РОЖЕВІ ПТИЦІ З БІЛИХ ДОЛОНЬОК ХМАР

Дехто з тих, хто добре знає поетичну творчість Надії Кир’ян, говоритиме, що в заголовку цього відгуку рецензент обіграв рядки одного з віршів, наголошуючи на плюсах та мінусах такого прийому. А ще й порадять не використовувати його, бо, мовляв, йдеться про образ, а не про явище. Не хочу! Та не ідіотська впертість рухає мною, а усвідомлення того, що ці два поняття є тісно пов’язаними межи собою: хіба віршотворення буде явищем, якщо у рядках немає яскравого образу — конденсатора думки?

Чи не найліпше це видно на прикладі версифікації Надії Кир’ян, із творчістю якої знайомий давно. (Пам’ять помандрувала у 70-ті роки минулого століття, коли, студіюючи у Львові, вперше прочитав її вірші у «Вітрилах-67» поряд із дебютними творами Миколи Воробйова, Василя Рубана, Валерія Іллі (список можна продовжити) і вони запам’яталися бентежністю та неординарністю поетичного голосу. Бо ота тоненька збірочка «Рідне», що з’явилася перед розвалом СРСР, була лише нагадуванням про цікаву поетку, щасливу пісню якої нахабно обірвав суворий подмух тоталітарного вітру. А книга «Свято споминів», яка потрапила до мене завдяки незабутньому Петрові Сороці, стала своєрідним продовженням знайомства з версифікаціями, котрі сподобалися. «А клени такі божевільно жовті, можна втонути у їхньому танці»).

 Ви, очевидно, помітили, що у цитаті йдеться про небуденний образ із участю «населення» видання. Вистачає таких чарівностей  і у «Чистій криниці». Рослини, дерева, звірі, птахи, зорі та небесні світила тут є необхідними атрибутами. «В осінню пору, наче навесні, немов у казці, пролісок зустріла»; «Можна йти коло клена, а липа буде мед лити, а в очах розсипатиметься сонце»; «Знімаю трубку і питаю у лелеки: скажи, чи ще до осені далеко?»; «Дикі коні в пітьмі іржуть, а над лісом — хустка твоя»; «На самім дні вода така прозора, що з берега лічити можна зорі»; «… а матінка стоїть у сонці золота».

Ніхто, очевидно, не заперечуватиме гарноти цих образів. Зауважу тільки, що у згадці про дерева зумисно використано ефект поєднання «мешканців» різних видів в одному реченні. Аби підкреслити, що поетка вміло використовує і такий прийом. «І я в цю мить живу за сотню літ, за тисячу і навіть за мільйони — із бджілкою на золотім осонні, з печаллю яблуні на крилах журавлів»; «Хустиночки кульбаб навкруг зазолотіли, мов золоті сонця, на весь кіноекран»; «І небо прибігало під самі стріхи, зацвітало коровами і будяками».

Чарівні візерунки творить сув’язь і в кольорових екстраполяціях. «У тебе зорі на долоні — зелені, білі і червоні»; «… і височінь над ними синьо-біла»; «Отак розцвітала трава зелена і котилися червоні яблука у золотий став»…

Та барви зачаровують не лише у поєднанні. Закономірним є те, що вони не втрачають краси і у так званому «одиночному плаванні». «Та не вмирає ще надія, як білий голуб на плечі»; «За тином — туман голубим волоссям вичерпує воду з тихих озер»; «Кохання починається з червоної квітки»; «Мої сліди змиває сірий дощ, їх обриси травою заростають»; «Бузина — моя чорна калина»; «І синій сум, і синій плач жоржин, і в сутінках вечірніх синя хата»; «Із гіллям вишневим зеленим схилилась бабуся на тин»; «Між нами — сяйво золоте, яке мене нестримно кличе».

