ІЗ ВЕЖІ ЧАСУ ДИВИТЬСЯ ПОЕТ

Автор: ІГОР ФАРИНА
член НСПУ, лауреат премій імені братів Лепких та імені П. Кулішам. Шумськ на Тернопіллі

Андрій Содомора. З-під долоні: поезія. –Львів: Апріорі, 2019. – 120 с.: іл.

Вивчення предмету «Антична література» було обов’язковим для студентів – гуманітаріїв і у тоталітарні часи. Але з власного досвіду (вчився у Львівському університеті у другій половині 70-их рр. минулого століття) знаю, що обов’язковість нерідко не давала позитивного результату. Бо нерідко «античку» викладали люди, для яких вона не була потребою душі, що завжди відчували студенти. Часто-густо до цього негативу додавалися нехіть юнацтва «пірнати в давнизну», бо молоді були упевнені, що їх чекає майбуття без старовизни. (Цей юнацький максималізм часто-густо не могли побороти і досвідчені викладачі!)

    Не приховуватиму, що на початку своєї студентської епопеї теж належав до таких незацікавлених далекими часами. Та десь у ту пору потрапила до мене книга «Жива античність» Андрія Содомори і його переклад творів Менандра. І сталося диво! Я навіть пожалкував, що був не вельми уважним на лекціях. Кинувся запоєм перечитувати друки античних авторів, які знаходив у «читалках». (Я й нині зберігаю пієтет перед давньою епохою. Її мотиви спонукали мене до написання деяких сонетів з циклу «Смарагди і закони», який недавно опублікував журнал «Дзвін», що виходить у Львові.)

    Прошу вибачення за такий дещо довгуватий екскурс у проминуле на початку цього відгуку та вважаю його доречним. І маю на це дві причини. По-перше, хочу підкреслити, що моє зацікавлення доробком Андрія Содомори має давні корені. По-друге, книга, про яку піде мова, наповнена античними мелодіями. До них повернуся згодом.

    А поки що поведу мову про деякі інші виражальні моменти цієї поезії. І в першу чергу згадаю про літературні тропи, які використовує віршник. Бо метафори, порівняння та епітети є тим, що найліпше характеризує справжність й оригінальність доробку творчої особистості.

    Спершу «поплаваємо» у метафоричному мореокеанні. І, зрозуміло, що не зможемо оминути багатьох «гарностей». (Це слово надибав у лексиконі поета й воно мені сподобалося точністю й оригінальністю.) «Махають віттям, мовби рукавами, дерева край дороги вслід за нами», «Солодкий скрапує з листочків сон», «У день, що загубився між хвилин, неначе в храм, що просто неба, входжу». Відчуваю, що у цих метафорах автор суміщає реал та уяву. А цей перетин – місце зустрічі небуденних образів, ще раз спонукають замислитися над цим й іншими чарівностями метафоричного плину. «Справді-бо плачуть вони, ті усі наші речі», «В тишу заслухався дзвін», «Нота сумна якась є в тих обрисах вашої пісні». Звісно, що можна було б у даному випадкові говорити про різні підвиди метафор, ілюструючи мовлене прикладами. Та на заваді стає кілька причин. Нерідко різнорідні взірці цього тропу переплітаються між собою та й не бачу потреби у деталізації. А з другого? З усією очевидністю постає той факт, що часто-густо метафори «ходять» в одній упряжці з порівняннями та епітетами, що теж не сприяє чіткості класифікації.

    Але не розводьмо більше міркувань з цього приводу, а ліпше більш детально поговоримо про порівняння. Тимпаче, що цей вид тропу не має так званих «підводних каменів», про які вже йшлося. І потребує хоча б побіжних згадок через розграничення. Адже маємо кілька підвидів порівнянь у версифікаціях часто надибуємо сполучники на зразок «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. Бувають випадки, коли віршники обходяться без них. А іноді поєднання згаданих взірців тропу витворює несподівані образи. Іноді можна зустріти і його приклади з використанням прикладки.

