КРОКУВАННЯ, ЯКЕ ВАРТЕ ДОРОГИ

Зрозуміло, що про літератора перш за все мають промовляти його твори, а не біографічні дані, та диво якесь! Коли шанувальник красного письменства натрапляє на словесні цікавинки, то більше хоче дізнатися про автора.

До ще однієї констатації очевидності спонукали і вірші Ігоря Трача з його «Вибраного». «А місяць регоче над світом, ввібравши глибінь таємниць: найважче людині під гнітом своїх мурашиних темниць». (Зумисно зацитували строфу 20-літнього віршника, щоб  підкреслити: поетична справжність причаровує й через багато років після її появи).

Ці рядки, 42 роки тому написані у Львові — княжому місті, де версифікатор народився, стали ще одним свідченням непростих роздумувань молодої людини, яку восени 1979-го відрахували з Львівського медичного інституту за націоналізм і антирадянську пропаганду. «Зумій себе перебороти, закон всесвітнього буття, не смій хоча б на мить забути, що ти — людина — не сміття».

Ніби й простенькими видаються віршовані рядки. Як своєрідний коментар до житейської ситуації. А в реальності все було непросто. Змушений був стати чорноробом, служив у війську. Звичайно, робив ще спроби здобути вищу освіту. Але з ярликом «українського буржуазного націоналіста» не зміг потрапити на гуманітарні факультети держуніверситету. Та й доучування в медінституті після поновлення втіхи не принесло — бажаної роботи в підсовєтській Україні не знайшов: «О, мій ненамріяний світе, щоночі приходиш у снах, правди вже нікуди діти, проймає смертельний нас жах».

І він ухвалює нелегке для себе рішення емігрувати. Багато років жив у Німеччині, де працював за фахом і нині продовжує це робити. А ще… з 1993-го є головним редактором і видавцем літературно-мистецького альманаху українців Європи «Зерна» та його бібліотеки. (Захоплення з цього приводу висловив відомий український поет Анатолій Мойсієнко).

І на цьому тлі якось губиться його оригінальна поетична творчість. Але ім’я таки є знаним у літературних та читацьких колах. Завдяки книжкам «Стіна», «Вірою живу», «Напруга серця», «Лабіринти пам’яті», «Розмова без масок», «Дотики», «Поезії», «Поезії померлого століття», «Печалі Замкової гори», «Прощаюсь і живу», «Сонети і верлібри», «Лірика», «Вересневе літо відліта»… (Згадали про ці тому, що ліпше з видань увійшло до «Вибраного», бо список оприлюднень, явлених після 1990-го, є більшим. І, між іншим, не кожен письменник ствердить, що його твори перекладені німецькою, польською, румунською мовами).

Про що ж пише Ігор Трач, коли його твори так зачіпають багатьох? (Тривіальне запитання, але воно не належить до випадкових, бо передає читацьку зацікавленість). Про плин людського життя непретензійно, але містко! «Вже рядки прошкують білим полем, а душа збентежена горить».

Точно сказав про це відомий український критик Євген Баран (до речі, уродженець Чортківщини): «Я сприймаю будь-який варіант поетичного, якщо він мене зворушує: заставляє думати, хвилюватися і змушує брати участь у словесній грі, запропонованій автором».

Значною мірою це торкається громадянської лірики неординарного поета. І немає нічого дивного, що тут превалює просвітлена туга за рідним. «Живу, прострелений наскрізь лише одним пекельним словом. Нащо мені не мій Париж, коли пишаюсь рідним Львовом». (Просимо вибачення, що з’явилася культурологічна асоціація. Згадалися рядки незабутнього Василя Симоненка, який, мовлячи про Україну, писав: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Поетичний перегук є очевидним. Але в літературі вже давно немає нових тем, а мають значення оригінальні нюансики, що є в конкретному випадкові… А взагалі перегукову тему слід вважати безберегою).

Та не тільки світлоока печаль поетичних рядків говорить про громадянськість. Звертається поет і до героїчного минулого рідного народу. «Рука, обпечена морозом, стискає міцно пістолет. Один у полі — також воїн, стукоче вражий кулемет». (Промовистим є той факт, що ці рядки узято з вірша «Героям УПА», написаного у 1977-му, коли чимало нинішніх «патріотів» навіть боялися думати про подібне.)

Мовлячи про громадянськість взорування поета, не можемо не помітити, що він словом доторкається й до інших розгалужень тематичного пласту. «Я — син гранітних скель. Не взяв їх жоден ворог. Я — син Карпат вершин — свободи вільний подих». Ще, мабуть, варто згадати про вірші «Витязі Карпат», «Перед судом тисячоліть», «Пам’яти Володимира Івасюка». В останньому творі зір зупинився на таких рядках: «Його несли, труна дубова, і вирував людський потік, що свого втратив гранослова, слова ж його не вмруть повік». (Звісно, у цих словах можна помітити певну декларативність, але почування і громадянську позицію людини вони передають дуже точно).

