МОВА РІДНА НАС ПРОБУДИТЬ

– Олексію Євменовичу, ви голова обласної ювілейної комісії з відзна­чення 110-річчя Івана Огієнка, видатного діяча українського національ­ного визвольного руху, котрий народився на Житомирщині, водночас ­заступник голови республіканської комісії, яку очолив Микола Жулинсь­кий… Маєте сказати: як повертається до України ще один її великий син?

– Вони, як сини, вертають додому цілими ключами … Вертають до рідних порогів, як птахи, що одбилися чи були відстрілені з виріїв лихим чином. Злітаються на поклик батьківський, коли знову постає з попелу українське відродження, саме слово Україна чути чи не на всіх мовах світу, інтерес до неї такий, що поділив світ надвоє. Перша половина відкриває Україну, як нову слов’янську зорю на крайнебі світу, відкриває так, як свого часу Колумб Америку, також уточнюючи: це та Україна – між Індією і Америкою? Друга половина світу дивується менше, а більше триво­житься: встає з колін – не раб-одинак, не гурт якогось населення, навіть не вціліле в січах військо, а встає з колін, із забуття, із недержавності, як долі, принуки, народ, другий за числом у слов´янстві, нелукавий в трудах, в терпіннях і прощеннях, але так підступно обманутий, обібраний. Воскресає з давньокиївських пракоренів, з козацької вольності, з революційних універсалів, з погару, голодоморів, принижень. Чи встоїть тепер цей велет-трудар, чи не засупониться в нову зажуру край, багатий хлібом і людом, до роботи та пісні не ледачий? Драма ж бо вікова, затяглася на сотні літ, драма народу доброго і сильного.

– Але народ вистояв, зберіг себе …

– Воскресаючи, народ найперше віддає належне своїм світочам, що втримували Україну, як непотоплену Атлантиду, кріпили українство словом і діяннями, розумом і духом. Саме до таких належить Іван Огієнко, кажу щиро, кажу не тільки тому, що він мій земляк. Земляк великий, це так, але ж і людина -з європейським, зі світовим визнанням. Це взірець для інтелігенції, до якої належимо і яка пробуджується од бездуховності, безпам’ятства, від спадкового холуйства та алілуйщини наглядачам – то польським, то німецьким, то московським, то власним нечесним режимам, то вигаданим ідолам.

– Всі ми пробуджуємося. Про6уджуємося в годину трудну, коли такі нещасні полиці, убогі комори і нестримні ціни, коли зубожіють далі наші храми – освіта і культура …

– Це храми не збіжжя, а духу. Вони дужі і невмирущі, якщо з ними правда людська, світло історії. Якщо в них чесне минуле і зриме майбутнє. Огієнко як вчитель, педагог, дослідник, вчений починався, формував­ся в трудну годину: злам віків, революція 1905 року, епідемії, війни, повстання, інтервенції, голодухи. Зривалися мітинги, маніфестації, публікувалися декрети, універсали, ширилися декларації, ухвали, резолюції. Чутливий до несен після зим зросійщення, він докопувався до коренів народу, обстоював мовну, правописну, духовну єдність народу, свято збирав те, що втримало народ від забуття, – його звичаї, фольклор, пісні, легенди, брав краще зі спадку, аби зберегти взаємність люду, мову і правопис, єдиність літературного стилю, єдиність культури, вивірені історичним поглядом. По суті, бачиться мені як збирач духу єдиного, як хранитель народу.

– І все ж мовимо про людину маловідому.

– Не заперечую. Тут доцільно уточнити: діяч маловідомий навіть для його земляків. Він був ще знаний у нас в 20-х роках, десь до 1933 р., а потім Брусилову, де народився, і самій Україні, згідно з накинутою нам ідеологією, не дозволялося мати такого вченого, як Огієнко. Табу нещадне. Я дуже трепетно сприйняв звістку про цю велику людину, було це в 1955 році, розмова була пошепки. Мій колега Віктор Огієнко, у якого гос­тював у Брусилові, сказав: у цій хаті, де обідаємо, на цій лаві, де ти, сидів великий чоловік, професор, міністр. Видатний, талановитий, геніальний – все це його родак Огієнко! Вголос казати не ризикував, навіть при матері, яка була поруч. Дещицю нового довідався я у вересні 1957 року зі статті “Освіта в давньому і радянському Брусилові” Якова Галайчука та Луки Макаренка для газети “Колгоспна правда”, у якій я тоді завідував відділом листів і готував її до набору. У ній було згадано вчителів, яких любив Іван Огієнко, зокрема Івана Сливку (згодом працював з ним у Кам´янці-Подільському), Ртищеву, яка виділялася тим, що одержувала “надбавку до зарплати за зросійщення”, і за це редакторові Івану Охріменку добряче перепало на одній з нарад у Житомирі. У 1961 році, будучи в Якова Яковича Галайчука дома, я побачив журнали “Рідна мова”, “Віра і культура”, які редагував Іван Огієнко. Де вони виходили? У Польщі, Канаді … Тоді ми, молоді, побожно ставилися до тих, хто пише книги, укладає чи редагує журнали…

