ТРИ СХОДИНКИ НАДІЇ КОВАЛИК

1. Н А С ХО Д ИН Ц І   Л Ь В І В С Ь К О СТ І

Якщо говорити про сучасну українську прозу, то всі твори, незважаючи на видові означення  авторів,  можна умовно поділити на дві частини, себто виокремити тексти на історичну тематику та згадати доторки літератів до проблем сьогочасся. Як кажуть, читальник сам спроможний дійти до такого висновку, бо за прикладами далеко ходити не треба. Згадаймо хоча б про «Хрещатик-Плазу» Павла Вольвача і «Клавку» Марини Гримич», «Чорторийські марева-видіння» Мирослава Лазарука і «Ніч після сходу сонця» Катерини Мотрич, «жінку зі снігу» Василя Слапчука, «Плач перепілки» Марії Ткачівської…

Ви, безперечно, помітили трикрап’я у кінці попереднього абзацу, своєрідний натяк на те, що тема є безберегою і кожен може продовжити перелік творчих пар згідно зі своїми уподобаннями. Це – по-перше. А з другого боку видніється ще й зумисністьу вигляді ігнорування львівських імен у цьому стикові.

Не заперечуватиму такої очевидності. Та… Думаю, що певна логіка тут все ж існує. Правда, одним словом все пояснити неможливо, бо в моїй свідомості вгніздилася птиця неоднозначності, яка наполегливо нагадує про себе. І через це броджу поміж різностями. Адже львівська проза не є одновимірною. Та  мається на увазі не тільки запропонований мною поділ. Варто, мабуть, уважніше подивитися на літературну навколишність й побачити там поштовхи мого думкування.

Що маю на увазі? Перш за все заспокою нетерплячих реципієнтів мого відгуку на книгу. Коли оцінювати львівську прозу, вилізши на дзвіницю тематичності, то є очевидним, що тексти з цього регіону не ламають традиційності сприймання. Але двоїна у даному випадкові теж має нахил до ділення. Принаймні автор цих рядків угледів наступну особливість.

Маємо масив творів, які нічим не різняться в оспівуванні тих чи інших тем від письмаків з інших регіонів. Хоча львівськість походження можна вловити з географії подій чи поодиноких мовних особливостей. Назвемо тут «Час і пору» Романа Дідули, «Боб» Ігоря Павлюка, «Битву на Цецорі» Володимира Радовського, «Писаря Східних воріт Притулку» Галини Пагутяк, «Запах страху» Лесі Холодюк, «На чужих вітрах» Ольги Яворської. І водно- мить цій прихованій львівськості  по-своєму протистоять «Корона Данила Галицького» Романа Коритка, «Стара при надії» Юрія Николишина, «Віднайдене місто» Богдана Смоляка, «Комедія у божевільні» Лесі Бернакевич, «Вероніка та її коханці» Тетяни Грунської, «Корнелія» Надії Мориквас. (Зрозуміло, що в кожному окремому випадкові і виникають алюзії. Та як там не було б, а львівськість тут превалює і саме через її призму письмаки запрошують поціновувачів красного письменства дивитися на плин буднів й усвідомити, що регіональне взорування має неабияке значення для збагнення загальнолюдських істин.)

До розмислів на цю тему підштовхнула «Люба для любові…» Надії Ковалик. Ще один твір у чималому доробкові львівської літератки. Цей роман є знаковим для багатьох. Та не тільки в осягненні питання про львівськість. Перечитавши його, кожен скаже, що написане «дихає» княжим містом.

Але давайте пильніше подивимося на трактування письмачкою самого поняття львівськість. Хто пам’ятає перші її книги «Листопадовий сніг» та «Зими не буде», неодмінно висловить думку, що і там, у 80-х роках минулого століття, був колорит столиці Галичини. Але це існувало на рівні сприймання буднів та свят вчорашньою школяркою, приходило до усіх через показ юного романтизму представниці прекрасної статі в обгортці позитивізму та оптимізму, хоч іноді в поле зору молодої письменниці потрапляли трагічні ситуації. (Було б наївністю дорікання за це, бо усі ми є дітьми свого часу і, як говорять ві Львові, нема на то ради.)

