ІСТОРІЯ БРУСИЛОВА
Колишня назва Брусилова – Здвиженськ, який згадується в Іпатіївському літописі 1097 р. і 1150 р., хоча засноване селище значно раніше.
Вперше назва Брусилів датується 1543 р. за часів Литовсько-Руської держави. В період Київської Русі Брусилів був “градом з укріпленим дитинцем”, а в часи феодалізму це було значне на той час місто з розвиненими ремеслом і торгівлею.
У 1585 р. йому було надане магдебурзьке право. Протестом проти соціально-економічного гніту Польської шляхти була участь населення в повстаннях К. Косинського і С. Наливайка. Під час визвольної війни 1648-1654 рр. Брусилів був сотенним містом Паволоцького полку. За Андрусівським перемир’ям 1667 р., Брусилів залишився під владою Польщі, жителі під час Коліївщини вступали до загонів І. Бондаренка. За часів володіння Брусиловом Чацьким був збудований кам’яний замок, 1787 р. – костел, при якому існувала школа, а пізніше заснований кляштор Ордена капуцинів.
Після 2-го поділу Польщі Брусилів було приєднано до Росії, і в 1797 р. він став волосним центром Радомишльського повіту Київської губернії.
Брусилів у XIX столітті
Згідно зі статистичними даними Київської губернії, 1852 р. в Брусиловi було 416 будинків, у яких проживало 5288 осіб. У середині 60-х років — 432 двори. 1895 р. в Брусилові вже 541 двір і 5488 християн, а 1900 — 861 двір і 7469 осіб, з яких чоловіків — 3688, а жінок — 3781. Наприкінці XIX ст. у містечку налічувалося 12 317 жителів.
За даними 1900 р., в Брусилові були 43 чинбарні, спиртозавод, чотири повстянi фабрики, два водянi, паровий і вiтряний млини, чотири кузнi, дві слюcapнi майстернi. Крім того, в містечку працювали вісім шкіряних мануфактур, шість цегелень, миловарня, суконно-повстяна фабрика, проводилось 11 ярмарків на рік.
Брусилів розділявся на два великих кутки — Старомістя, первісне поселення Брусилова до 1574 року, та Новомістя, яке утворилося після надання грамоти Генріхом IV 1574 року. Кордоном Старомістя і Новомістя була річка Брусилівка, за якою розташовувалася торгова частина Брусилова. З давніх часів ці два кутки вели окреме життя, мали власні церкви. Як зазначає І. Огієнко, ще й за його юнацьких років жителі Старомістя і Новомістя різко відрізнялися способом життя. Викликане це тим, що староміські люди, на відміну від новоміських, були «панщиновими» й панщину несли в повному обсязі.
Старомістя заселяли хлібороби, люди більш-менш заможні. Навіть в одязі вони зберігали старовину. Ремісники з’явилися в цьому кутку Брусилова відносно недавно. За характером мешканці Старомістя — спокійні й холоднокровні, типові українці; мова в них чисто українська з ознаками північноукраїнської говірки.
Новомістя або Забашта було заселене ремісниками, більшість із яких — відчайдушні бідняки; польової землі ніхто з них не мав, а дворова земля роздроблена до того, що в одному номері живуть часом до 20 душ. Хатинки низенькі, з малими вікнами, але на вулицях лежали дерев’яні тротуарчики. За характером забаштові люди рухливі, підприємливі, розторопні, більш нагадують горожан; мова в них — суміш малоросійської з великоросійською з ознаками південноукраїнської говірки. Одяг забаштинців більш нагадував міський.