До нас, нинішніх, повернувся Іван Огієнко десь років два-три тому на перебігу перебудови у незалежність, був у черзі, спершу повертались Грушевський, Винниченко. Огієнко – автор сотень книг, тисяч праць. Це видатний вчений і громадський діяч, поет і прозаїк, критик і мовознавець, публіцист і перекладач, професор і доктор філології, редактор і видавець, ректор Українського народного університету, міністр освіти в уряді УНР і міністр сповідань в уряді Директорії, один з організаторів українського національно-визвольного руху, православний митрополит, громадський діяч.

– Олексію Євменовичу, чи відають щось земляки про його дитинство?

– Оце вже 110 літ сповнилося, як народився, з них понад 50 літ був заборонений, з чого не віданий кількома поколіннями, в т.ч. земляками. Але пам’ять людська воїстину непідвласна насильству. З книг знаємо, що побачив світ за тиждень до Йордана, 15 січня 1882 року, у відомому з часів Київської Русі кушнірському містечку Брусилові, в українській з діда-прадіда родині кантоніста Івана Огієнка (з колишніх кріпаків, що відбув 25 літ у царській армії, здобув заслуги у Кримській війні, з цього кантоніст) та Єфросинії, котра з Петриченків, охреще­ний у Вознесенській (Замковій) церкві. Рано втратив батька, старші п’ятеро пішли в найми, а він, найменший, ріс при матері, підсобляв на місцевій чинбарні, кожум’яки дружили з кмітливим хлоп’ям. До азбуки прилучив його солдат, що вартував панський маєток. Написав на дощечці абетку – Івась визубрив усю і похвалився: “а мій батько також був солдатом, двадцять п’ять літ був солдатом”. – “Діти таких вчаться на царський кошт”, – відповів вартовий, і в хлоп’яти потепліли очі: “Я так хочу до школи – там букви і книги читають”. Йому вже минав деся­тий рік, а до школи ще не ходив через ту ж бідність. І ось перші храми – початкова школа, яку закінчив на відмінно, і церква, де з дев’яти літ розливав воду на хрещення. З школи вертався останнім – підбирав об’їдки під партами, в тринадцять літ уже сам заробляв, подивував містечко, передплативши журнал “Сельскій вестнікъ”, в п’ятнадцять літ ­ його друге диво для містечка: друкує першу кореспонденцію “Как живут крестьяне?” – з пережитого батьком, матір´ю, підлітком на підробіт­ках.

Подальша дорога – туди, де безплатно вчили. В 1896 році чотир­надцятирічний юнак їде, вірніше, йде пішки з матір’ю до Києва, йде 75 км, успішно складає іспит і вступає до військово-фельдшерської школи. Збереглося свідоцтво, видане Брусилівським волосним старшиною “крестьянину местечка Брусилова, сыну рядового Ивана Андриева Агиенка-Огиенка, Ивану Ивановичу Агиенко-Огиенку о том, что он освобождается из крестьян” – для виїзду до школи в Києві. Природна чи прищеплена вчителями Іваном Сливкою, Никанором Сташевським любов до слова, літератури, а ще захоплення театром, що заїздив до Брусилова, зароджують в нього почуття національної свідомості, бережуть в хлопця мрію про гуманітарну освіту, про університет. Натхненний визвольними ідеями, багато читає, вивчає “латинь і греку”. У 1903 році, відсторонений від військової служби, мандрує до Острога, де складає екстерном іспити в державній гімназії і вскорості вступає до університету св. Володимира ( але, як фельдшера, зараховують на медичний факультет) та уриває час і ходить на виклади історико-філологічного, там його помічають і переводять до себе. Улюблені науки – історія, мовознавство. Сповнилося вісімнадцять літ у минулому віці і ще сім у цьому – священик Никанор Сташевський благословляє “взяття шлюбу 11 червня 1907 року у Вознесенській церкві м. Брусилова селянином-студентом Іваном Івановичем Огієнком і селянкою Домінікою Данилівною Литвинчук”, дружина – з рідні місцевого дяка, той із родової гілки письменника, публіциста, громадського діяча Володимира Барвінського. Через два роки Огієнко закінчує університет і стає професором і його стипендіатом.