А книга малої прози «Зваба», яку три роки тому оприлюднило видавництво «Апріорі» зі Львова, залишаючись львівською за своєю суттю, уже позбавлена отого молодого бачення в облямівці «всегараздівства», навіяного потужними ідеологічними вітрами того часу. Звісно, на тому, що маємо зображення життя без ретушування, позначилась відсутність цього фактора. Але ще, напевно, найбільше на хід мислення авторки вплинули прожиті літа і досвід. Ще більш помітним є це в романі «Люба для любові…».

2. Н А С Х О Д И Н Ц І   Т Е М А Т И Ч Н О С Т І

Про що ж розповідає цей твір?  Прошу мене вибачити, але тут мушу згадати про анотаційну констатацію до роману. В ній, зокрема, йдеться про те, що молода дівчина Любов Королик  з маленького Містечка їде на навчання у велике Місто і неочікувано потрапляє у вир пристрастей, які так чи інакше пов’язані з нею. Справді, якщо відштовхуватися від тексту, у творі таки йдеться про неї. Бо починається твір зі сцени, де вона після успішних вступних іспитів на філфак університету  святкової пори чаює з батьками. І завершується теж зустріччю з нею: вона на березі озера з актором Орестом Корогодом, який вирятував її під час спроби самогубства через утоплення. Є у тексті й інші сторінки, в яких письменниця колоритно описує її життя. Маємо, зрештою, ще й момент того, що Люби зримо немає у зображенні деяких епізодів, але читач десь на підсвідомому рівні відчуває її незриму присутність, бо без цього оті моменти не були б такими доречними.

Якщо досі домінували дещо узагальнені думки про цей твір та його сюжет, то настала пора деталізації, тому й зупинюся на деяких моментах лише побічно, бо розпросторення міркувань про зміст і жанр рецензії є несумісними… Вчорашня школярка Люба, яка жила у провінційному місті, стає студенткою університету, живе у родичів, які згодом перебираються до США, вигравши «Грінкарту». Під час святкування Дня писемності знайомиться з актором Леоном Франчуком, що на чверть віку є старшим од неї. Від нього отримує перший сексуальний досвід.  (З висоти прожитих літ не бачу в цьому  надзвичайності. Адже нерідко молоді дівчата інтуїтивно тягнуться до старших людей, мріючи створити з ними сім’ю. Та Леон Франчук топче ці почуття ( бере шлюб не з юною студенткою, а з молодою бізнесменкою.)

До речі, щодо їхнього спілкування: привертає увагу цікава деталь. Якось мужчина, звертаючись до дівчини, мовив, що у його розумінні  слово «любонько» не означає звернення до людини з таким іменем, бо він розуміє таке словосполучення як «моя ти люба».  Звичайна гра буквопоєднань. Але чи прочитується тут назва роману?

 І ще одне: в цей час вона знайомиться з актором Орестом Корогодом, який натоді має щасливу сім’ю з Мальвіною. Письменник Вернигор зі злістю говорить молодому колезі, якому лише 27, аби не задивлявся на Любу. Та саме він після зради дружини рятує дівчину від самогубства у кінці роману, коли про неї забувають Леон Франчук (з успішною і багатою дружиною), прозаїк Олесь Вернигор (пацієнт божевільні), поет Іван Лелека, який сумирно повертається у лоно сім’ї з приїздом із заробітків його законної.

Отже, назовемо Любу головною героїнею твору? З чисто літературознавчих котурнів є підстави так міркувати. Але сам не спішив би з подібним висновком. І справа полягає у тому, що головним героєм є львівське літературне життя, а постать Королик – вдалий засіб (хід письменниці!) показати усі його непростості.

Візьмемо хоча б таке. На багатьох сторінках роману йдеться про успішну письменницю Милану та її родинні негаразди. Якщо підраховувати кількість сторінок про неї, то може скластися враження, що їх маємо не менше, ніж описувань з участю Люби Королик.

А ще ж маємо й описи неодноразових спілкувань з письменницею Емілією Баглай, котра свого часу таки чимало допомагала Милані Яровій. Симпатії викликають і згадки про зустріч з письменником Михайло Кубасом – жертвою комуністичного режиму.