Варто, напевно, сказати й ще про одну  особливість цього вірша. Твір незримими нитками пов’язує громадянськість і філософічність. Не думаємо, що тут є якась незбагненність. Твір, бачимо, говорить про культурологічні джерела творчості версифікатора. (Досить, либонь, згадати в цьому аспекті його поетичні розмисли про Антуана де Сент-Екзюпері, Шарля Бодлера, Архипа Тесленка, Дмитра Штогрина, Ігоря Калинця, Михайла Демця…) А такі тексти — неодмінний атрибут філософічності у творчості кожного віршника.

Як і богошукальницькі мотиви, котрі постійно пронизують поетичну творчість Ігоря Трача. «Знову іду на сповідь, сумніваюся і воюю з собою», «Мій рідний Боже, сповідаюсь перед тобою… І не вмираю, а живу тобою», «Боже, йду тільки тобі назустріч»…

З подібних цитувань можна зрозуміти, що поет постійно думає про місце людини в цьому бурхливому світі. «У натовпі буденнім вираз загублю лиця, шукаю містом древнім джерело, що без кінця». Чи не оті шукання народжують зболеність? «Я — звичайний емігрант, хоч знеможений — не вбитий!.. Ніч, відкрита книга. Кант. Ще потрібно жити». (Іноді чуються голоси про певний песимізм цієї лірики. Але чи не можна тоді балакати, що сумовиті настрої — своєрідність поетичної філософії Ігоря Трача, без якої рядки втрачають сенс?)

Нам іноді навіть здається, що отой «гризький песимізм», як сказав би Іван Франко, став поштовхом до створення неперебутніх пейзажних малюнків. «Музика дощу проходить на Гицлеву гору. Музика дощу цілує зранену душу», «Яблуко лежало на долоні, немов розпечений, розжарений, залізний м’яч», «Он ліс знімає золотистий бриль, прощаючись із відлетілим літом»…

Впевнені, що так бачити барвисту неповторність навколосвіття може тільки закохана людина. Правда, лірику любовного штибу у доробкові Ігоря Трача слід поділити на дві частини, поклавши на одну шальку терезів рядки про любов до рідного краю і родини, а на другу розмістити поезії з інтимним ухилом. І кожен із цих напрямів словошукань є цікавим по-своєму. Скажімо, слова про любов до рідного краю мають конкретну адресу. Рядки — вічна дума про рідний Львів. «Я поїду знову до Львова, я поїду в свої світи», «Бруковані вулиці міста вкотре народжують нас, вдягають Франкове намисто, тут переможемо час». (Іноді ця любов до рідного отримує трагічний відтінок. «Чому я тут, чому я тут, а там над Львовом — небо синє». Та що вдієш, коли життя є життям і нема на те ради).

Це розгалуження любовної лірики продовжують вірші про родинні почуття. «Сидить мій батько на дивані у нього геніальні думки роки тиснуть йому на плечі він пише свою книгу життя», «Вустами доньки говорить наступне століття. У ньому я бачу Україну». (Поєднання особистісного і загальнолюдського, здається, стало характерністю сучасної поезії).

Ще раз пересвідчуємося в цьому, читаючи інтимну лірику. Хоча, безумовно, тут більшу роль відіграє контекстовість. «Я сиджу перед тобою, як останній ангел. Останній ангел не скаже нікому ніколи, чому мовчить», «Я — твоя руїна, ти — моя руїна душі, ти — душа в моїй руїні, ти — руїна в моїй душі», «День візьме мене за руку, проведе у наші дні, де немає розлуки». (У цих рядках бачимо вікову закономірність: романтичний оптимізм молодості змінився на досвідчений оптимізм передзим’я людського життя).

Безумовно, у розмірковуваннях про теми поетичної творчості Ігоря Трача охочі віднайдуть й інші нюансики. Ми ж хочемо констатувати ще один факт: їхня наявність у творчій палітрі є ймовірною через  переплетення мотивів, що знакує сучасне віршослово.

І ще одне. Цього разу ми зробили акцент на темарійних аспектах. Але це не означає, що в книжці відсутні цікаві образи, про які часто-густо говорили у своїх рецензіях. Є неординарні тропи й у «Вибраному». Приміром, серед метафор варто виділити такі: «Замкова гора хотіла посміхнутися, але не змогла», «Під моїм серцем лежали вірші», «Серце полотном зігріте». Надибуємо й на небуденні порівняння: «Правічний Львів мовчить, немовби справжній фраєр», «Я — берег, ти — нестримна течія»… Частими є і неординарні вдатності: «свавільний ніж журби», «лезо зими», «літак думок»…

Лишень зауважимо, що ці образності є актуальними не тільки в «самостійному плаванні». Бо часто про них гадається, коли йдеться про «населення» книжки: рослини і дерева, птахів і звірів, зорі і небесні світила, кольорові екстраполяції. Та не покидають вони нашого сприйняття і тоді, коли перед очима з’являються чарівні слововиявні ефекти чи «пірнання» у фразеологію.

Одне слово, вистачає несподіванок для поціновувачів поетичної справжності. І, звісно, радіємо, що «Вибране» підтвердило це.