СОНЦЕ УЯВИ ВИКОТИЛОСЯ З-ЗА ГАЮ СПОМИНІВ

Не приховуватиму, що першим поштовхом до оцінки прозової чи поетичної книги стає назва видання. Не оминули його й «Поляни» Володимира Святненка. Коли дивишся на обкладинку друку, який принесла пошта, подумалось про тяглість традиції. Зрештою, поміркуйте самі. Вже стала звичкою однослівність найменувань. Правда, не все тут є однозначним. Одні письмаки заголовкують загальновживостями: «Яр» Богдана Мельничука, «Живиця» Василя Шкляра, «Коралі» Геннадія Щипківського. А другі автори «моляться» на рідковживаності: «Одвідини» Василя Бондаря, «Заманка» В’ячеслава Медвідя, «Середньохрестя» Валерія Шевчука. Варто мабуть згадати і про тих, хто орієнтується на географічні назви чи імена: «Степівщина» Олеся Волі, «Гучва» Йосипа Струцюка, «Анюта» Михася Ткача… Повторення пройденого? Можна так мовити, якщо мати на увазі «Рудомана» Григорія Білоуса, «Покруча» Івана Корсака, «Селену» Юрія Мушкетика, «Іскрінь» Олега Сенчика…

Ці переліки, зрозуміло, можна множити. Але… Давайте не будемо вдаватися до того, а замислимося над іншим моментом. Вищезгаданий поділ натякає, що назву цієї книги можна віднести до третього типу. Втішно, зрозуміло, що сучасний «інженер людських душ» тримається у ній, виробляючи свій стиль «плавання».

Та це — загальникове твердження, бо існують й особистісні нюансики. «Поляни живуть дружно, тихо й мирно. Попри не­просте щоденне буття, вони веселі, дотепні й кмітливі… Вірю, що кожен читач знайде у цій збірці історію на свій смак». Так стверджує автор у передмові, постійно наголошуючи, що пише про ріднизну. Якщо таке трактування має право на існування, то слід, либонь, казати про те, що однослівність назви має й власне «джерело». Адже перший свій оприлюднений роман «Самурай. Українська історія» — своєрідний підзаголовок.

Та не лише це змушує повернутися до старого твору. Є ще один момент. «Самурай» — почуттєва мандрівка в непросту історію рідного народу. А «Поляни» — продовження цієї подорожі. Через різночасові площини. Скажімо, твір «У терновому вінку» розповідає про непросту долю людини, яка після Другої світової війни опинилася на чужині через злющі подмухи більшовицьких вітрів. На жаль, ми ще мало знаємо про діяльність УПА на східних теренах. Й оповідання «Останній бій «Будька» — лише перший вдалий доторк до теми. Про непростість життя особистості в тоталітарну епоху йдеться у текстах «Назарич», «Грицеві світанки» й «По гриби». Є у друці й літеросплетення спонукань непростістю сьогодення. «Вигнанець» — спроба письменника оповісти про почуття немолодої людини, яка вимушено повернулася до отчого дому через воєнні події на східних рубежах нашої держави.

Та не думаю, що лише цією думкою можна обмежитися, мовлячи про темарійність. Адже з усією серйозністю постає ще одна проблема. Ніхто, напевно, не буде заперечувати, що наші прозаїки пишуть на основі життєвого досвіду. Але одні приховують це за стилем письма, неординарністю підходу до теми, а другі є прямолінійними у висловленні почувань, навіть не уникають згадок про власну участь у певних подіях. (Не думаю, що варто віддавати перевагу котрійсь із цих течій, бо ж все залежить від майстерності текстовика.)

Це можна узріти і на прикладі цієї книги, яка, до речі, однозначно говорить, що Володимир Святненко належить до другого типу оповідців. Бо маємо з одного боку простість (але не спрощеність) викладу, а з другого боку опиняємося серед неординарності лексичного моря, що наштовхує на думку про постійність творчих пошуків автора.

Тут перш за все йдеться про вміле використання літературних тропів. Приміром, зір читальника нерідко натрапляє на метафори. «На темно-синьому небі сіялося зорями, між якими човником плив місяць», «серпневий світанок дихав прохолодною вільгістю», «…бентежно висвистував у дуплах і трухлявих пеньках вітер, ніби вигравав на сопілці елегійну мелодію».

Ви, безперечно, помітили, що автор для посилення метафор використовує порівняння. Але не менш вдалою є порівняльність без них. «…манить воно його, як молода незаймана дівка» (про гору-пагорб біля села), «її обличчя — важка незворушна маска ангельських чеснот», «як досвідчена жінка-ковбой».