Час від часу виринають фігури прозаїка Олега Вернигора і поета Івана Лелеки. Але тут не все є таким простим, бо перемішуються позитивні і негативні враження. Не переконаний, що з цього варто робити проблему. Щось таке маємо і в реальному житті, бо на білому світі немає людини, вчинки та характер якої трактувалися б однозначно. (Безперечно, що твір має право на переважання негативу у зображенні окремих дійових осіб, що є особливо помітним у творивах жінок письменниць. Емоції, емоції… Та не все тут є однозначним. Адже на авансцену сприймання виходить різностатевість думкування. Але ще не вглиблюватимуся у кольористику, а тільки доторкнуся до проблеми, котра потребує більшої уваги.)

Чи таке. У творі натрапляємо на згадки про поета Маркіяна Будківського, прозаїка Левка Візника, спілчанських функціонерів Марії Величковської та Асі Щуплакевич. Перелік можна продовжити, мені ці прізвища легко розшифрувати, бо свого часу був спудеєм у княжому місті і мав сяке-таке відношення до літературної тусовки того часу. Легко вираховуються й політичні діячі Віктор Гущенко, Віктор Дармукович, Уля Ярошенко… (Чи не тому, що асоціації є дуже прозорими навіть для людини, яка не надто переймається літературними творіннями, а лише інколи цікавиться ними?)

Та це ще не всі думки з цього приводу. Чомусь подумалося й про те, що й інші дійові особи могли мати реальних прототипів. Однак зі стовідсотковою  точністю про це не варто говорити. Та чомусь не дає спокою думка про певну схожість Милани Ярової з авторкою. (Розумію, звісно, що не можна ставити знаку рівності між ними, але певні вказівники все ж існують. Слід, либонь, сказати, що навколо цього питання і нині, і в майбутньому може бути поламано не одну критичну шпагу.)

Це питання має ще одну непростість. Нині часто можна почути суперечки навколо того, чи може сам письменник у будь-якій іпостасі бути дійовою особою  у своїх писаннях. Спробую своїм окоміром подивитися на ситуацію. Будь-який художній твір є відображенням життєвого досвіду автора. Суть полягає тільки у тому, що одні письмаки сильно завуальовують свою причетність, а інші цим не переймаються. І ще хочу мовити про таке. Не кожен творець має силу волі жити у полоні алюзій, спричинених текстом. Щодо мене, то кожен з цих способів вважаю прийнятним, бо за великим рахунком це не має значення, коли текст зацікавлює. А Надія Ковалик запропонувала саме такий.

Ще про одну непростість згадаймо, коли доторкнулися до асоціативності у певних ракурсах. Дехто порівняв роман львів’янки з «Царівною» Ольги Кобилянської і «Сестрами Річинськими» Ірини Вільде. Занадто сміливо? Можна так подумати. Але давайте спробуємо розставити усе на свої місця. В усі часи порівняльність була живучою. Здається, що тільки першотворець  не мав такої можливості. На поверхню літературознавчих оцінок випливає ще такий момент: «Царівна» і «Сестри Річинські» були відображенням часу, в якому творилися, а «Люба для любові…»  є часовіддаленою, претендуючи на еталон нинішності. Значить, є у тексті те, що спонукає до подібних думкувань.

І не тільки у диханні епохи, коли мовиться про колишнього вояка УПА Василя Ярового, родину держслужбовців Короликів, сім’ю Милани Ярової. Згадаю хоча б про дуже тактовне зображення еротичних сцен з участю Люби Королик. І тут, зрозуміло, змушений повернутися до питання про різність сприймання, адже переді мною, мужчиною-читачем, з’явився текст літераторки-жінки. І це по-своєму впливає на сприймання. Особливо це видно  у питанні про еротику. Не повертатимусь до вже висловленої думки. Лише зауважу, що постільні сцени у зображенні  письмаків-чоловіків є значно жорсткішими й іноді бувають на грані фолу. Та в обох випадках сценки любощів приємно читати, якщо вони колоритно пронизані точністю та доречністю. Упевнений також, що це стосується іронічності (прихованої і явної), які є у романі.

3. Н А С Х О Д И Н Ц І   В И Р А Ж А Л Ь Н О С Т І

А тепер давайте подивимося на те, які літературні засоби використовує авторка, прямуючи до мети. І в першу чергу тут виникає питання про тропи. Бо очевидним є той момент, що письменниця не може обійтися без тропів, постійно вдаючися до метафоричності, епітетності та порівняльності.