Не буде перебільшенням думка про те, що у процитованому ховаються неповторні образи, бо для їх створення авторка використовує неодновимірності літературних тропів. І найчастіше, мабуть, вдається до експлуатації метафор. В розділі «Невеселі думки», скажімо, мою увагу привернули рядки: «Вулиця чиста, мов на свято врочисте, виметена вітру мітлою сповна»; «Щастя назирці за кожним ходить»; «Скам’яніла від горя береза шле до вас на могили листи». Цікаві метафоричні зблиски існують також й у розділі «Вечірня жінка і ранкова жінка». «У пам’яті кричать уламки віршів»; «Гриби з лісу поприбігали і дивилися на диво»; «Тонкі пальці дощу пестять чорне волосся землі, яка розплющує проліскові очі».

На тлі метафоричної неординарності привабливіше виглядають порівняння з їх неоднозначністю. (Цей літературний троп поділив би на три частини — його взірці зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п., без них і приклади порівняльності, в котрих поєднані два вище згадані підвиди. Найчисельнішою, мабуть, є присутність поєднувачів. «Мов під смичком туга струна, здригнулось тіло»; «І десь мій шлях покручений побіг, і не втекти від тебе, як від себе»; «Прикутий небом, наче ланцюгами, я не насмілюсь розірвати пута».

Та не лише такі порівняння віднаходить зір. Нерідкою є й відсутність сполучників, котра, до речі, має свою промовистість. «У сні лиш папороть цвіте, а квітка — то твоє обличчя»; «Я хатинку ту стережу, де берізка — білий маяк»; «Найкраще почуття — це співчуття». Мені імпонує й те, що поетка не цурається порівнянь, котрі своєрідно поєднують відсутність і присутність сполучників. «Як рана в душі — журавлів відліт»; «Ці зустрічі — ніби на вістрі меча»; «Ця ниточка — до рідної землі, мов павутинка бабиного літа»…

Всі три різновиди порівнянь згадано, але не гадаю, що на цьому можна ставити крапку у мові про літературний троп. Бо на авансцену нашого сприймання виходить порівняльність через поєднання іменників та прислівників: «керівники-заброди», «вишня-бабуся», «зустрічі-спалахи»… (Іноді можна почути думку, що ці словосполуки більше схожі на епітети й часто-густо мають метафоричне підґрунтя. Але це — помилкове твердження. Вони, ці вислови, таки є порівняннями, бо епітети мають інші функції).

Хоча й з ними не все виглядає однозначно. Бо побутують висловлювання, котрі знаємо здавен, і буквотвори з авторським забарвленням. До останніх слід би зарахувати вислови на кшталт: «грані вікон», «листя поцілунків», «парасолі дерев». А на протилежному боці виникають: «осіння врода», «відстань душі», «срібновусе жито». Але немає потреби дорікати авторці за використання зужитого у творах, бо справа полягає в тому, що вони є доречними у контекстах написаного, і навіть створюють для них шарм неповторності.

Заслуговує на увагу  й питання слововиявності у віршах Надії Кир’ян. Зрозуміло, що в першу чергу йдеться про неологізми та рідковживаності. Перших, зосібна, є небагато, але мені здається, що вони не є чужинцями у творах. Про це подумалося, коли, перечитуючи «Чисту криницю», натрапив на «червоногубі», «багатоводдя»… (В контексті книги вони виглядають новотворами, але не можу сказати про це на загальнопоетичному тлі — наявна нестача інформації через непродуманість вітчизняного книгорозповсюдження).

Словесну палітру освіжає також орієнтація на рідковживаності («шмаття», «шумовиння»), пестливі слова («вірусятко», «онучечка», «долонька»). Уважні читачі відшукають і натяки на алітераційність: «…виріс вже великий вірус».