На військовій карті 1860—1870 рр. добре видно розгалужену структуру Старомістя. Найдовша вулиця Цегельня починалася від костьолу і пролягала до осівецької дороги. На ній розташовувалися два підприємства — цегельний завод і повстяна фабрика. Кілька вулиць проходило поблизу костьолу, там, де нині вул. Чапаєва (вул. Костьольна) і там, де «радянський» цегельний завод. Простягалися вони в бік Лазарівки. Недалеко за тими вулицями над Здвижем, біля греблі, стояв водяний, а згодом паровий млин. Паралельно Костьольній на підвищенні розкинулася Круча (нинішня вул. Котовського), видовжена в бік Лазарівки. Натомість сучасна вул. Горького (Будяківка) була забудована не так, як нині. Початок її майже збігався з теперішньою вулицею, але метрів за 150—200 вона круто повертала ліворуч, а потім через якихось десяток хат йшла праворуч напівколом.
Від Кручі починалася вул. Рожівська, яка поблизу нинішньої середньої школи переходила в Юліанську. Остання закінчувалася за Брусилівкою перед торговою частиною Брусилова. У кінці Рожівської вулиці працювала кузня.
Довгою і густозаселеною була теперішня вулиця І. Франка, більш знана як Соломонівка, що тяглася аж за цвинтар. Як зазначалося вище, Хомутецька вулиця, що була на правому березі річки Брусилівки, називалася в ті часи Фастівською, а паралельно їй на лівому березі забудовувалася Ново-Фастівська вулиця. Назва нової вулиці походить від того, що вона також виводила на дорогу до Фастова через дубовий ліс, що впритул підступав до теперішнього Тиховербського ставу.
На місці сучасних вул. Гагаріна й Одеського масиву поселення не було. Але на військовій карті є позначка хутора, приблизно там, де донедавна стояли дві старі груші за штучним каналом до річки Брусилівки. За оповідками брусилівських старожилів, на тому місці було кілька чинбарень, де чинили шкіри, а неприємний запах від цього виробництва дошкуляв мешканцям Забашти.
За півверсти від Брусилова в бік Дубрівки з лівого боку дороги розташовувався хутір, а навпроти нього через дорогу — вітряк. За півтори версти від Брусилова в бік Хомутця ліворуч від дороги на Фастів в лісі працювали два шинки. За розповідями хомутецьких старожилів, один із них належав німцеві.
Центр Брусилова, де була торгова площа, розташовувався на вул. Олексіївській (частина нинішньої вул. 1-го Травня від річки Помийник до Пошти). Далі від Олексіївської в бік Забашти тяглася вул. Синагозька — це був так званий єврейський квартал з великими високими дерев’яними будинками, в яких водночас розташовувалися крамниці. У деяких з них були і шинки. Нині частково зберігся старий занедбаний будинок навпроти перехрестя вулиці 1-го Травня і провулка, який веде до вул. Карла Маркса (на той час вул. Бережанська), де, за розповідями брусилівських старожилів, був шинок. Уся та територія між теперішніми автостанцією і базаром становила суцільний торговий ряд, а на вулиці Здвижівській (нині Фрунзе), будинки на якій розташовувалися не там, де нині, а трохи ближче до річки, часто відбувалися ярмарки.
Забаштинські вулиці закінчувалися на роздоріжжі шляхів до Водотий і Морозівки, далі будівель не було, але над забаштинською річкою, нині пересохлою, паралельно нинішній вул. Калініна йшла невелика вуличка. Крім того, з правого боку дороги на Водотиї працювала маленька цегельня, а з лівого, майже навпроти неї, там, де нині автотранспортне підприємство, — чинбарня. У лiсi з боку дороги на Морозівку працювала дубомелка.
На лівому березі Здвижа відразу за старим дерев’яним мостом і водяним млином починалася Махнівка, куток тогочасного Брусилова з великою кількістю коротких вулиць. Характерною особливістю Махнівки було те, що між нею і Цегельнею не було будівель — суцільне поле і берег. Складається враження, що в давні часи ці брусилівські кутки утворювали два різні поселення. На початку Махнівки, відразу за річкою, виднів пишний панський маєток Синельникова з красивим липовим парком. Поблизу нього розташовувалася пошта.