Серед метафор, зокрема, виділив би такі висловлювання: «Хатка за зарослями верболозу дивилася на неї своїми загратованими у вигляді півсонечок очицями», «якби я стала перед очі (точніше, мабуть, було б «перед очима», але в діалозі дійових осіб це є допустимим) письменницької публіки, то просто розсипалася б на атоми», «…світло фар від автомобіля розпанахало простір навколо». Якийсь незбагненний шарм маємо в епітетах на кшталт «цяточка зірки», «аура темряви», «невидимі іскри», «карнавал щастя», «фантом чужої смерті», «безмір несподіваного щастя»…

Надія Ковалик пропонує читальникам і цікаву порівняльну гру. Це, напевно, веління часу, що лідирує тут присутність сполучників. «Люба горіла всередині, наче факел», «відчула вітерець холоду, як завжди, коли дотикалася до людської біди», «Торкнувшись болю Ореста, Люба мовби торкнулася власного, який проживала ще день тому». Нерідко також є порівняння без сполучників: «Милана готувала кількаденний запас їжі для своїх мужчин – Тимоша і їхнього сина Сашка», «Талант – це уже відхилення», «Таємниця на завтра – назва вашої книжки». Не забуває авторка про цей вид тропів і тоді, коли  поєднуються присутність і відсутність. «Його мешти вона вже зняла з нього сама – як вірна дружина зі стажем», «Цей рік – 2011-й – мовби заповзявся доконати її», «сірі очі Франчука – їхній погляд, мовби уп’явся у Любу безжальним кігтем». Можна говорити і про інші випадки порівняльності, але, мабуть, не продовжуватиму деталізації, бо й вище згадуваних цитувань досить, аби ствердити важливість цього виражального засобу для письменниці, що, безумовно, стосується й інших тропів.

Не може не зацікавити й лексична палітра, бо нерідко можна зустріти буквосполуки з присмаками нелогічності, рідковживаності та діалектичності на взір «світлопад», «мислильня», «припросини», «зворохоблення», «пуделко»…

Лексичності певною мірою торкається  і питання про використання рідного фольклору. Кожен, очевидно, зупиниться  на вдалому використанні таких крилатих висловів, як «курочка біля золотого яйця», «за рибу гроші», «одному акторові мало очі не повипадали». Особливого шарму зверненню письменниці до стійких зворотів надає вмілість їхньої експлуатації у діалогах дійових осіб.

Та доцільність появи останніх у книзі промовляє не тільки про це. Коли читаєш перемови та монологи, то починає здаватися, що опинився в якійсь незвичній для себе ситуації, бо словесні потоки, з одного боку, говорять про доречність вживання, а з іншого вказують на індивідуальність мовця, що можна помітити з окремих висловлювань. І це, між іншим, діється в пору, коли авторка у всіх випадках користується однаковою лексикою, своєрідна оптико-слухова гра заманювання до тексту.

Цю ж функцію прикликування читальників взяла на себе й пейзажність. Адже випадків вдатного живописання словами таки маємо чимало. «Дорога огинала ділянку Милани з двох боків, а далі різко йшла вгору направо, потім знову наліво, поки рівною стрілою увійшла в довжелезну вулицю з будинками», «Сонячні безхмарні дні, коли в небі не було жодної хмаринки, Лана подумки називала високими – скільки окові не трудитися, все одно не упреться в днище неба, бо воно тимчасово відмінене», «Повертаючи на дорогу до пляжу, вона побачила, як яскраво світить місяць, а на небі чітко видно зорі». (Щодо пейзажності у даному випадку, то про неї можна багато говорити, але наголошу тільки на двох моментах. Для багатьох прозаїків уже стало правилом поєднувати її з літературними тропами, й ознакою часу можна вважати єдність малювання словами з діяльністю людини.)

На цьому можна було б крапкувати у розмислах про новий роман львівської прозаїчки. Але не дає спокою один момент. Дехто, уздрівши моє акцентування, почне говорити, що літературний критик, замість того, аби розмірковувати про сюжет та усе, що пов’язане з ним, чомусь подався у виражальництво. Бо, мовляв, питання про тропи, словияви і т. п. є більше потрібним для поезії й не належить до вельми актуальних у прозі. Чесно кажучи, мені сумно і смішно водночас від такої думки. Якщо прозотекст не має мовних особливостей, то він ніколи не зацікавить читачів. А вони «полюють» за творчим індивідуалізмом. І саме тому позитивно сприймуть  «Любу для любові…»  Бо оте своє тут є.