Вчорашній слухач філологічних семінарів професора В. Леретца пише блискучі дослідження “Ключа розумєнія” та “Неба нового”, праць Галятовського, видатного українського письменника-проповідника ХVІІ ст., публікує їх у Києві, Воронежі, Варшаві, видає книги для самоосвіти “Українське писання”, “Українська граматична термінологія”, “Двійне число в українській мові”, “Порадник студентам, вчителям”, з перших праць постає ретельним дослідникам мов слов´янських, оборонцем рідної мови, її популяризатором і навчителем. З 1905 року співробітничає в українських газетах – дописи, вірші, статті. З 1915 року – приват-доцент, через три роки ­ професор кафедри літератури Київського університету.
З весною 1917 року починається розбудова української держави. При­хід до влади Центральної Ради. Гетьманство та Директорія. Червоні, білі, зелені і без масті … “Фельдмаршал революції, творець Червоної Армії”, як сказав В.Винниченко про уродженця України Льва Троцького, посилає російські війська Антонова, Муравйова, Ремньова в Україну, навчає агітаторів: “Кажіть одне, а робіть те, що треба, народ там довірливий. Краще голову втратити, ніж Україну!”. У вирі революційних подій, нового сплеску українського відродження Іван Огієнко спізнається з такими українцями, як Євген Тимченко, Михайло Грушевський, Борис Грінченко, виступає організатором шкіл, училищ, а потім і Українського народного університету, який відкрито 5 жовтня 1917 року. За дорученням Центральної Ради читає в ньому курс історії української культури. “Українське писання” (граматика), “Курс українського язика”, “Українська мова” – лише впродовж 1917 року видає понад десять книг, брошур, одна з найпомітніших праць “Українська культура” вийшла 1918 року 100-тисячним тиражем, а потім мільйонним. Перевидано її лише торік – ця книга є для сучасного покоління першим і єдиним відкриттям феномену Огієнка.

– Що запам´яталося з його книг, викладів?

– Вражають конструктивні виклади, що увійшли до книжки “Рідна мова”, виданої 1917 року в Києві. Читаю і чую живий дужий голос людини, яку не знаєш, але якій віриш:
“Коли трощиться лад, коли ще не вироблено ладу нового, то мене переймає страх, аби ми нашої української школи не збудували з старого плану, з плану так близької нам російської школи. План той давно вже прогнив, давно вже пристав од життя. Такий стан його давно вже бачили і тому латали, як могли, латали на білу нитку, нашвидку, аби тільки не світило з убогого убрання грішнеє тіло … Боюся я, бо знаю, що коли трощиться старе, то скрізь воно нищить­ся не до щенту, і завжди будують нове так, що перше підмальовують, під­латують та підживляють старе …

Найважливішою з шкільних наук, головною підвалиною шкільної освіти, безмовно, і поперед була і завжди буде рідна мова. Навчання рід­ної мови, рідної літератури в новій школі повинно стати міцним осередком всієї шкільної науки. На навчання цих дисциплін повинно покласти якомога більше часу, якомога більше сил та знання.”

Погодьтеся, сказано дужо і свіжо – навіть для нашого часу актуально! На початку 1918 року відбувся Всеукраїнський православний церковний собор. На кафедрі Святої Софії – професор І.І. Огієнко. І тут не старече, а при ціль не й дуже слово його “Відродження української церкви”. Хвилі оплесків, встають навіть єпископи! У доповіді мовлено не про запровадження української церкви, а про її відродження: “Я показав у викладі, що обмосковлення української церкви не було канонічним”. Тоді ж пробує перекладати на рідну мову Біблію, перекладає ритмічним рядком, поетичним глаголом. Кохає рідне слово повним серцем: “Зародившись десь на світанні життя, мова наша витерпіла страшне лихоліття татарщини, пережила утиски Польщі, пережила наскоки Москви, і проте, перегорівши, як криця, дійшла до нас чистою, свіжою, музичною, незаплямованою, справді щирослов´янською мовою).”

