ЗНАЙТИ СЕБЕ В СЕКУНД КРАПЛИНАХ

Не буде перебільшенням твердження, що лірику можна поділити на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Рідше у поетичних книгах бачу орієнтацію версифікаторів на якийсь один з цих підвидів, бо вже стала реальністю сув’язь тем. А за цим поєднанням з’явилася ще одна очевидність – доторкання до всіх різнотематних пластів через світло, яким живе душа.

Щось подібне маємо і в книзі лірики Олега Германа «Барви погляду».  Але перед тим, як констатувати факт, що автор, не приховуючи душевних потрясінь у човняві літ, йде до збагачення навколишності почуттям любові, зупинюся на деяких виражальних акцентах. Бо саме вони, на мою думку, допомагають збагнути крізь хід поезомислення мікро- і макросвіти, у яких живе віршник.

Зрозуміло, що тут на авансцену читальницького сприймання виходять літературні тропи, себто метафори, епітети та порівняння. Коли говорити про перші з них, то є чимало висловів, які привертають увагу: «перемовлялися сади, вагітні зрілими плодами», «осіння пісня одягає коралі золота дрібні»,  «вже ніч мої читає вірші»… (той, хто знає лірику Олега Германа з цієї книжки, неодмінно скаже, що це лише дещиця з метафорики.  Та не в цьому полягає суть. Зблиски розмислів у поезомові підкреслюють творчий індивідуалізм автора)

Як, зрештою, й епітети, які він використовує. Правда, варто умовно їх поділити на дві частини. Бо ж не секрет, що висловам, які давно побутують в творивах поетів, протистоять їхні антагоністи – словосполучення, що характерні тільки цьому автору. Давайте порівняємо «безкрилого птаха», «сяйво ліхтарів», «босі ноги» із «відголосся волосся», «краплини секунд», «слід сльози». (Не заперечуватиму, що оригінальність взорування хотілося би бачити частіше, але… Водномить із свідомості не йде думка про контекстову доречність).

Мислиться про неї й тоді, коли перед взором постають порівняння у своїй різності. Бо цей літературний троп нерідко зустрічаємо із сполучниками: «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п… «Сиротіє слово голе, як знесилений покутник», «твої слова здаля ласкали скрипаля, мов світлотінь», «перетрухлі думки, ніби скіфські могили».

Ця тема залишається актуальною і у миттєвості, коли заходить мова про порівняльність без сполучників: «воно маленьке – тихе світло раю», «зняв плаття  схмарені обнови», «солодкий той напій з гарячою жагою, ним ран в душі твоїй ніколи не загою»…

Якщо мова зайшла про ці різновиди простих порівнянь, то не можуть залишитися на узбіччі думання складні тропи, в яких поєднано найзриміші елементи попередніх: «В очах – отої загадки, як цвіту», «кохання тихе й наче буревій», «останній дотик, як остання крапля», «скрипковий ключ закрив палац чеснот»…

Коли б ці лінгвістичні засоби літературнотропного ґатунку наважилися би податися у «самостійне плавання», то більшість їх, напевно, не загубилися б у бурхливому поезоморі. Але вони не втрачають своєї чарівності й тоді, коли виступають у ролях необхідних та доречних елементів різних мовних конструкцій. Це, зокрема, добре видно на прикладі згадок про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі та птахи, зорі й небесні світила. «Морочив про гріхи горіх до перепудженої пташки», «запроменіти , мов червоний гладіолус», «бреде по росах сивий кінь у темінь», «посеред нот дієз затих, мов чапля», «зірки розшукують обнови», «сонце хитається, мов чикало дзигарка».

Але у мові про «населення» книги, крім самотності є ще один аспект. Іноді вони «діють» об’єднано. І цікавою тут є та обставини, що при цьому знову народжуються чарівності: «дивлюсь, як жайвір падає у жито», «запахло медом з гречки, а чи з липи», «туди де зоряні коралі, де серпанково місяць усміхнувся». (Зрозуміло, що тут необхідно врахувати один момент: поєднання та їхня чарівність стають збагненнішими в контексті конкретного твору).

Остання заувага напевно робить зрозумілішими і сув’язі барв, яких у цій книжці існує чимало… «Бліді чорно-білі світлини до мене кричать і мовчать», «вже ніч мої читає вірші у темно-синій глибині»,  «покриє руки чорний сніг, впаде нездійснення до ніг, як біла маска пандемії». Переблиски барв відчуваються й тоді, коли зримої гри кольорів немає: «барвисті осінні сліди і згадок тонкі павутини на травах снують дорогий для мене фрагменти картини», «мокрий килимарник тче для лісів барвисте полотно»…. «весь цей оркестр починає кольорово звучати твоїм голосом».

Переліки цих барвистостей без особливих зусиль можна продовжувати.  Якщо мій літературознавчий окомір вже доторкнувся до кольорових екстраполяцій, та думаю, доцільніше зупинитися на їхній однині, тим паче, що й тут є чимало приваб: «і туман заморено у сірих строях бреде над багнами оман», «Боже, скільки болю в жарі посивілому», «срібну скинула підкову з верхівки клена», «дай відчути уст світання, допоки небо голубе».

