомностей, але кожен текст «примагнічує» по-своєму.

Тепер поведу мову про таке. Ще жодного разу рецензент не означив вид прозотексту. Що це? Оповідання? Новели? Нариси? Важко однозначно сказати. Радше маємо справ із синтезом цих форм. Бо, скажімо, «Бабця Ганнуся» і «Хліб від зайця» – це твори, у яких автор спробував воєдино злити оповідання та нарис, а «Фронтовик» є більш схожим на новелу.

Напевне, слід згадати ще про один момент. А, точніше, про назву книги. Вже навіть стало традицією «охрещувати» книгу за найменням найвдалішого твору. Згадаймо хоча б про «Політ механічної зозулі над власним гніздом» Василя Слапчука, «Душа меча» Євгена Пашковського, «Заборонений цвіт» Ігоря Павлюка. До речі, щось подібне існує й у назвах книг тих, з ким автор «Ясенової хати»  гриз граніт науки на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І. Франка: «Кров репортера» Віктора Мазаного, «Московська брехня» Петра Маліша, «Звір зі Сходу» Олександра Масляника. (На цих прикладах бачимо продовження класичної традиції, бо ж пам’ятаємо «Понад Прутом мою Коломию» Романа Іваничука, «Крила, вигострені небом» Володимира Яворівського, «Духовний меч Івана Драча…

Втішно, що цим традиційним шляхом пішов і Степан Семенюк, запросивши у «Ясенову хату». Увійдемо до неї. А, якщо точніше, то доторкнемося до твору з такою назвою. Знову тут зустрічаємося з тривіальною ситуацією. Помер господар сільської хати і потрібно її продавати, бо діти вже прилаштувалися у світах і не бажають повертатися до ріднизни. І так випадає, що зайнятись цим має рідний брат покійника Микола Яремчук, як найперший спадкоємець. А його душа противиться цьому, бо ж сам народився у цій хаті. І Степан Семенюк т дитинства». онко і точно описує його переживання у ці миттєвості. Безперечно, що певні ностальгічні нотки є у цьому тексті. Та не думаю, що вони спроможні завадити сприйманню. Бо сумноти у «Ясеновій хаті» є в міру.

Ще більше вражають літературні прийоми, які використовує літерат з провінційного містечка. У невеликому за обсягом творі непоодинокими є метафори: «згадки…огорнули Миколину душу», «неохоче танули спомини дитинства», «відчай, непояснений страх лещатами міцно стиснули душу». Подобається також, що у написаному нерідко уздріваєш порівняння: «воно, як хробачок», «мов рожеве марево», «народження немовляти – велика рідкість». Нерідко гостюють і вдатні епітети: «частокіл віків», «золото сніпків стріхи», «суєта стрічання»…

Та літературні тропи – це лише часточка із тих виражальних засобів, які використовує автор. Бо можна також, наприклад, говорити про «пірнання у фреологію», адже у тканину текстів точно «вшиті» окремі  вислови з фольклорної «криниці». Оті «ниточки» (прошу вибачення за нелітературознавчий террмін) переплетені з пейзажністю і діалогічністю.

Хоча остання в даному випадку є неоднозначною. Через те, що автор віддає перевагу мисленим монологам чи перемовам. Розумію неприхильників такого методу. Та… Його можна вважати ознакою стилю автора, супроти якого виступати є безглуздям.

Я не вважаю ці слова виправданням вади. Бо навіщо шукати чорну кішку у темній кімнаті, коли її там немає.? Та водномить мовлю й про те, що «ляпи» таки є. Скажімо, у творі «Ясенова хата» натрапив на вислів «журливий сум». На рівні підсвідомості розумію, що іноді можна балакати про «веселий сум». Але у контексті твору словосполука виглядає «маслом масляним». І повтори окремих слів у сусідніх реченнях дещо заважають позитивному сприйманню написаного. Але водночас ці упущення не є тими, що псують імідж книги, яка так потрібна читацькій аудиторії.

Leave a Comment