Міністр освіти, віросповідань, керівник комісії з питань правопису. Війни і розрухи, бунти і революції, але ж у мові – наша культура, ступінь свідомості народу, тут немає нічого випадкового! Рішуче виступає проти слова українізація – правильно дерусифікація, він проти терміну творення нової православної церкви – за розмосковлення існуючої.

Уряд доручає Огієнкові скласти програму свята проголошення Акта Соборної України і визначити його дату. Це з його руки 22 січня обрано як День Соборності, як день злуки всіх народів і земель України. Час триво­жний; наступ пілсудчиків і денікінські погроми. Доля невблаганного цейтноту, але свято єдності збулося. Лише через 70 літ Україна відзначить його удруге.

– Іван Огієнко постає і як політик.

– В чоло національно-визвольних змагань, а отже в політику України поставали тоді кращі інтелектуальні сили, цвіт інтелігенції ­М.Грушевський, В.Винниченко, Симон Петлюра, цілі родини – Старицьких, Косачів, Рильських. Цій справі служили й брати Івана Огієнка, добрим учителем став Василь. Але волі, незалежності випало на їх долю не багато. До Брусилова наскакували то білі, то червоні, то зелені. Донині тут пам´ятають тих патріотів-революціонерів, котрі, відступаючи, просили зберегти портрет Шевченка. Про це розповіла мені мати Олени Кирилюк. Після трагедії козачого війська в районі Любара, оточеного денікінцями та більшовиками, безвихідь постала очевидною.

Восени 1919 року український уряд залишає Кам´янець-Подільський – останню столицю і останнє пристанище отаманщини. Покидав свою землю уряд держави, яку визнали 30 країн світу, яка мала в 23 країнах своїх послів.

З “високих провідників” тут зостався лише І. Огієнко – позапартійний, незалежний ні від кого, що умів оминати дороги, на яких “міністри сваряться, гризуться, арештовують один одного”. Знав усі молитви і всі угоди з турками, татарами, шляхтою, московитами. “Шляхта так затялася сідлати Україну, що Хмель мусів попроситися під дружню руку. Обнялися з московитами, а ті так уже обняли, так пригорнули до себе, що аж пальці знать”. Уся влада в Україні, де ще не придушено народну республіку, належала тепер йому, пойменованому головноуповноваженим УНР. Як невимовний тягар в грудях – прощання з Петлюрою, прем’єром Мазепою, котрі не вірили шляхті, однак втікали до неї. Його, Огієнка, трималися рештки незалежної держави і останні її урядовці. Ще жила українська державність, діяла академія, школи, гімназії, університет, студенти одержували стипендії українськими грішми. Навіть було створено комісію для перекладу Святого письма українською мовою. Зберегли архіви, ще треба було порятувати хоч частину війська – поглядали на Збруч з сумом. Недосіяне не годиться кидати. Головноуповноважений робив усе можливе й неможливе, керуючись лише інтересами нації. 9 липня 1920 року в Кам´янці- Подільському, де так вдатно світила йому зоря, попрощався з Україною і він, людина, яка майже впродовж року заміняла цілий уряд, тепер була черга влади Пілсудського, як і Антонова, Муравйова, Ремньова чи кайзерівців, на багнетах, вона незаконна, але за нею сила, і він вимушений їхати світ за очі, як останній з могікан, віз із собою ікону матері Божої, якою благословляли на шлюбі, і невичерпну віру у повернення й відродження України.