Але не тільки це характеризує виражальність поезомислення. Доброго слова заслуговує й припадання автора до чар-води із слововиявної криниці, бо в «Барвах погляду» постійно зблискують слів’ята із ознаками неологічності, рідковживаності та говірковості. Задля підтвердження назву хоча б деякі: «темновири», «краплеплин», «погомоніння», «посміхи», «жмут», «сподіванка», «огень», «видко», «окрилля».

У мові про вражальність поетичних рядків неможливо оминути питання різноформ’я висловленої думки.  Адже у цьому друкові Олега Германа маємо двовірш, катрени, верлібри, традиційні багатострофники.  А іноді складається враження, що маємо підстави балакати про білий вірш перемережений римованою тональністю. Щось таке, зокрема, відчувається у віршах «Чим є людина без любові» та «Плакала маска».

Ще, мабуть, варто сказати й про те, що шарму вражальності додає наявність богошукальницьких мелодій:  «До кожного хоч раз приходить Бог», «порубана вишня зніміла посеред осколків розмов, на зламові Божого тіла»,  «знову йду до тиші в божественнім саду». Тут я підмітив цікавинку. Такі мотиви нерідко звучать й тоді, коли зримої згадки про Всевишнього чи Його діяння не існує: «Жагучими устами заходить в райські брами мелодія зітхань». Ніхто, прочитавши рядки про богошукальницькі мотиви, очевидно не заперечуватиме, що вони мають неабияке значення для вражальності. Бо як не крути, богошукальництво – один з напрямків філософської поезії. Між іншим, помітно, що автор припадає до цього тематичного течива у творах «Запахло медом» та «Я ще дитина, ще дитина». Можна тут віднайти й деякі інші тексти подібного плану, та всіх їх об’єднує одна творча несподіванка – на всіх творивах зримий відблиск любові.

Осяяння цим почуттям характерне для громадської лірики Олега Германа. А ще своєрідної пікантності додає факт, що вона подається лише під особистісним кутом зору. Це в першу чергу стосується таких творів: «Немає іншого життя» та «Неспинно долиною спини». Що там не кажіть, а незбагненність і привабливість відчувається в образах «з русла виходить Дніпро в мені» та «сяйвом істини пригорне».

Гарноти також побутують у пейзажних малюнках. «Вечір присів край вікна, дивиться пильно крізь шибу», «Владика-присмерк сяйво ліхтарів розсипав по калюжах», «В осіннім погляді ще зеленить весна та золотаво не згасає в згадках літніх»… (Хотілося звернути увагу й на інші схожі чарівності, де домінує уявне переплетення тематичних пластів).

Ще, перечитуючи нову книгу віршів, почав розмірковувати про вплив часоплину на поезомислення. Якщо «Барви погляду» порівняти з найпершими книгами «Прислухайтесь… Дзвенить струна», «Мелодія слова» чи «Настрій полудневого дощу», то можна помітити одну дивність. В цілому поетика автора майже не змінилася. Він зберіг свій стиль, але став ощадливішим у слововиявах. У його рядках з’явилася більша точність вислову, повніша образність. Що це? Гадаю – досвід літ та вплив саме отої часоплинності. Вони змили зайвину та освітлили потоки думок.

І ще про один нюанси варто згадати. Зрозуміло, що кожен версифікатор змушений мимоволі «варитися у власному соку», бо проти долі не попреш. Та це не значить, що він подумки не порівнює свій ужинок із творами тих, чиї імені сяють на літературному небосхилі. І тут маємо неоднозначну картину. Ці світила різні за розмірами та яскравістю. Різні, але конче потрібні нам у своєму розмаїтті. Вогнем небесності були осяяні рядки Миколи Вінграновського, Леоніда Талалая, Ігоря Римарука… І поряд з цим променять вірші Павла Гірника, Анатолія Кичинського, Ігоря Павлюка, Тараса Федюка, які сповнюють образи сучасної поезії високим регістром звучання на грані неповторності. І в той же час маємо вірші приземнішого звучання, познаковані творами Леоніда Горлача, Петра Засенка, Василя Місевича, Анатолія Ненцінського. (Кожен, очевидно, спроможний продовжити перелік авторів згідно зі своїми смаками). Реальність літературного процесу, яку ніхто не заперечить. Та й чи потрібно це робити, коли вірші кожної категорії версифікаторів, позитивно впливають на конкретні громади читальників своєю свіжістю та неординарністю міркувань, філософічною грамотністю. Вони потрібні для людяності, як і нові книги, як і ця збірка поетичних одкровень.

Вона, до речі, спонукала ще до одного розмірковування, яким хочу завершити ці нотатки. З анотації стає відомо, що автор сам ілюстрував видання.. Звісно, що цей феномен можна оцінювати по-різному й навіть відшукувати в цьому мінуси. Але… Давайте реально розмірковувати  про гармонійність малюнку  слова та про поезію малюнку.  До цього вдавалися Андрій Німенко, Борис Шлапак, Михайло Левицький. Не вважають себе фаховими художниками Роман Левандовський, Марина Павленко, Богдан Смоляк, Богдан Чепурко, але їхні малярські образи вельми до вподоби їх поціновувачам. У ролі оформлювачів книг неодноразово виступали Катерина Міщук і Олена Рута. Це дивовижне змереження слова і малюнку посилює вплив і більше розкриває душу автора. Впевнений, що в цьому не раз переконаємося у наступних книгах.