Джерело: Святненко В. Г. Старожитності Здвижень-краю. — К.: Віпол, 2016. — с. 230-234.
У період національно-визвольної війни
Станом на 1917 р. у Брусилівській волості налічувалося 7313 селянських господарств. Населення волості становило 41 386 осіб. У містечку Брусилів проживало 7300 осіб, більшу частину з яких становили селяни. Для них основним завданням було вчасно засіяти поля. Безземельні та малоземельні селяни, ремісники, робітники підприємств не переймалися цим питанням, а тому стали доброю мішенню для активістів з підпільного більшовицького гуртка. І хоча брусилівські бідняки зовсім не розумілися на політичних подіях, вони щиро прониклися популістськими гаслами більшовиків.
З березня 1917 р. по лютий 1918 р. влада в Брусилові формально належала Центральній Раді. Проте насправді містечко, як і села волості, перебувало під контролем армій Південно‑Західного фронту Тимчасового уряду Росії.
Для захисту приватної власності громадян містечка та підтримання порядку на початку січня 1918 р. створено загін Вільного козацтва з місцевих селян кількістю 40 осіб. Командування загоном було покладено на відставного унтер‑офіцера Івана Васильовича Огородника (вуличне прізвисько Минка).
12 лютого 1918 р. в Брусилів увійшли військові частини Червоної армії. Брусилівське Вільне козацтво не чинило спротиву, а тому містечко перейшло під контроль більшовиків. Проте вже за два тижні Армія УНР прогнала більшовицькі війська, які відступили в бік Бородянки. У Брусилові розквартирувалися німецькі військові та Державна варта з числа військових Сердюцької дивізії.
23 лютого 1919 р. червоноармійці Богунського полку під командуванням Миколи Щорса і Таращанського полку під командуванням Василя Боженка, розбивши нечисленні загони Армії Української Народної Республіки, що відступала, захопили Брусилiв. Наступного дня Щорс виступив перед жителями містечка, збір яких організували місцеві більшовики. З балкона колишнього палацу Чацьких він закликав присутніх вступати в лави Червоної армії та боротися проти поміщиків і буржуазії.
25 серпня 1919 р. повстанці допомогли українському війську визволити Житомир, а 27 серпня разом з І корпусом УГА очистили від окупаційного війська Брусилів. Понад тиждень у Брусилові перебувала чота УГА.
15 вересня 45‑та дивізія Південної групи Червоної армії під командуванням І. Гаркавого, здійснюючи марш‑маневр з‑під Одеси в район Коростеня тилами Добровольчої армії для з’єднання з 12‑ю армією, зайняла Брусилів. Тут кілька днів перебував її штаб. Однак більшовики не встигли відновити діяльність волосного ревкому. Як зазначається в історичних джерелах радянської доби, перебуваючи на контрольованій білогвардійцями території, 45‑та дивізія вирушила в бік Коростишева. І тільки 18 жовтня 520‑й полк під командуванням комбрига О. Мокроусова зайняв Брусилів.
29 квiтня 1920 року 3‑я польська армія, наступаючи на Київ, зайняла Брусилів. Понад мiсяць в мiстечку перебували польські військові.
8 червня 1920 р. частини Першої кінної армії Будьонного розпочали наступ на Брусилів в напрямку Лебединці—Вчорайшнє—Ходорків—Дідовщина—Брусилів. Їхнім завданням було захопити дорогу Брусилів—Фастів. Пізно ввечері 9 червня 14‑та та 4‑та кавалерійські дивізії увійшли в Брусилів. Як зазначав у своїх споминах С. Будьонний, червоноармійці зайняли містечко без будь‑якого спротиву польських частин. Наступного дня кінна армія залишила Брусилів і вирушила в бік Коростишева. Фастівська група Якіра, що йшла з Фастова, повинна була зайняти місце кінної армії та забезпечити їй тил на дільниці Радомисль—Ходорків, на випадок прориву 3‑ї польської армії Житомирського шосе. Однак Фастівська група не встигла. Залишки польських військ з‑під Фастова зуміли прорватися через Брусилів до Радомисля.