Живе якийсь час в Галичині – у Винниках, а потім у Львові. Тут вийшли його праці “Чистота і правильність української мови”, “Український правописний словник”, “Історія українського друкарства”. Потім – Тарнув, куди переїхав уряд Директорії – Рада міністрів. І тут він непоси­дючий – Перемишль, Краків, Брно, Львів, Прага: кликали долі інтернованих та біженців, з’їзди слов’янських філологів, дні пошанування Мазепи, Франка, Шевченка. Він частий гість у студентів. З 1926 по 1932 рік ­ професор Варшавського університету, веде активну наукову, видавничу роботу в царині української мови, літератури, історії української церкви. Вільно володіючи багатьма мовами, пожвавлює перекладацьку роботу. Університет міста Брно надає йому звання доктора філософії, виходять його журнали “Рідна мова”, “Наша Культура”, статті на захист інтернованих, голодуючих, дописував до часописів “Народний час”, “Слово істинно”, “Поступ”, “Наш поступ”. У 1938 році видруковано двохтомник “Склад української мови”, у 1940 році – завершено переклад Біблії. За цей труд одержав почесного професора Манітобського університету, у 1942 році з’являються два томи “Української церкви”, у 1950 році – “Історія української літературної мови”, а ще ж “Слово про Ігорів похід” (1949), “Іконоборство” (1953), “Українська церква за час Руїни” (1956), поезії “Філософія містерії” (1957), “Рятування України” (1968). Одна з подвижницьких праць – граматично-стилістичний словник Шевченкової мови. Вийшов у еміграції, не на Україні! Скільки вдячних листів одержав – і найменше з України! Мовби поніміли земляки! В одному з листів зізнався: “Ніхто з Брусилова мені не пише” (1956). Знаходив розраду у Тараса:
Не гріє сонце на чужині,
А дома надто вже пекло.

– Де зустрів війну Іван Огієнко?

– Вона наздогнала його в Польщі, яку 1939 року окупували гітлерівці, створили тут генерал-губернаторство. З 1940 року – Єпископ Холмський і Підляський Іларіон, в губернаторстві Польща. Окупанти не сміли чіпати високого служителя церкви. До нього приїздили люди з Брусилова, просили Єпископа сприяти у визволенні рідних з табору військовополонених, що в Крем´янці, як міг, – сприяв їх звільненню. До Брусилова, що тепер був у рейхскомісаріаті “Україна”, не приїздив: “Невелика розкіш їздити в товаристві окупантів”. З Холма, з його Данилової гори промовляв: “Народ повинен зрозуміти, що сила його залежить від сили його свідомості”.

1944 року Собор Єпископів православної церкви надав владиці Іларіону титул Митрополита. Радів митрі, як і погибелі фашизму, що наставала. Хвилювався, що не кращу заміну несуть в Європу шоломоносці Москви. У Кракові жив І.Фещенко-Чопівський, колишній член Центральної Ради, відав промислами і надрами. Забрали ніби до штабу Конєва – додому не повернувся, а опинився в Москві на Луб’янці. Що зроблять з ним, колишнім головноуповноваженим, останнім державцем України? Іще в агітці Троцького передбачалося знищити всіх повстанців і незгодних з лінією більшовиків. Замість такого визволення, – евакуація: спочатку Кельце, Криниця, Закопане, Словаччина, містечко австрійське Сан-Пелтей біля Відня, Фельдкірх та Лозанна у Швейцарії. З 1947 року живе за океаном, у Вінніпезі (Канада), саме сповнилося десять літ, як не стало дружини і однодумця Домініки, Домці. Тепер лише церква вертала йому родинний утулок на цій ще одній, не рідній землі. Спів “Світе тихий” … Черги до старостинця – за свічками … День сідпий Господу твоєму … Сивий професор і сивий правлячий першоієрарх української греко-православної церкви з ти­тулом “Митрополит Вінніпегу і усієї Канади”.

Що незмінно сповідував, окрім Слова Божого, то це діло і злагоду, а з Монархій ту, що у бджолиній сім’ї: де б не жив – обзаводився грядкою чи вуликом, садив біля вікна калину. Шанував церковні хори, а з народних пісень оцю:
Будуть пташки прилітати,
Калиноньку їсти,
Будуть мені приносити
З України вісти.

Його праці “Книга нашого буття”, “Українська церква за Богдана Хмельницького”, “Візантія і Україна”, “Наша літературна мова”, як і багато інших, виданих діаспорою, ще в черзі до введення їх у вжиток на материку України.
Прожив 90 і ще шмат весни, з березня 1972 року спочиває в канадсь­кій землі. Як би не складалася його доля – залишався патріотом України, глибоким дослідником національного духу, вірним світлу правди і тільки правди. Ніколи не забував, хто він і звідки. До рідних країв линув завжди.

– Певне, ваша комісія розробила план дій, заходів. Що зробили конкретно? Який інтерес до цієї постаті?