Ця словесна гарнота ще більше причаровує на тлі епітетів, серед яких бачимо «полотно ріллі», «голки заздрості», «віяло променів», «зелені шевелюри», «литаври сосен»…

Але всі оці словосполуки не виглядали б такими доречними, якби не було помітним намагання літератора вирізнятися неординарним слововживанням. Та, безумовно, це поняття треба уточнити. Коли читаєш книгу, нерідко натрапляєш на поліський говір. Здається, що тільки у ньому звучать такі діалектизми як «стрибало», «прикуток», «ледаченько». До говірковостей зарахував би «віконня», «славень», «позирк», але їх можна почути й у інших регіонах. Інколи автор вживає неологізми типу «грайгомін», «вітрокрил», «ніжнопрохолодні».

Коли натрапляю на такі блискітки, то вже не дивуюся великої кількості випадків живописання словами. «Чоловіки ще довго сиділи на замчищі, луплячи очима густу темряву, що окутала ковдрою сонливості луки, поля, мотищенський ліс і змілілу Суньку, яка допивала з неба останні хвильки вечора». «Сонце лаштувалося на захід, за кругло оброслий дубиною лісовий пригірок, вистеляючи ліжником червоних тіней чисту гладінь річки Голубівки». «Поволі чорнів просякнутий димним запахом осені обшир, де подекуди височіли в похмурій мряці скирти соломи, на верхах яких крякали завжди чимось не вдоволені ворони». (Поєднання в пейзажах виправданих дій живих та неживих предметів додає словоживописності динамічності.)

Ще слід врахувати і те, що увиразненню прозотекстів сприяють монологи та діалоги. Тому й ратував би за їх збільшення за рахунок оживлення фраз з окремими описами дій. Бо ж навіщо багатослів’я там, де більшого сприйняттєвого ефекту можна досягти перемовами між дійовими особами котрогось з творів.

(Передчуваю, що дехто почне говорити, що рецензент забагато уваги приділив мовним питанням прозотекстів, хоч вони, мовляв, не є такими важливими для жанру, бо головну роль має відігравати сюжет. Не заперечую, що опис (вмілий) ходу подій має важливе значення, але він ніколи не порятує твір, якщо він написаний словесно безбарвно. Крім того особистісність письма є не тільки візитівкою автора, а й свідченням його потрібності у світах, які «загодовують» космополітичною писаниною.)

Ще про два моменти, які теж мають неабияке значення для вражальності. Згадаю хоча б про таке. Автор означив «Поляни» як книгу оповідань. Та мені здається, що до творива більше пасувало б твердження про книгу малої прози. Якщо, наприклад, «Вигнанець» належить до оповідань за визначенням жанрового різновиду, то цього не скажеш про деякі інші твори. «Грицеві світанки» — новела у класичному означенні цього поняття. Новелістичні елементи побутують у тексті «Про гриби». А от твір «Тут шумів ліс» більше схожий на образок, майстерно зроблений. «У терновому вінку» є більш подібним до нарису, а «Назарич» — щось середнє між нарисом і оповіданням. Вже хоча б тому, що натрапляєш на прізвище автора і вже не віриш, що прізвище Назарича є видумкою. Й поряд існують оповіданнєві особливості.

А насамкінець мушу хоча б побіжно зачепити тему взаємостосунків мужчини і жінки. Згоден, що вони овіяні туманцем романтичності у «Вигнанці». (Повернімося до описів почуттів між Степаном і Оксаною Бондар), деякою фривольністю від натяків на легковажність колгоспної передовиці Вальки у «По гриби». А от «Любов над Бугом» наповнена еротичними сценками. Та не метав би на автора блискавиці за цю натуралістичність, бо все описано у межах допустимого — текст не просякнутий «залітературеною спермою». (Розумію, що деякі читачки охочіше балакатимуть про протилежне в оцінці цього міркування. Та хіба викинеш слова із пісні життя. Але ж тільки реалії життя диктують умови. Чи письменник позбавлений права дивитися на ситуацію із «статевої дзвіниці»? Зрештою, хіба літературний критик не має права видряпатися на неї?)

…Отже, «Поляни», як видно з вищеописаного, порушують чимало важливих проблем, запитують пристрасністю слів. А коли воно так, то книга відбулася. Принаймні, так думаю. І сподіваюся, що Володимир Святненко підтвердить це наступними виданнями. По-іншому й не може бути. Бо сонце уяви вийшло з-за гаю споминів, освітивши обличчя людей, які дорогі для письменника.