СЛОВА, ЩО ТОНУТЬ У РІЦІ РІДНИЗНИ

Якщо оцінювати твори сучасних вітчизняних віршарів, то неодмінно перед нашим зором постане така особливість. Одні версифікатори повністю віддаються пошукові нових думок та форм вираження, а другі не приховують того, що продовжують працювати у традиційному ключі, не забуваючи при цьому підкреслити: логічне поєднання думки з різними виражальними засобами має важливе значення.

Коли враховувати такий підхід, то Г. Щипківського з Одеси слід зарахувати до другої категорії. Поет-традиційник, у текстах якого немає чогось надзвичайного, але вони в одну мить затягують душі читальників у вихор неординарного поезомислення: «Тепкоросий нектар пив і п’ю у степу. Літо знову малює мені акварель. Бджоли воском натерли грушки у саду. Кожний рік піднімає на вищий щабель».

Лише одну строфу невеличкого за обсягом вірша процитовано. Але у цьому випадкові маємо нагоду поговорити про літературні тропи, згадки про «населення», книги. Тому й вирішили, що треба почати з висвітлення засобів виражальності, котрі вирізняють цю книгу у бурхливому словопотоці.

Зрозуміло, в першу чергу доторкнемося до літературних тропів, і серед них розглянемо метафори, епітети й порівняння. Скажімо, не залишають нікого байдужими такі метафоричні зблиски, як: «пасе на небі місяць хмару, «весна дзвеніла у розлозі, либонь мантачила косу», «блукає думка на стежках». Гарно, правда? Немає особливої образності у таких рядках, але уздрівати їх хочеться, тим паче тоді, коли існують й інші словочарівності, на кшталт «тишу рву на частини і складаю в кишені», «п’ю очима височінь завжди з соняшниками», «місяць вила ще гострив». (Зрозуміло, що можна мовити про різні підвиди метафор, але в цілому вони виглядають більш-менш однорідними.)

А от епітети треба розділити на дві частини, бо очевидне впадає у вічі. Нерідко цей вид тропу стає далеким від оригінальності, бо віршотворець використовує словосполуки, які у багатьох випадках вже стали звичними: «призабуті віхи», «молоде листя», «духмяні трави», «глибина душі», «сиві хмари», «вишнева заметіль». Безумовно, можна говорити, що повторюваність окремих фраз знижує звучання твору. Але варто замислитись над доречністю подібних словоформ у написаному контексті. Це питання, між іншим, залишається актуальним й тоді, коли перед зором постають епітети, які означені особистісністю бачення навколосвіття: «небесне мотовило», «пазуха ночі», «рихва сонця», «жорстокий ціп», «кордон небокраю», «безголоса хата».

Ще більшого поділу зазнають порівняння. Адже ці тропи бувають такими різними. Чи не найчастіше бачимо порівняльність зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і тому подібне: «А життя, як втомлена комета, упаде зірницею в житах», «Біле світло, наче полотно», «усміхнеться чистий небозвід , тепло обійме, немов руками». Хоч і рідше, але таки бачимо взірці тропів без сполучників: «…хмар валки уже в дорозі – жаські автографи грози», «розпустять абрикоси цвіт – красуні білочолі», «як висушим сливки окосі – найліпші лакітки вони».

Та не тільки прості порівняння промовляють про поетичність мислення. Варто, либонь, згадати й про складність, себто ті, котрі поєднують елементи уже згаданих різновидів порівнянь: «Хмара – наче льодовик», «обличчя кожне, наче на іконі, як Миколай-угодник – кожен дід», «Моя душа – як на долоні». І усі ці тропи доповнює ще одна дивовижність. Порівняння творить поєднання іменників: «вітер‑стригунець», «заздрість-митар», «сапальниць-молодиця».

Ми, помітили, що іноді ці тропи поєднуються і діють разом. Та чи не найліпше це видно на прикладах згадок про «мешканців» книги,до яких належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила: «… на подвір’ї споришами сповивається земля», «вздовж річки верби жовтокорі», «в духмяних травах бродять коні», «аж примружився від сяйва сич», «випливе із купелі зоря», «беру гаряче сонце у долоні».

Та не лише «мешканці» «голосують» за літературні тропи. Не можуть обійтися без цього і кольорові екстраполяції. « А то гайне в степи зелені», «Коли дахи скидають білі тоги», «І рілля чорніє на городах». «Мов жар – червоні намистинки глоду», «Ховається у жовтім листі». «Підморгне ще оком золотим».

Та що там говорити про гру барв у зримості, коли до розмислів про кольори підштовхують і рядки, в яких їх не існує: «У різнотрав’ї буде постіль і стане за стілець пеньок», «Земля барвиста,як хатина», «І теплий вітер – ловелас дістане з пазухи палітру.. (Невипадково вдаємося до трикапзія, бо цитувати щось подібне можна було б і далі, але гадаємо, що й вищесказаного досить для підтвердження думки).

     Підкреслимо, що правильність гри барв у поезіях Геннадія Щипківського підтверджують рядки з поєднанням кольорів: «А за вікном клюють калину червоно‑сірі снігурі», «Полини від срібла сиві, стежка біла, як рушник», «Буяє білим і рожевим кругом в навколишніх садках».