    Опісля такого розподілу різновидів, мабуть варто вищемовлене підкріпити прикладами. І стартую тут із порівнянь з сполучниками: «схилив, як у Родена, день чоло», «мов свічі жеврять стовбури соснові», «тихо скрипіло перо, виводячи сув’язі літер, мовби у полі рядки». Не менш привабливою є відсутність сполучників: «Спокій – погода душі», «Я – одаль, цвітка я дрібна, дрібная», «добре вино – то кінь у дорозі». Не може не «примагнічувати» до себе відсутність сполучників у парі з їхньою присутністю: «чорні поли – наче крила», «де чорний волос був, уже там білина, як подих старості, – повільна і журна в свої обійми вже бере мене холодні», «І йти – як, селянин у поле». Оцю різність порівняльності ще ліпше бачиш у тропові з прикладкою: «колеса – роки», «кінь – вогонь», «хвилі – хвилини»…

    Якщо порівняння у книзі оригінальних поезій Андрія Содомори можна розбити на чотири підвиди, то епітети мають їх вдвічі менше. Принаймні за моїм поділом. Якщо, приміром, висловлювання на зразок «вінець природи», «чаша неба», «порух крила», «душа слова», «летючі миті» належать до звичних, то цього не скажеш про «підніжку дня», «часу руку», «вогню вертикаль», «рукотворні крила», «мжички дотик», «семиструнні кольори». (Зрозуміло, що це – лише частинки взірців. Зауважимо також, що дуже важливим є питання про звучання того чи іншого епітета у контексті окремо взятого поетичного твору.)

    Згадаймо ще про деякі словосполуки з лексикону віршника. Цього разу – про стійкі ідіоми на взір: «наступає ніч на п’яти», «аж вхопився за живіт», «рукою подать». Увага поета до творчої експлуатації фразеологізмів – набутку епох проминулих – народжує власне крилатослів’я, «ти радість серця научись плекати, а й кращого не видумать, повір», «Проминання – то не покара, то – закон», «така то міць – те почуття святе, оружжя проти темних сил найкраще». (І тут знову подумалося про антику. Бо здається, що саме у ній таїться афористичність віршника.)

    До речі, неординарність висловлення думки є характерною для творчості Андрія Содомори й при згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі, і птахи, зірки і небесні світила. «Певно, фіалка була, без запаху вже і без форми», «Одна сосна лиш, королева, про щось своє шумить, високе», «З блідої білості, мов темний вихор-кінь», «В ніч вилітає сова, найтихіша птаха, – у тишу», «Ночами – до замріяних зірок, у світ ваш як, скажіть ступити крок», «Уже от місяць – місяченько заснув у ліжечку озерця».

    Ви, напевно, помітили, що у гарностях споминань про «населення» друку іноді з’являються кольорові екстраполяції. Але вони не є рідкістю й на інших сторінках видання. «Рясних сніжинок біле там кружляння», «Тужитиме відерце золоте», «На неба фіолеті, вже густому», «Де під рукою – неба сивина», «Дивилася у світ той – сіра кам’яниця», «А той ізнову хмурить чорні брови». А іноді кольорові екстраполяції перебувають у несамотності. «Сяйливо-біле – й синя далина», «Відчувши буднів чорно-білу втому», «А на чолі – смолисто-сиві звивини сидять, до сизих схожі валунів».

    Чимале значення для виражальності мають також слововияви. Неологічні познаки є характерними для таких слівцяток як, «мертвоплинне», «тихота», «серцелиста». Читаєш книгу і на свідомість повіває вітерець рідковживаності від буквосполук типу «городець», «розтруб», «одвіт»… Варто, мабуть сказати, що поет повертає із забуття чимало чарівних слів «шаноба», «стежа», «давило». Мені, приміром, було цікаво спостерігати, як з лексичних незвичайностей вибудовуються оригінальні синонімічні ряди: «гущавінь», «гущина», «гущак». Пам’ятно, що автор поважає чужі словотвори й уміло використовує їх у своїх текстах. Це можна помітити з новотвору «словесіння», який використано у вірші «То де ж ви нині?» А вперше його 13 років тому вживала у найменні своєї книги Галина Гевків. А чи не можна на основі таких слів, як «довготінний», «списник» говорити, що позитивну роль відіграло «пірнання» в антику? Чи таке, слово «нута» зафарбоване в давнизну й діалектологічність. І на цьому тлі дуже вже по сучасному звучить «нутити» від Содомори. Подобаються мені теж «срібнотінна», «хорона», які також зберігають у собі вищесказані лексичні акцентики.