Якщо усі вищезгадані читання так чи інакше торкаються тільки виражальності, то є й ті, що бродять помежів’ям між нею та тематичністю. І як тут, зокрема, не згадати про богошукальницькі мотиви. Тим паче, що у віршах Надії вони звучать нерідко. «Як не по-Божому чинить — ладу не буде в домі»; «На землю, де я нині майже гість, де я і відцвіла, і відспівала, мені Господь послав Таємну Вість»; «В житті добро творити поспішай і дякуй Богу за таку нагоду». (Не випадково роблю акцент на «помежів’ї». Бо фрази нагадують про важливість виражальності через їхню присутність. І водномить вони є одним із мотивів філософської лірики поетки, зразки якої є в обох розділах її оригінальних творів у цій книзі).

Не бачу якогось перебільшення у тому, що до цього виду версифікації віднесу й культурологічні акценти у поезіях Надії Кир’ян. Хочемо того чи ні, а вони є тісно пов’язаними. Відштовхнуся хоча б від такого. Відомий поет Михайло Саченко (колишній однокурсник пані Надії на філологічному факультеті Київського держуніверситету, з якого її виключили у тоталітарні часи як «політично неблагонадійну»), у передмові до книги ствердив, що вона «позбавлена чужих літературних впливів» і має своє лице. Навіть деякі літературні перегуки підтверджують це. Скажімо, Василь Голобородько свого часу хотів видати книгу про українську хату, але видавництво не підтримало його (понад піввіку тому про це писав Іван Дзюба). І Надія Кир’ян по-своєму підтримує його у своїх віршах: «А на покрівлі, як на те, мох так фіалково цвіте» чи «Тому без тину нема вкраїнської хатини».

Наступне. Багато говоримо про епіграфність, вишукуючи плюси та мінуси у ній. Не хотів би вдаватися у дискусію з цього приводу. Бо думаю, що епіграф тільки тоді має право на існування, якщо у творі поглиблено думки чи знайдено нові ракурси осягнення теми. А все інше є епігонством, яке не варте уваги. Переконаний, що так міркує і Надія Кир’ян. У книзі «Чиста криниця» маємо лише один вірш з епіграфом. Це — рядки Тараса Шевченка: «Село! І серце одпочине: село на нашій Україні – неначе писанка…» З нинішньої точки зору це є тривіальною темою. Але слова про те, що «у селі не лиш картопля родить, родять в селах совість і мораль» вказують на сьогочасність бачення, яке не до вподоби сучасним вельможам із владних кабінетів.

Ще один цікавий момент. У книзі «Чиста криниця» нерідко можна натрапити на вдале опрацювання фразеологічних висловів. «В одну ріку не зайдеш двічі — вже інша хлюпає вода»; «…лелеченята в червоних чоботях» (своєрідне обігравання відомої казки); «Червону лінію назад пройти непросто». Чомусь гадкується, що саме ця увага до лексичних багатств рідного народу народжує, приміром, такі вислови авторки, як «прожити неможливо без душі»; «та жаль, що від «любові» і «свободи» вже скоро не залишиться народу»; « бо в житті найстрашніше — це слово «боюсь»… (Перелік афористичності поетки можна продовжити, але це не додасть чогось істотного до її іміджу).

І нарешті, мовлячи про культурологічні акценти, згадаю про переклади у цій книзі. Не можу оминути увагою, що у цьому виданні є інтерпретації творів росіян Сергія Єсеніна, Бориса Пастернака, Івана Єлагіна, Андрія Усачова, хорватки Весни Парун, білоруски Віри Верби, азербайджанця  Чингіза Аліоглу. Чи варто казати, що перекладачка зберегла дихання оригіналу і наповнила написане власним диханням?

А завершити ці розмисли хочу ще одною непростістю. Мовлено про виражальницькі нюансики, культурологічні аспекти, богошукальницькі мотиви. А поза увагою залишено питання тематичності. Непорядок? Далекий од такої думки. Бо вже давно громадянськість, філософічність, пейзажність та любовність переплелися між собою. І нова книга Надії Кир’ян ще більше про це свідчить.