11 червня 1920 р. Брусилів повністю перейшов під контроль Червоної армії. Більшовики відновили роботу мiстечкового й волосного ревкомів.
На початку німецько-радянської війни
Напередодні німецько-радянської війни в Брусилові проживала 4851 особа.
Смертоносний подих війни брусилівці відчули вранці 22 червня 1941 р., коли з військового аеродрому відразу шість винищувачів піднялися в небо та полетіли на захід. Через кілька годин літаки повернулися і, описавши коло, через Цегельню пішли на посадку. До вечора вони здійснили ще два групові вильоти. Протягом дня біля приміщення пошти поблизу радіогучномовця збиралися люди, щоб послухати озвучуване диктором Юрієм Левітаном урядове повідомлення з Москви про напад фашистського агресора на СРСР. У цей самий день Брусилівську середню школу поспіхом підготовили під мобілізаційний пункт.
7 липня над містечком кружляли два «Мессершмітти», які обстрілювали радянський двокрилий літак. Він десь затримався і летів низько над полем з‑під Осівець на Київ. Підбитий «кукурузник» зробив вимушену посадку недалеко від людських городів. Жінки, які там працювали, витягли закривавленого льотчика з кабіни та посадили його в автомашину військових зв’язківців, що прямувала в напрямку Києва.
9 липня через Брусилів їхав німецький мотоцикліст. Як виявиться згодом, він був посильним і віз кореспонденцію на передову, але заблукав. Цим скористалися місцеві чоловіки, які хотіли заволодіти його зброєю. Вони натягнули поперек дороги дріт, яким німцеві перерізало горло. Оскільки гітлерівців у містечку ще не було, чоловіки поховали його на околиці Забаштинського лісу. У середині 1970‑х років могила німецького мотоцикліста ще була цілою.
Наступного дня з боку Озерян у містечко зайшли військові колони фашистських завойовників. Як розповідав Василь Савич Ткаченко, поблизу старого кладовища на Махнівці частина маршовиків відділилася й посунула Цегельнею. На шестиколісних вантажівках рядами сиділи солдати в касках з наїжаченими штиками гвинтівок і холодними очима дивилися по боках на жителів осель. Йшли артилеристи з гарматами на колесах, з гоноровими офіцерами на баских конях попереду. На околиці Брусилова окупанти розповзалися в напрямку Костовців і далі на Містечко, на Лазарівку та через Будяківку — на Дубрівку.
Гітлерівці з гарматами, машинами та возами розосередилися по людських дворах і садках, в густих колгоспних житах і пшеницях. Старожил Брусилова Михайло Кирилович Нечипоренко, який пережив німецьку окупацію, згадує, що ще до взяття Києва містечко було заповнено військами Рейху та найрізноманітнішою технікою. У перші дні окупації недалеко від їхньої хати на Тихих Вербах (нині вул. Революції) на території колишньої торфоартілі розміщувався німецький штаб. Туди дуже часто приїжджали мотоциклісти з пакетами. Там було багато генералів, яких розрізняли по червоних лампасах. Брусилівські хлопчаки вилазили на паркан навпроти німецького штабу та з цікавістю спостерігали за тим, що там відбувається. Гітлерівці їх не виганяли.
У бойовому наказі від 14 липня 1941 р. військам Київського укріпрайону йшлося, що в районі Брусилова і Кочерова скупчилися мотомеханізовані групи супротивника, а вже в наказі від 21 липня наказано 21‑му стрілецькому корпусу протягом 21—22 липня обороняти КиУР, а 23 липня перейти в наступ в районі Брусилова та Кочерова.
Джерело: Святненко В. Г. Рідний край над Здвижень-рікою. Дві Великі Перемоги. — К.: Видавець Пугач О. В., 2015. — с. 45-46.