– Республіканська комісія, яку очолює член-кореспондент Акаде­мії наук України Микола Жулинський, ухвалила заходи з відзначення 110­річчя від дня народження професора І.Огієнка. Серед них урочистості на честь ювіляра у Брусилові, Радомишлі, Житомирі, Кам´янці-Подільському, Львові, Острозі на Рівненщині та інших містах і селах, великий уро­чистий вечір відбудеться в Києві в помешканні Центральної Ради, ну і, зрозуміло, організація книжкових виставок за творами земляка, спогадів, публікацій про нього.
Оселя, де народився Іван Огієнко, зазнала пожежі, калька разів пе­рероблялася, стоїть на батьківських підвалинах, навзір збереглася, тут, біля неї, край шляху з Києва через Брусилів на Вінницю, встановлено пам’ятну стелу. Піднято клопотання про спорудження на батьківщині професора пам’ятника йому, меморіального музею.

Я вчився у десятирічці Брусилова, працював тут у редакції, скажу, що ще не було це містечко таким людним, як 15 січня цього року, в роковини пам’яті великого вченого-подвижника, письменника, державця часів УНР, православного митрополита. Добрі обличчя, зацікавлені очі, не було ні грама казенщини у мітингові при відкритті пам’ятної стели. В урочистому вечорі, що відбувся в Будинку культури, який не вміщав усіх бажаючих. Промовляли голова райвиконкому Володимир Петрівський, гості з Канади – Олег Герус, зі Словаччини – Микола Мушинка, з Києва – члени-кореспонденти Академії наук України Микола Жулинський, Олекса Мишанич, з Кам´янця-Подільського – доцент Євгенія Сохацька, з Житомира – доцент Людмила Бондарчук, народ­ний артист України Іван Сльота і голова Крайової Ради Руху Святослав Васильчук, родичі професора – його хрещениця Антоніна Огієнко, його внучаті небожі Віктор Огієнко, Грицько Огородник.

Передбачається надати ім´я Огієнка училищу культури та одній з вулиць у Житомирі, бібліотеці у Радомишлі, нова вулиця в Брусилові вже носить ім’я великого земляка, на ній живуть переселенці Чорнобильської зони, уже є також вулиця його імені у місті Малині, Кам´янці-Подільському, у квітні ц.р. там же відбудеться наукова конференція. Іван Огієнко, що розколихував – крізь віки і відстані – нашу з вами свідомість, жив для народу, але вкрадений у нього, лише тепер повертається до рідних обріїв, до того ж Брусилова, де світ побачив на За­башті, до Київського університету і вулиці Дорогижицької, 21, що неподалік гір, звідки починається Київ і де жив, до Кам´янця-Подільсько­го, Львова, Острога, Радомишля, Малина, Коростишева, Житомира, де бував не раз. Належне вивчення всього огрому спадщини професора, який поки що далеко від нас, і пошанування його тільки починається.
У його слово, як в таїну старовинних манускриптів – джерел людської мудрості, впродовж кількох поколінь вчитувалися наші одноплеменці за кордоном. Настав час і для нас прислухатись до його одкро­вень: “Український народ – це той казковий велетень, що його рубали надвоє – то й сили ставало вдвоє, коли рубали його далі – то сила все росла й росла, все на ворогів із боєм ішла”; “Служити народові – служити Богові”; “Піднесімо культурно і освітньо наші села, то й усі піднімемося!”; “У народу, що не знає соборної літературної мови, а тим самим не знає й почуття всенаціональної одности й карности, панує політична й культурна анархія, що приносить йому безсилля, ліпше – знайство, продажність, хрунівство, винародовлення, зраду”; “Шукай­мо історичний ґрунт для вивчення рідної мови” “Народ, що легко ски­дає своє і пристає до чужого, ніколи сильним не буде!”; “Український народ по вірі може бути ким він хоче, але він завжди повинен залишатися українським народом”; “Мова рідна нас пробудить”.

Збирач єдиного духу, сам не марнував його, зумів не схитнутись у віхолах часу, беріг світло історичної правди і бив у дзвони, коли те гасло, в час, коли було трудно, коли не залишалося нічого, то жив надією: слово, мова рідна нас пробудять! ..
Схилімося перед пам’яттю подвижника. Скажімо собі, що не тільки світло правди, а й сила віри, надії нашої, людської мужності не можуть погаснути, а терпіння – не винагородитися! ..

(З передачі радіожурналу “Слово” 13 січня 1992 р. Бесіду вела редактор Тетяна Теодоровuч)