     Поєднання помічаємо, у той момент, коли починають «говорити» сучасні дії різних «мешканців» в одному рядкові чи строфі: «Срібночола на городі гречка визирає між окосих слив», «Кульбаби стануть жовтими зірками». У «відпоз битим псом, заховався в столітній дубині».

   Важливим елементом вражальності є також слововияви. Не можна сказати, що вони є вельми помітні у лексиці поета-одесита, але, читаючи вірші, все ж знаходимо буквосполуки з ознаками нелогічності, рідковживаності та діалектичності: «сонцелика», «ніц», «прало», «сільце», «простець», «підпалок». У відгуках на попередні книги цього автора ми неодноразово відзначали, що слововираженість Геннадія Щипківського помітно виграє за рахунок умілого використання географічних назв. Щось подібне маємо цього разу, бо ж маємо згадки про річку Дністер, рідне подільське село Бугчая, частину села Горб, урочище Фоса…(Уся ця атрибутика наштовхує на думку, про сільські джерела поетичності, як і у даному випадку є очевидними. До речі, про це промовляють і слововияви).

     Зробимо, ще один наголос: «літературні тропи», згадки про «населення», кольорові екстраполяції, слово вияви однозначно говорять про виражальність. Але є питання, котрі знаходяться на помежів’ї між нею та тематичністю. Одне з них наявність у ліриці боготошукальних мотивів: «Шлях до істини один – у руках самого Бога», «І небом подаровані клейноди нагадують про мудрого творця», «Земля барвиста, як хустина – сам Бог подарував її». Досить частими є згадки про релігійні свята: «І розтану в бабиному літі, наче на Покрову перший сніг», «Що колись до Різдва не вмовкав у стодолі», «Великдень. Звучать гаївки. Зійшла небесна благодать». Щодо вірності людини отій святковості, то думається про таке. Рядки, звісно, говорять про звернення до атрибутики. Але за усім цим – глибинність і щирість почувань. Як і в рядках із згадками про Всевишнього, котрі допомагають ліпше збагнути поетичну виражальність. Але водночас мотиви богошукання можна вважати одним із чинників філософської лірики.

До цього тематичного пласту належать й культурологічні акценти, два із яких хочемо зачепити. Автор часто використовує образ місяця, як необхідний архетип поезомислення: «Місяць уповні високий, в порожні гуркоче віз», «Гострий місяць опустив гнуздечку», «А степ зацвів, як вишиванка, і заздрив молодик мені». Та звернемося до рядків Генадія Щипківського: «Місяць срібнорогий проти ночі над степом шаблюкою завис». Якщо вчитатися у нього, то маємо підстави мовити про образність мислення автора, його тяжіння до неординарності слововиявів. А ще – про творчі перегуки. Свого часу про ріг Місяця писав Богдан-Ігор Антонич: «Місяць коле рогом». Став на роги місяць у Юрія Боярунця: «випив місяць – став на роги». Про нього і (в однині) знаходимо думку у Миколи Вінграновського: « і місяця над очеретом ріг». Нерідко наші поети пишуть і про висячий предмет. «… місяць на цвяшку зорі картузиком звис» – таке одкровення читаємо у Павла Гірника. «Щитом звисає місяць над горою» в Андрія Гудими. «Щербатий серп над лісом звис» – в Олега Германа. (Подібні цитування можна продовжити, та чи варто? Ліпше ж підкреслити, що в літературі вже давно немає нових тем й у перегуках передусім потрібна оригінальність бачення. Хіба це не є філософським відсвітом? І ознакою виражальності водномить?)

До культурологічних акцентів, як нам здається, належить ще одна особливість. Часто, наприклад, чуємо, що поети повинні омивати душі, «пірнаючи» у фольклорні джерела. Щось таке бачимо в книзі «Акварелі»: «Груші родять на вербі», «Коли ті бісики пускають», «Та ніхто не робив у неділю зранку, бо гріх». А увага до сталих висловів народжує власне крилатослів’я: «Щоб заздрість не заповнила ущерть, спішіть її дорогу заступити», «Усі ми тимчасові, бо грішні на землі», «Безмежний степ не обійти-за все життя не вдасться».

…Лише два аспекти культурологічного плану, але вони є дуже важливими для вражальності поетичних творів, і для темарійності, котра, між іншим, характерна не тільки філософічністю. Адже у віршах Геннадія Щипківського відлунюють мотиви громадянськості («В селі завжди тамую спраглість у невичерпнім джерелі»), пейзажність («В медоноси упірнули бджоли, квітку цілував у губи джміль»), інтимності («Зустрів її далеко у степу, відтоді вже не відпускав від себе»). Але не бачимо потреби деталізувати ці мотиви. Адже здебільшого вони є переплетеннями, тому й сфокусували свою увагу на питаннях (звісно, побіжно) виражальності. Бо хочемо того чи ні, а окремі нюансики громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності прозирають крізь літературні тропи, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції…

Правда, таке наше «вглиблення» у виражальність породжує більшу увагу до висловлення, задуму. І в «Акварелі», зосібна, впадає у вічі необов’язковість деяких віршів, надмірна повторюваність окремих образів та неточність окремих слів, та ці вади не псують хорошого враження від нової книги відомого письменника, бо вони вартують читацького зацікавлення.