    Якщо усі ці моменти безсумнівно належать до складових виражальності, то є і ті, що знаходяться на помежів’ї цього явища і темарійності. Приміром, культоролічні нюансики є складовими філософії творчості засібна і філософічності в цілому (себто промовляють про тематичність), але вони водномить говорять й про припадання автора до певних імен і способів висловлення думки.

    У культурологічних акцентах львів’янина є чимало цікавинок. Приміром, на сторінках книги нерідко можна зустріти імена Горація, Вергілія, Сенеки. До написання окремих віршів поета підштовхували думки про Архілоха, Сапфо, Петронія, Теогніда. Коли виходити з того, що версифікатор є відомим перекладачем з старогрецької і латини, то такий нюансик стає свідченням того, що наші теперішні мудрощі – відрухи уявлень древніх. Та не тільки вони живлять уяву поета. Маємо у книзі «З-під долоні» твори з епіграфами зі слів Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича. Для одного з віршів використано вислів Миколи Зерова «Надії тло  зелене», який є таким доречним у вірші «Дощі» з епіграфом з Горація. А поезія «Журавлі» нагадала про вірші Богдана Лепкого. Книга свідчить про те, що поет є пристрасним читальником текстів сучасних авторів. Про це починаєш думати зустрічаючи згадки про двох Романів – Федоріва і Дідулу…

    Культорологічний мотив існує й у розділі «Елегійні Дистихи», який (на мою думку, звісно) має кілька розгалужень. Насамперед, очевидно треба сказати, що написане – відзвук душевного опрацювання книжних багатств проминулого. Що ж змушує так міркувати? Передусім нагадаю, що цю форму раніше використовували Іван Франко, Микола Зеров, Б.-І. Антонич (автор стверджує таке у своєму передслові до книжки). Іноді тут можна угледіти так звані «зміїні вірші», в яких початок оного гекзаметричного рядка є завершенням наступного. (Така форма є рідкістю у вітчизняному версифікаторстві.)

    Та не тільки це говорить про вірність поета давнім традиціям. У дистихах існують посилання на Гесіода, Горація, Персія, Вергілія… Тому й сприймається афористичність окремих висловлювань: «ми – це лиш порох і тінь», «живи, а про загин – памятай!» (Дехто, безперечно, мовить, що деякі висловлювання познаковані вторинністю, та не думаю, що такий стверджувач  має рацію. Чи слід забувати, що чимало теперішніх ідіом мають античне походження. Та й не можна робити висновок на основі фрази, яка вирвана з контексту.

    Та не тільки культурологічний аспект цих віршів бродить на помежів’ї темарійності та виражальності. Гадаю, що моїм аргументом може стати в даному випадкові і різноформ’я. Про історичний аспект дистихів уже мовлено. Та з давнизни (найчастіше з антики) проростають й короні сонетів та епіграм. Нагадаю також, що ці форми, промовисто говорячи про багатство внутрішнього світу людини, допомагають не банальному вираженню думки.

    Ніби й про всі нюансики, про які думав сказано. Але не буду крапкувати. Якщо досі торкався лише конкретики книги, то є й узагальнюючі аспекти. Андрій Содомора – не перший з-поміж знаних перекладачів береться за поетичне чи прозове перо. Бо прикладів вистачає. Відомо, що поезували чи поезують Борис Тен, Анатоль Перепадя, Микола Мірошниченко, Дмитро Чистяк, Олександр Мокровольський… Вже навіть стало правилом хорошого тону, що вдатні поети тлумачать іншомовні тексти: Рауль Чілачава, Дмитро Чередниченко, Віктор Мельник, Микола Мартинюк, Володимир Дячун, Олег Гончаренко…

    А завершу ці нотатки тим, з чого починав. Понад 40 років відкрив для себе Андрія Содомору як неперевершеного драгомана давнизни. А книга «Жива античність» (дуже цікава!) сприймалася як своєрідне доповнення до перекладацьких студій. А нині поезії «З-під долоні», яку щойно прочитав, поєднують антику і сьогочасся. І гадкую, що саме в цьому полягає чар римотворення Андрія Содомори. Слово ж повинно нагадувати про вічні істини, а нашому сучаснику Андрієві Содоморі – це вдається особливо добре. Блискуче!

Leave a Comment