СОЛОВІЇВКА: 1933

По дорозі, що веде на Брусилів йшло троє соловіївських селян. Попереду, ледве пере­ступаючи з ноги на ногу, йшла змарніла, худа, знесиле­на від голоду жінка з байдужим до всього поглядом змутнілих очей. Її супровод­жували двоє селян. Йшли до районного відділу ДПУ.

А напередодні поповзла селом Соловіївка страхітлива чутка: Палажка Демчиха збожеволіла від, голоду і з’їла свою дитину.

Отож цю Палажку, дружину селянина-хлібороба Дем’яна 3іновенка, що мешкали на Дивинській вулиці, заарештували i відправили в Брусилів, яка її доля – невідомо й досі. Випадки людоїдства на грунті голоду непоодинокі в селі. На сусідній Петренковій вулиці теж саме сталося в сім’ї хлібороба Овсія Кошіля. Його дружи­на Олена Печайчиха, як по-вуличному називали її односель­чани, теж з’їла свою дитину, збожеволівши від страшного голоду. Який жах! Довести людей в мирний час до стану, коли в них прокинулись звірячі інстинкти.

Випадки людоїдства в 1933 році були й по сусідніх селах. Як розповів Петро Омелянович Тимошенко, 83-річний житель с. Морозівки, до нього, коли він проходив військову службу в Бессарабії, в 1933 році надходили листи від рідних, в яких розповідалось про випадок людоїдства в їхньому селі. А нещодавно письменник, наш земляк, Олексій Опанасюк, розповів у своїй повісті “Зникали у відомому напрямку”, опублікованій в журналі “Київ”,N24,1990 року про людоїдство в Брусилові. Селяни старшого покоління, як, наприклад, Хівря Іваненко, Мотря Коляденко, добре пам’ятають ці випадки людоїдства.

1932 рік видався напрочуд досить врожайним. За словами соловїївського хлібороба Самійла Тимошовича Поліщука збіжжя було зібране в його господарстві настільки багато, що були засипані всі засіки, наповнені всі наявні лантухи, а таке зерно як овес, вікомішанка, зсипані були просто на долівку. Але все це, вирощене тяжкою працею селянина зерно було відібране. І цьому ж селянину-хліборобові довелося, рятуватися від голоду, двічі їздити аж у Росію у Воронезьку область, щоб обміняти за свій святковий одяг продовольчі товари у тамтешнього населення. Адже в Росії штучно створеного голоду не було. Дорога була далека. Доводилося ризикувати.

Щоб запобігти втечі голодуючих з України, на її кордонах були виставлені загороджувальні загони Внутрішніх військ. Працівники ДПУ перевіряли у поїздах і на станціях багаж у пасажирів і відбирали продукти харчування, яке селяни купували за надто високі ціни або обмінювали в місцевостях Росії, аби привезти своїм голодуючим сім’ям. Його рідній брат Іван як поїхав за хлібом у ту ж Воронезьку область та так і не повернувся. Не дочекались його дружина Оксана з маленькою донькою Катериною.

Сільські активісти запопад­ливо вишукували всюди їстівні припаси. Щоб хоч що-небудь приховати для сім’ї, цей же С. Т. Поліщук змушений, був висипати кілька відер проса просто в димохід, старанно замурувавши отвір, аби не викликати підозру в активістів. А коли кампанія трохи вщухала, це просо дістали з димаря, переливали від сажі і споживали в їжу. Ще на додаток була гнила картопля.

У цьому ж 1932 році план хлібоздачі для України був збільшений на 44 проценти. Хліб забирали насильно. Від голоду люди божеволіли. З червня по жовтень 1932 року вдалося відібрати з колгоспів і селян-власників лише 136 млн. пудів. На Україну було направлено хлібозаготівельну комісію на чолі з головою Ради Народних Комісарів СРСР Молотовим. Ця комісія з 1 листопада 1932 по 1 лютого 1933 р. додатково викачала на Україні 104,6 млн. пудів хліба. Було таким чином відібрано останній шматок хліба у селян. Мендель Хатаєва, що був особистим представником Й. Джугашвілі (Сталіна) по заготівлі хліба на Україні, прямо сказав: ” Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Рік став випробуванням нашої сили їхньої витривалості. Голод довів хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну”.

Отже селянство, що було джерелом, основною базою української нації національного відродження прирікалось на голодну смерть, на повне його знищення. Ніхто не знає точних даних, скільки вимерло населення на Україні, однак, за попередніми підрахунками, ця цифра сягає десь 7-9 мільйонів. Село нині знівечене, обезлюднене, вимираюче, сплюндроване, ледь-ледь животіє .

Українці не зуміли зберегти своєї держави, яка в 1917 р., після розпаду Російської імперії, існувала як Українська Народна Республіка. Володи­мир Ульянов (Ленін) послав військо для знищення цієї держави. І що прикро, значна частина українців допомагала руйнувати цю державу. Серед цих українців був Юрій Михайлович Коцюбинський, син знаного письменника, класика української літератури М. Коцюбинського.
Після тривалої боротьби Україна знову опинилась уже в радянській імперії – СРСР. Знову її поневолювали, нищили, морили голодом, вбивали мирним атомом, нівечили її історичну пам’ять, намагались відірвати українців від прадавнього їх кореня, спотворювали тисячолітній досвід боротьби за державність України.